TESLYA v. Ukraine: право на справедливий суд

Обставини справи

Заявник у цій справі відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Справа стосувалася його скарг на відсутність безсторонності з боку колегії суддів Верховного Суду України, яка підтримала вирок про його засудження та довічне позбавлення волі.

У грудні 2008 року Київський обласний апеляційний суд, розглядаючи справу як суд першої інстанції,визнав заявника винним в умисному вбивстві двох осіб та призначив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.

У березні 2009 року Верховний Суд України, засідаючи колегією у складі трьох суддів під головуванням судді Р., а також за участю судді К.,скасував вирок суду першої інстанції і направив справу на новий розгляд. ВСУ порушив питання щодо збору показань свідків та покарання, яке було надто м’яким. У грудні того ж року обласний суд ухвалив новий вирок, яким визнав заявника винним та призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

У порядку касаційного перегляду ВСУ в лютому 2011 року підтримав новий вирок суду та призначене покарання. До колегії суддів ВСУ цього разу також входили суддя Р. як головуючий та суддя К.

Заявник, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції,скаржився, що колегія суддів ВСУ, яка підтримала засудження заявника та призначене покарання в лютому 2011року,не була безсторонньою.

Оцінка Суду

У цій справі заявник не надав жодного доказу, що судді Р. та К. виявили щодо нього особисту упередженість. Тому справа має бути розглянута з точки зору об’єктивного критерію безсторонності (пункт 42 рішення).

Побоювання заявника, що Верховний Суд України,можливо,не був безстороннім, ухвалюючи 10 лютого 2011 року свою постанову,обумовлювались тим, що судді Р. та К. (двоє з трьох суддів колегії, які підтримали засудження заявника до довічного позбавлення волі) вже раніше розглядали касаційну скаргу заявника. У цьому контексті заявник стверджував, що ВСУ вже зайняв негативну позицію щодо призначеного покарання (пункт 43 рішення).

Згідно із прецедентною практикою Суду сам факт того, що ці судді двічі були членами колегій ВСУ з перегляду вироку стосовно заявника сам собою не є достатнім для того, щоб викликати об’єктивно виправдані сумніви у їх безсторонності (див. Marguš v. Croatia[ВП],no.4455/10, § 85, ECHR-2014 (витяги) та Ilnseher v. Germany[ВП], nos.10211/12та27505/14, §288, 4 грудня 2018року) (пункт 44 рішення).

Незрозуміло, якою мірою та з якими аргументами заявник оскаржував вирок обласного суду. Він не надав Суду копії своєї касаційної скарги. Якби не було, ці судді ВСУ жодним чином не були зв’язані своїм першим рішенням від 19березня 2009 року, яким вони скасували вирок від 8 грудня 2008 року та направили справу на новий розгляд. У цьому рішенні колегія суддів ВСУ критикувала вирок суду через низку серйозних процесуальних недоліків, зокрема посилання суду першої інстанції на важливі показання свідків без самого допиту цих свідків (зокрема В.) у судовому засіданні, і необґрунтовані у зв’язку з цим висновки про характер/особу заявника та обставини вчинення злочинів. Колегія суддів ВСУ визнала, що позбавлення волі на певний строк є надто м’яким, зважаючи на обставини та факти, встановлені апеляційним судом. Обласний суд узяв до уваги характер і зміст цього висновку, який був ухвалений у формі постанови, однак залишалось відкритим питання щодо повторного розгляду справи та ухвалення нового вироку. Усунувши всі згадані процесуальні недоліки згідно з національним законодавством і, відповідно, залежно від нових встановлених фактів замість призначення заявникові покарання у вигляді довічного позбавлення волі, суд міг навести більш вагомі підстави для призначення заявникові покарання на певний строк. Хоча суд першої інстанції був обмежений вказівками ВСУ з точки зору національного законодавства, останній прямо не вимагав прийняття більш суворого вироку і прямо не посилався на статтю 397 Кримінального процесуального кодексу України. Іншими словами, своєю першою постановою колегія суддів ВСУ лише виконала свою правову функцію з оцінки відповідності вироку вимогам національного законодавства. Те, що судді засідали двічі в одному й тому ж складі у кримінальній справі стосовно заявника,було невід’ємною частиною касаційного оскарження і саме собою не викликає сумнівів у їхній безсторонності (пункт 45 рішення).

Крім цього,ЄСПЛ підкреслив, що заявник не оскаржував твердження Уряду, що касаційне провадження в його справі відповідало вимогам застосовного національного законодавства. Національним законодавством передбачені належні процесуальні гарантії з метою забезпечення безсторонності суддів. Заявник не пояснив, чому він вважав такі гарантії недостатніми. Також незрозуміло, що перешкоджало заявникові висловити свої побоювання на національному рівні щодо ймовірної відсутності безсторонності суддів Р. та К. Зі слів заявника, він не володів потрібними знаннями застосовного законодавства. Однак, як підтверджувалось матеріалами справи та не оскаржувалось заявником, під час судового засідання у ВСУ 10 лютого 2011 року йому надавалась допомога професійного захисника за його вибором (порівняйте Zahirović v. Croatia, no.58590/11, § 31, 25 квітня 2013 року). ЄСПЛ дійшов висновку, що за обставин цієї справи ВСУ не був позбавлений гарантій безсторонності (пункт 46 рішення).

З урахуванням цього Суд визнав за доцільне дійти висновку про відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Висновок

Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції(право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 8 жовтня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.