Колишній власник частки звернувся з позовом до нового власника частки про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі житлово-будівельного кооперативу (ЖБК).
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на ті обставини, що укладений між позивачем і відповідачем договір дарування частки в статутному капіталі ЖБК є недійсним, оскільки:
- договір був фіктивним, тому що не був спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, тобто на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, і не відповідав внутрішній волі позивача, адже позивач не мав наміру безоплатно віддавати комусь належні йому корпоративні права, що мають таку значну вартість;
- були помилки з боку позивача щодо правової природи документів, складених за його участю, бо позивач не розумів і не міг розуміти, що складені ним документи становлять письмовий договір дарування, тому що без дотримання письмової форми договір дарування корпоративних прав є нікчемним;
- передача позивачем іншій особі належних йому корпоративних прав на ЖБК мала місце за наявності тяжкої для позивача обставини, яка полягала в намаганні банку накласти арешт та звернути стягнення на спірну частку позивача за його зобов’язаннями поруки перед банком.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду акцентував на такому.
Позивач не заперечував, що, підписуючи заяву й голосуючи на загальних зборах засновників (членів) кооперативу, усвідомлював, що заявив про безоплатне відступлення на користь відповідача частки статутного капіталу. Крім того, позивач стверджує, що свідомо бажав відступити свою частку в кооперативі задля уникнення накладення на неї арешту та звернення стягнення на неї особою, перед якою позивач має зобов’язання. Позивач не довів, що не розумів природу правочину і вважав, що укладає інший правочин, адже безоплатне відступлення частки в статутному капіталі та її дарування мають однакову правову природу.
За твердженнями позивача, передача ним іншій особі належних йому корпоративних прав на кооператив мала місце виключно внаслідок загрози звернення на ці права стягнення за борги іншої особи.
З огляду на вказані умови наявність цивільно-правових зобов’язань позивача перед іншими особами (зокрема, банком) і вчинення ним дій з укладання договору дарування з метою уникнення відповідальності за своїми зобов’язаннями не є тією обставиною, з якою законодавство України пов’язує можливість визнання недійсним укладеного договору з підстав його укладення під впливом тяжкої обставини.
Тож колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з урахуванням засад справедливості й добросовісності цивільного законодавства, а також принципу належного виконання зобов’язань позивач не довів наявність для нього тяжкої обставини, що змусила його вчинити оспорюваний правочин.
Позивач не довів, що відповідач не намагався досягти правового результату в спірних правовідносинах та не реалізував свої права, які виникли внаслідок укладення оспорюваного правочину. Неподання відповідачем податкової декларації за результатами вчинення правочину може свідчити про недотримання норм чинного податкового законодавства в разі встановлення відповідними контролюючими органами порушення, утім не може самостійно слугувати підтвердженням фіктивності правочину. Окрім цього, позивач у позовній заяві вказував на свій намір за оспорюваним правочином тимчасово передати частку. Це було здійснено за наслідком укладення спірного правочину, в результаті чого було внесено зміни до установчих документів ЖБК. Отже, вказаний правочин мав правові наслідки.
З текстом постанови КГС ВС від 8 червня 2022 року у справі № 912/574/21 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/104871554.