23 липня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Колесник та Смельницький проти України» (заяви № 24465/23 та № 25217/23), одноголосно визнавши, що тримання під вартою двох заявників протягом понад двох років і чотирьох місяців за підозрою у злочинах проти основ національної безпеки не порушило статтю 5 § 3 Конвенції.
Обставини справи
29 липня 2022 року Служба безпеки України затримала Павла Колесника та Сергія Смельницького за підозрою в тому, що 27 липня 2022 року вони зняли на відео українські військові укріплення та техніку в Харкові й поширили це відео в телеграм-каналах, які, за версією слідства, використовуються російськими спецслужбами для збору інформації та підривної діяльності проти України. Перший заявник керував автомобілем, поки другий знімав відео камерою, встановленою на машині; саме перший заявник надіслав відео до телеграм-каналів.
Спочатку дії кваліфікували за частиною 3 статті 114-2 Кримінального кодексу (несанкціоноване поширення інформації про Збройні сили України під час воєнного стану). 1 серпня 2022 року районний суд Харкова обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, встановивши обґрунтовану підозру та ризики переховування, впливу на свідків і повторного вчинення злочину, — але одночасно визначив альтернативну заставу в розмірі 372 150 грн (близько 9800 євро на той час) для кожного заявника, яку внесли вже 2 серпня.
Через день, 3 серпня 2022 року, слідчий перекваліфікував діяння на державну зраду (стаття 111 КК) — злочин, за який передбачено до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення, — і суд обрав тримання під вартою вже без застави, оскільки державна зрада входить до переліку злочинів, щодо яких суд не зобов’язаний визначати альтернативну заставу.
Перший аргумент заявників: свавільна перекваліфікація — визнано явно необґрунтованим
Заявники стверджували за статтею 5 § 1 Конвенції, що зміна кваліфікації відбулася свавільно й недобросовісно, спеціально для того, щоб позбавити їх права на заставу. ЄСПЛ відхилив цю скаргу як явно необґрунтовану: сама лише зміна первинної кримінально-правової кваліфікації на ранній стадії розслідування (перекваліфікацію здійснили буквально за кілька днів після затримання) не є чимось незвичайним, а заявники не навели переконливих аргументів про відсутність фактичних підстав для звинувачення в державній зраді чи про недобросовісність такої перекваліфікації.
Головне питання: чи є «воєнна» норма про обов’язкове тримання під вартою системою автоматичного ув’язнення
Це центральне юридичне питання справи. Стаття 176 § 6 КПК («положення про тримання під вартою у воєнний час») передбачає, що на час воєнного стану запобіжним заходом для підозрюваних у переліку злочинів (переважно проти нацбезпеки) є саме тримання під вартою; стаття 183 § 4 КПК («виняток з обов’язкової застави») дозволяє судам не визначати заставу для окремих злочинів із цього переліку, включно з державною зрадою.
ЄСПЛ нагадав власну усталену практику: будь-яка система обов’язкового тримання під вartою суперечить статті 5 § 3 Конвенції. Однак Суд встановив: ці норми, витлумачені Конституційним Судом України (рішення від 19.06.2024 у справі № 7-р(ІІ)/2024), не позбавляють суди повноважень визначати заставу — вони лише роблять заставу можливою, а не обов’язковою для окремих злочинів. Конституційний Суд прямо вказав, що застосування цієї норми залежить не лише від тяжкості злочину, а й від наявності ризиків переховування, перешкоджання розслідуванню чи повторного вчинення злочину, а суди зобов’язані враховувати весь комплекс обставин, передбачених статтями 177–178 КПК. ЄСПЛ дійшов такого самого висновку, як і раніше у справі «Грубник проти України» (2020) щодо аналогічної норми 2014–2019 років.
Оцінка «достатніх і належних підстав» тримання під вартою
Суд визнав, що національні суди обґрунтували ризики переховування, знищення доказів, впливу на свідків і повторного вчинення злочину конкретними фактами справи (зокрема тим, що заявники — колишні працівники поліції, обізнані з методами розслідування; що другий заявник видалив свою сторінку в російській соцмережі «Однокласники» після початку розслідування; що відео та листування видалили з телефону). Сам факт, що частину цих аргументів запропонував прокурор, а суд лише підтримав їх, не применшує обґрунтованості такого висновку.
Суд також визнав показовим внутрішнє протиріччя в самій національній нормі: закон одночасно вимагає від суду встановити, що жоден запобіжний захід, крім тримання під вартою, не здатний відвернути ризики, — і водночас зобов’язує визначити альтернативну заставу, незалежно від цієї ж оцінки судом обставин справи. Це означає, що первинне визначення застави могло бути продиктоване не реальним переконанням суду в її достатності, а формальною вимогою закону.
Чому понад два роки тримання під вартою не порушують «розумний строк»
Суд визнав загальну тривалість (два роки й понад чотири місяці) значною в абсолютному вимірі, однак нагадав власну практику, де довші строки тримання під вартою не визнавалися порушенням (наприклад, 5 років 6 місяців у справі «Крайді проти Німеччини», 5 років 8 місяців — «Еререн проти Німеччини»). Заявники не навели жодних аргументів про невиправдані затримки з боку органів влади в конкретному провадженні.
Ключовий контекстуальний аргумент Суду: оцінюючи дотримання «особливої старанності» органів влади, ЄСПЛ вказав, що значення має не сама формальна дія режиму воєнного стану, а обставини, що призвели до його запровадження, — повномасштабне вторгнення Росії, яке Суд вже визнав безпрецедентним в історії Ради Європи явищем, що загрожувало самій державності України (рішення у справі «Україна та Нідерланди проти Росії», Велика палата, 2025). Ці міркування застосовуються особливо тоді, коли українські органи влади здійснюють правосуддя в умовах війни в регіонах, що безпосередньо межують із лінією фронту, — саме такою була ситуація в Харкові.
Висновок Суду: з огляду на відсутність конкретних аргументів заявників щодо затримок і на зазначений контекст, не доведено, що органи влади не виявили «особливої старанності» під час провадження. Порушення статті 5 § 3 Конвенції не встановлено.
Значення рішення
Це рішення підтверджує сумісність із Конвенцією спеціального воєнного режиму запобіжних заходів, запровadженого в Україні Законом № 2198-IX від 14.04.2022, — за умови, що він тлумачиться (як це зробив Конституційний Суд України) не як обов’язкове ув’язнення без альтернатив, а як положення, що зберігає за судом реальне право визначити заставу в конкретній справі. Показово, що ЄСПЛ прямо визнав контекст активних бойових дій поблизу місця розгляду справи самостійним фактором, що впливає на оцінку «особливої старанності» органів влади при тривалому терміні тримання під вартою, — це може мати значення для оцінки аналогічних справ щодо запобіжних заходів у прифронтових регіонах України.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.