У Вищій школі адвокатури НААУ відбувся вебінар на тему: “Тлумачення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод”. Лектором виступила Ірина Гловюк – заслужений юрист України, адвокат, доктор юридичних наук, професор, член НКР при Верховному Суді, науковий радник Адвокатського об’єднання “Barristers”.
Лектор розповіла про специфіку зобов’язань держави стосовно захисту права на життя в умовах воєнного конфлікту, межі необхідності застосування сили та ефективне розслідування.
Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – Право на життя
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Слід звернути увагу на те, що стаття 15 Конвенції передбачає можливість для Договірної держави Висока вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією.
Україна скористалася цієї можливістю. Такий відступ можливий в ситуаціях, коли йдеться про війну або іншу небезпеку, яка загрожує життю нації. Проте, це положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
Стаття 2, наскільки це можливо, має тлумачитись у світлі міжнародно-правових норм, зокрема, норм міжнародного гуманітарного права.
І у зоні міжнародного конфлікту держави-учасниці повинні захищати життя тих, хто не залучені чи вже не залучені у військові дії, що вимагає, зокрема, надання медичної допомоги пораненим.
Отже, навіть у випадку міжнародного воєнного конфлікту закріплені у Конвенції гарантії продовжують застосовуватись, хоча й витлумачені у світлі міжнародного гуманітарного права
Специфіка зобов’язань держави стосовно захисту права на життя в умовах воєнного конфлікту:
- питання юрисдикції в умовах окупації території;
- перелік зобов’язань держави під час збройного конфлікту;
- межі необхідності застосування сили при правомірних воєнних діях, в умовах необхідності протидії терористичним актам, здійсненні спеціальних операцій;
- особливості розслідування фактів позбавлення життя
За загальним правилом, застосовний територіальний принцип юрисдикції, але на держави може покладатися відповідальність за дії їхніх органів влади незалежно від того, чи вони були вчинені в межах або поза межами своїх кордонів, якщо ці дії мали наслідки поза межами їхньої території. Зокрема, так відбувається тоді, коли одна з держав-сторін здійснює дієвий контроль за певною територією або принаймні має вирішальний вплив на неї.
Презумпція того, що держава має виключно територіальну юрисдикцію, вона може бути обмежена. Обмежується в тих випадках, коли у однієї держави є перешкоди щодо здійснення юрисдикції в межах своєї територіїс, а інша держава, внаслідок воєнної окупації або створення сепаратистської адміністрації здійснює ефективний контроль іншої держави.
На основі аналізу рішень Європейського суду з прав людини, міжнародних договорів, визначено систему зобов’язань держави під час збройного конфлікту
- держави повинні вжити заходів для захисту осіб від наслідків військових дій (Osman v. United Kingdom)
- держави зобов’язані відповідати за долі людей під час збройних конфліктів (планування операцій, запобігання та розслідування насильницьких зникнень, попередження про прибуття ворожих сил) (Isayeva v. Russia, Imakayeva v. Russia, Varnava and others v. Turkey)
- держави повинні вжити заходів для захисту окремих осіб як від повстанців (заколотників), так і від незаконних воєнізованих формувань (парамілітарних угруповань) (попередження про прибуття озброєних сил) (Isayeva v. Russia)
Межі необхідності застосування сили
Позиція ЄСПЛ така, що Конвенція як документ не дозволяє вбивати людину. Але винятки, викладені в пункті 2, вказують на те, що стаття 2 поширюється на умисне вбивство, але не стосується виключно цього. Текст статті 2 в цілому показує, що параграф 2 не визначає випадків, коли дозволяється вбивати людину, але описує ситуації, коли дозволяється “використовувати силу”, що може призвести до непередбачуваного результату у вигляді позбавленні життя. Використання сили, однак, повинно бути не більше, ніж “абсолютно необхідним” для досягнення однієї з цілей, які передбачені у статті 2 Конвенції.
Суд, розглядаючи питання пов’язані із межами застосування сили, визнавав чутливість цієї сфери, оскільки однакових ситуацій не може бути. Крім того, визнав, що можливі різні ступені контролю з ситуацією і, відповідно, змінюватиметься оцінка.
Державні органи зобов’язані планувати операції, пов’язані із застосуванням сили, таким чином, щоб мінімізувати ризик як для життя осіб, проти яких спрямована операція, так і випадкових свідків подій.
Суд звертав увагу на те, що можуть застосовуватися різні ступені контролю до різних аспектів ситуації, що викликає питання у відповідності зі статтею 2 Конвенції.
Особливості розслідування фактів позбавлення життя
Мають бути розслідувані факти позбавлення життя і в умовах збройного конфлікту.
У Женевській конвенції про поводження з військовополоненими є положення щодо необхідності розслідування смерті військовополоненого і покарань для тих, хто вчинив серйозні порушення стосовно військовополонених. Умисне вбивство відноситься до таких серйозних порушень.
У Конвенції про захист про захист цивільного населення під час війни йдеться про те, що факти смерті інтернованих мають бути розслідувані офіційно і звіт передається державі-покровительниці.
Крім того, є положення про те, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються надати чинності будь-якому закону, необхідному для надання дієвих карних санкцій для осіб, які вчинять, або наказують іншим учинити будь-яке серйозне порушення цієї Конвенції, визначеного в цій статті
Міжнародна судова практика сформулювала найбільш важливі умови для ефективного розслідування обмеження права на життя: (сформовані Юрієм Усманов):
1. Держава повинна діяти за власним бажанням для того, щоб розпочати розслідування смерті, замість того, щоб чекати від сім’ї загиблого заяви для відкриття провадження;
2. Ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто причетний до смерті. Вони повинні бути інституційно незалежними, а також демонструвати їх незалежність на практиці. Крім того така вимога потребує наявності незалежного механізму скарг на дії судів, поліції та військових.
3. Розслідування повинно бути ефективним і здатним привести до визначення того, чи є дії, вчинені державними органами, виправданими за обставин, щодо визначення вини і відповідальність осіб за смерть. Це зобов’язання не результату, а використаних засобів, тому основною метою такого розслідування є забезпечення ефективності реалізації внутрішніх законів, які захищають право на життя та у тих випадках, що стосуються державних агентів або державних органів, забезпечити їхню відповідальність за смерть.
4. Розслідування повинно бути оперативним і відбуватися негайно з розумною швидкістю, адже час «розмиває» якість розслідування, що заставляє сумніватись в добросовісності влади.
5. Розслідування має бути прозорим і відкритим для громадської експертизи настільки, наскільки це достатньо для забезпечення відповідальності за обставин справи;
6. Сім’я покійного повинна бути проінформована, мати доступ до документів і матеріалів слідства, мати можливість розповісти суду про їхню версію подій, брати участь у розслідуванні в тій мірі, в якій це стосується необхідні для захисту своїх законних інтересів.
Метою розслідування, виходячи з практики ЄСПЛ є: забезпечення ефективного здійснення внутрішнього законодавства, яке гарантує право на життя, і в тих випадках, коли це стосується державних агентів або органів, забезпечити їхню відповідальність за смертельні випадки, що сталися під їх відповідальністю.
Форма розслідування: задля досягнення такої мети форми розслідування можуть бути різними в залежності від обставин.
Основними вимогами до розслідування є:
- незалежність
- адекватність (здатність встановити факти);
- ретельність
- розумна швидкість
- доступність результатів розслідування рідним та громадськості