25 серпня 2026 року Велика палата Європейського суду з прав людини ухвалила остаточне рішення у справі Kavala v. Türkiye (No. 2) (заява № 2170/24), встановивши сім окремих порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі турецького правозахисника й підприємця Мехмета Османа Кавали. Суд визнав порушення статей 10 і 11 (свобода вираження поглядів і свобода мирних зібрань), статті 6 § 1 (право на справедливий суд), статті 5 § 1 (право на свободу й особисту недоторканність), статті 18 у поєднанні із цими нормами (використання обмежень прав з іншою метою), статті 3 (непереглядне довічне ув’язнення) та зобов’язав державу-відповідача за статтею 46 забезпечити звільнення заявника «якнайшвидше» і усунути наслідки його засудження. Рішення ухвалене шляхом голосування 15 голосів проти 2 щодо більшості пунктів (окрім питання вичерпання національних засобів захисту, за яким два судді — Фаріс Вехабович і Саадет Юксел — висловили спільну окрему думку, і суддя Юксел додатково виклала власну окрему думку).
Передісторія: справа Кавали до цього рішення
Кавала перебуває під вартою безперервно з 18 жовтня 2017 року — тобто, станом на дату розгляду цієї справи, понад вісім із половиною років. Його переслідування пов’язане з подіями в парку Ґезі 2013 року в Стамбулі (протести проти забудови одного з небагатьох зелених просторів у центрі міста, що переросли в масові акції протесту й сутички із поліцією по всій Туреччині). Кавалу звинувачували, зокрема, за статтею 312 Кримінального кодексу Туреччини (спроба повалення уряду силою та насильством) у зв’язку з подіями в парку Ґезі.
Суд уже двічі виносив рішення щодо цього ж заявника: у справі Kavala v. Turkey (заява № 28749/18, рішення від 10.12.2019) він встановив порушення статті 5 § 1 (c) через відсутність обґрунтованої підозри та статті 18 у поєднанні зі статтею 5 § 1, зобов’язавши державу забезпечити негайне звільнення заявника. Оскільки це рішення не виконувалося, Комітет міністрів Ради Європи 2 лютого 2022 року застосував процедуру за статтею 46 § 4 Конвенції (провадження щодо порушення), за результатами якої Суд у рішенні Kavala v. Türkiye (infringement proceedings) [ВП] (заява № 28749/18, рішення від 11.07.2022) констатував невиконання Туреччиною свого зобов’язання за статтею 46 § 1 Конвенції. Незважаючи на це, 25 квітня 2022 року Стамбульський суд присяжних № 13 засудив Кавалу за статтею 312 КК до посиленого довічного позбавлення волі; це рішення залишено в силі апеляційною інстанцією 28.12.2022 та Касаційним судом 28.09.2023.
Заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів захисту (стаття 35 § 1)
Уряд Туреччини наполягав, що заявник звернувся до Суду передчасно, не дочекавшись розгляду двох його конституційних скарг (від 9 червня 2022 року та 24 жовтня 2023 року), які на момент розгляду справи Великою палатою залишалися нерозглянутими Конституційним Судом Туреччини понад чотири роки й понад два роки дев’ять місяців відповідно.
Велика палата відхилила це заперечення, однак прямо застерегла, що цей висновок «суворо обмежений особливими обставинами цієї справи» і не ставить під сумнів загальну ефективність конституційної скарги як засобу юридичного захисту в Туреччині. Вирішальними для Суду стали сукупно: безперервне тримання заявника під вартою впродовж понад восьми з половиною років; послідовне, сумлінне та однозначне використання ним усіх доступних національних засобів захисту без жодного результату; стійка невиконаність обов’язкових рішень Суду (рішення 2019 і 2022 років) та відсутність практичного ефекту від виправдувального вироку суду першої інстанції; і, що особливо важливо, безпрецедентно тривалий розгляд саме цих двох конституційних скарг за відсутності визначених Урядом чітких критеріїв пріоритетності, які відповідали б вимогам Конвенції.
Судді Вехабович і Юксел не погодилися з цим висновком, вважаючи звернення до Суду передчасним: вони вказали, що середній строк розгляду справ про особисту свободу Конституційним Судом (приблизно півтора року) вже визнавався Судом прийнятним у попередній практиці (Wikimedia Foundation, Inc. v. Turkey, рішення про неприйнятність, 01.03.2022), а строки в цій справі не є «явно надмірними» порівняно з уже визнаними прийнятними в інших справах. Суддя Юксел в окремій думці додатково зазначила, що скарга за статтею 3 щодо непереглядного довічного вироку взагалі не заявлялася в конституційній скарзі, а частина скарги за статтею 5 § 1 (щодо тримання під вартою за обвинуваченням у шпигунстві) є простроченою, оскільки заявник не звернувся до Суду протягом строку після рішення Конституційного Суду від 29.12.2020 з цього питання.
Порушення статей 10 і 11: покарання за роль правозахисника
Суд встановив, що засудження Кавали ґрунтувалося на діях, безпосередньо пов’язаних з його діяльністю як правозахисника та участю в подіях у парку Ґезі, — без встановлення його фактичної причетності до актів насильства. Суд присяжних визнав заявника винним, встановивши його «стратегічну роль у плануванні, координації чи керівництві» подіями, — тобто через непряме, кумулятивне віднесення на нього відповідальності за насильство, вчинене третіми особами, без будь-якої прямої участі, підбурювання чи сприяння з його боку.
Велика палата констатувала, що таке тлумачення статті 312 Кримінального коду фактично прирівняло законну діяльність громадянського суспільства, захищену Конвенцією, до матеріального елемента виключно тяжкого злочину, поклало на обвинуваченого явно непропорційний кримінальний тягар і здатне справити особливо серйозний стримувальний ефект на реалізацію свобод, закріплених у статтях 10 і 11. Розширення сфери застосування відповідної кримінально-правової норми не забезпечило необхідного мінімального захисту від свавільного втручання і не відповідало вимозі «встановленості законом».
Порушення статті 6 § 1: незалежність і безсторонність суду, справедливість процесу
Суд встановив серйозні недоліки кримінального провадження, що вплинули як на справедливість процесу, так і на гарантії незалежності й безсторонності судів: відсутність аналізу причинно-наслідкового зв’язку між діяльністю заявника і насильством, хоча склад злочину передбачав застосування сили; невмотивовану, шаблонну відмову заслухати ключових свідків захисту (двох колишніх міністрів) без належного процесуального балансування чи ефективного перегляду в апеляційній та касаційній інстанціях; засудження на основі значною мірою контекстуальних і недостатньо індивідуалізованих висновків, що перекладало тягар спростування на обвинуваченого; свавільне й непередбачуване тлумачення кримінального закону на шкоду заявнику, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду. Сукупність цих елементів у поєднанні з ширшим контекстом структурних недоліків незалежності судової влади в Туреччині (включно з дисциплінарним провадженням проти суддів, які виправдали заявника в лютому 2020 року, та неодноразовою передачею справи від одного суду до іншого) дала підстави для обґрунтованого сумніву щодо незалежності й безсторонності судів. Суд визнав, що ці недоліки фундаментально підірвали саму сутність права заявника на справедливий суд.
Порушення статті 5 § 1: свавільне позбавлення волі протягом усього періоду
Суд окремо проаналізував два періоди тримання Кавали під вартою. Період із 10 грудня 2019 року (дата першого рішення Суду) до 25 квітня 2022 року (дата засудження) Суд визнав свавільним, оскільки органи влади продовжували тримати заявника під вартою на підставі доказів, які вже були визнані недостатніми, послідовно змінюючи кримінально-правову кваліфікацію (статті 309, потім 328 КК) без жодного суттєво нового факту, а це, за оцінкою Суду, свідчить про недобросовісні спроби органів влади обійти вимоги національного законодавства для продовження тримання заявника під вартою.
Щодо періоду після засудження 25 квітня 2022 року Суд застосував стандарт «явного заперечення правосуддя» (flagrant denial of justice): оскільки кримінальне провадження було визнане таким, що порушує статтю 6 § 1 через серйозні й фундаментальні недоліки, тримання під вартою на виконання вироку, ухваленого за результатами такого провадження, не може вважатися «законним» у розумінні статті 5 § 1 (a) Конвенції. Узятий загалом, увесь період позбавлення волі заявника з 10 грудня 2019 року визнано несумісним із вимогами статті 5 § 1.
Порушення статті 18: переслідування з іншою метою
Суд встановив, що кримінальне переслідування заявника, його тривале тримання під вартою до суду та засудження були переважно вмотивовані іншою метою — покаранням за роль у демонстраціях у парку Ґезі та за висловлювання поглядів як правозахисника, а також замовчуванням його позиції. Суд врахував сукупність факторів: відсутність чіткого й послідовного викладу фактів в обвинувальному висновку ще у справі 2019 року; серйозні процесуальні недоліки, встановлені за статтею 6; публічні заяви високопосадовців, що суперечать презумпції невинуватості, на тлі ширшого структурного послаблення судової незалежності; зосередження слідства на діяльності заявника, не пов’язаній безпосередньо з актами насильства (контакти з журналістами, науковцями, представниками НУО та іноземних держав); і, зрештою, виключну тривалість і суворість застосованих заходів. Суд визнав це справу частиною ширшого контексту переслідування політичних опонентів, правозахисників і журналістів у Туреччині за статтями кримінального закону, сфера застосування яких тлумачиться розширено або штучно завищується.
Порушення статті 3: непереглядне довічне ув’язнення
Посилене довічне позбавлення волі за статтею 312 КК Туреччини виключає застосування механізмів умовно-дострокового звільнення та обмеження строків виконання вироку, доступних для інших категорій засуджених. Спираючись на усталену практику у справах проти Туреччини (зокрема Öcalan v. Turkey (no. 2), Kaytan v. Turkey), Суд підтвердив, що встановлений принцип із рішення Vinter and Others v. the United Kingdom [ВП] — необхідність реальної перспективи умовно-дострокового звільнення чи перегляду вироку з урахуванням зміни обставин засудженого — не дотриманий, а несумісність із статтею 3 виникає вже в момент постановлення такого вироку, а не на пізнішому етапі відбування покарання.
Стаття 46: індивідуальні та загальні заходи
Суд зобов’язав державу-відповідача забезпечити звільнення заявника «якнайшвидшим чином» і усунути наслідки його засудження, яке, з точки зору конвенційного права, слід вважати нікчемним. Серед загальних заходів Суд визначив необхідність: посилення інституційних гарантій незалежності суддів (призначення, розподіл справ, дисципліна); запобігання використанню кримінального провадження з іншою метою, ніж неупереджене відправлення правосуддя; надання пріоритету на національному рівні процедурам щодо виконання рішень Суду в межах провадження щодо порушення (infringement proceedings); і запровадження механізму перегляду довічних вироків, сумісного з принципами рішення Vinter and Others.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив заявнику 70 000 євро моральної шкоди та 43 342,57 євро судових витрат.
Висновок
Це рішення є другим у серії рішень Суду щодо Кавали (після Kavala v. Turkey, 2019, та Kavala v. Türkiye (infringement proceedings), 2022) і фіксує безпрецедентну для практики Суду ситуацію: держава впродовж більш ніж шести років не виконувала обов’язкове рішення Суду, а заявник продовжував залишатися під вартою на підставі послідовно змінюваних кримінально-правових кваліфікацій тих самих фактичних обставин. Окрема увага в рішенні приділена структурним, а не лише індивідуальним недолікам — незалежності судової влади та ефективності виконання рішень Конституційного Суду Туреччини її ж власними судами нижчих інстанцій (справи Şerafettin Can Atalay та Tayfun Kahraman, наведені в рішенні як приклади). Водночас дві окремі думки суддів Вехабовича і Юксел засвідчують, що питання про межі застосування вимоги вичерпання національних засобів захисту в надзвичайних обставинах залишається предметом дискусії всередині самого Суду.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.