Висновок Верховного Суду про незастосування певних норм права в певних правовідносинах по суті є висновком про застосування інших норм права в цих відносинах

ВП ВС відступила від правового висновку КГС ВС щодо застосування законодавства про мораторій на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов’язаннями ДП «Донецька залізниця», визначивши, що пункт 11 частини першої статті 34, пункт 101 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», пункти 51 і 52 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», які встановлюють мораторій на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов’язаннями ДП «Донецька залізниця», не суперечать нормам Конституції України та Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Водночас запровадження такого мораторію покладає на державу позитивний обов’язок створити необхідні правові механізми, щоб затримка виконання рішень не була настільки надмірною, щоб призвести до порушення суті права, гарантованого статтею 6 Конвенції.

Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, підлягають врахуванню іншими судами при вирішенні подібних спорів незалежно від того, направлено цією постановою справу на новий розгляд чи завершено розгляд справи.

Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ухвалу Господарського суду Донецької області від 25 березня 2021 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року за скаргою АТ «Українська залізниця» на бездіяльність відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у справі за позовом Акціонерного товариства.

«Міжнародний резервний банк» до ДП «Донецька залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – ПАТ «Українська залізниця», про стягнення 68 139 502,01 дол. США, що еквівалентно
1 857 993 189,66 грн, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Рішенням Господарського суду Донецької області від 24 травня 2018 року у справі No 910/22858/17, залишеним без змін постановами апеляційного та касаційного суду, позов задоволено, стягнуто з ДП «Донецька залізниця» на користь АТ «Сбербанк» (чинна назва – АТ «Міжнародний резервний банк»)
заборгованість.

Ухвалою суду від 27 липня 2020 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду від 17 вересня 2020 року, замінено боржника у виконавчому
провадженні з примусового виконання наказу Господарського суду Донецької
області від 06 лютого 2019 року з ДП «Донецька залізниця» на правонаступника – АТ «Укрзалізниця».

АТ «Укрзалізниця» звернулось до господарського суду зі скаргою на бездіяльність відділу примусового виконання рішень Департаменту державної
виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі – відділ ДВС).

Скарга обґрунтована тим, що державний виконавець відділу ДВС згідно з вимогами пункту 11 частини першої статті 34 Закону України від 02 червня 2016 року No 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі – Закон No 1404-VIII) був
зобов’язаний зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні у зв’язку з установленням відповідно до норм пунктів 51 та 52 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України від 23 лютого 2012 року No 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» (далі – Закон No 4442-VI) у редакції Закону України від 20 грудня 2016 року No 1787-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розташоване на території проведення антитерористичної операції» (далі – Закон No 1787-VIII) мораторію на звернення стягнення на активи товариства за зобов’язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

ОЦІНКА СУДУ

20 грудня 2016 року був прийнятий Закон No 1787-VIII (набрав чинності 17 лютого
2017 року), яким розділ III «Перехідні та прикінцеві положення» Закону No 4442-VI
доповнено пунктами 51 та 52, якими передбачено, зокрема, що до проведення
відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна товариству як правонаступнику прав і обов’язків зазначених підприємств встановити мораторій на звернення стягнення на активи товариства за зобов’язаннями таких підприємств.

Цим же Законом були внесені зміни до Закону No 1404-VIII, зокрема, частину першу статті 34 доповнено пунктом 11 і визначено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі «встановлення мораторію на звернення стягнення на активи боржника за зобов’язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження»;

18 жовтня 2018 року був прийнятий Закон No 2604-VIII (набрав чинності 12 січня 2019 року), яким внесені зміни до наведених вище положень законів No 4442-VI
та No 1404-VIII, зокрема після слів «що розміщене на території проведення
антитерористичної операції» доповнено словами «здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях», а також уточнено, що мораторій втрачає чинність не пізніше ніж через шість місяців з дня припинення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

У Рішенні Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року No 11-рп/2003 щодо відповідності Конституції України законодавчої вимоги про встановлення
мораторію на застосування примусової реалізації майна державних підприємств
та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить
не менше 25 відсотків (що була введена Законом України від 29 листопада 2001 року No 2864-III «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»),
Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення Закону щодо введення мораторію на примусову реалізацію майна вказаних підприємств не суперечать Конституції України.

За практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) виконання рішення, винесеного будь-яким судом, повинне розглядатися як невід’ємна частина «справедливого судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) (Hornsby v. Greece, § 40; Burdov v. Russia, § 34, Burdov v. Russia (No 2) (ApplicationNo 33509/04), § 65).

Також ЄСПЛ зауважує, що на державі лежить позитивне зобов’язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці (справа «Чіжов проти України», заява No 6962/02, рішення від 17 травня 2005 року, пункт 40).

Отже, введення державою вказаного вище мораторію на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов’язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної
операції, само собою не суперечить указаним нормам Конституції України та Конвенції. Разом з тим запровадження такого мораторію покладає на державу
позитивний обов’язок створити необхідні правові механізми, щоб затримка виконання рішень не була настільки надмірною, аби призвести до порушення суті права, гарантованого статтею 6 Конвенції.

Ураховуючи наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного господарського суду, викладеного у пункті 6.30 постанови від 25 червня 2021 року у справі No 910/22748/16, про те, що пункт 11 частини першої статті 34, пункт 101 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону No 1404-VIII, пункти 51 та 52 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону No 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечать статті 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України).

У цій справі скаржник звернувся до суду зі скаргою, у якій просив визнати неправомірними дії відділу ДВС, які полягають у незупиненні вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, та зобов’язати відділ ДВС зупинити вчинення виконавчих дій у межах цього виконавчого провадження.

Велика Палата Верховного Суду вважає вказані вимоги АТ «Укрзалізниця»
обґрунтованими. Разом із тим, постановою про зупинення виконавчих дій заступника начальника відділу ДВС від 24 червня 2021 року у виконавчому провадженні було зупинено вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу.

Тому Велика Палата Верховного Суду вирішує, що скаргу АТ «Укрзалізниця» слід
задовольнити частково, а саме в частині визнання неправомірною бездіяльності
відділу ДВС, яка полягає в незупиненні вчинення виконавчих дій у виконавчому
провадженні, а провадження за скаргою АТ «Укрзалізниця» в частині зобов’язання відділу ДВС зупинити вчинення виконавчих дій у межах вказаного виконавчого провадження необхідно закрити.

В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Касаційний господарський суд указує на необхідність вирішення виключної правової проблеми стосовно того, чи є висновок Верховного Суду про незастосування норми права до певних правовідносин з підстав її невідповідності Конституції України та принципам верховенства права обов’язковим для виконавця, суду та інших учасників правовідносин.

Відповідаючи на зазначене питання, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке. Вирішуючи між сторонами спір щодо застосування певних норм права у спірних правовідносинах, суд застосовує у цих відносинах одні норми права та відповідно не застосовує інші норми права, про застосування яких просить сторона спору. Отже, висновок суду про незастосування певних норм права у спірних правовідносинах по суті є висновком про застосування інших норм права у цих відносинах.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі немає виключної правової проблеми щодо тлумачення поняття «висновок Верховного Суду щодо
застосування норми права» в контексті застосування частин п’ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 302 ГПК України до висновків Верховного Суду про незастосування норми права у певних правовідносинах.

Також колегія Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду, об’єднаної палати Касаційного господарського суду, колегій Касаційного господарського суду про те, що правовий висновок, який міститься у постанові Верховного Суду, якою справу направлено на новий розгляд, не означає остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку у такій справі, а відтак не підлягає врахуванню іншими судами.

Згідно із частиною четвертою статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, наведені норми права розрізняють висновки за результатами розгляду
касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд, та висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У свою чергу норми ГПК України не поділяють висновків Верховного Суду щодо застосування норм права на ті, що викладені у постановах, якими справу направлено на новий розгляд, та ті, що викладені у постановах, якими завершений розгляд справи. Подібний підхід також відсутній у судовій практиці. Кожна постанова Верховного Суду в силу частини третьої статті 317 ГПК України є остаточною і оскарженню не підлягає, а якщо в ній викладені висновки щодо застосування норми права, то такі висновки підлягають врахуванню іншими судами при вирішенні подібних спорів.

Водночас у постановах Великої Палати Верховного Суду, об’єднаної палати та колегій Касаційного господарського суду, зазначених в ухвалі про передачу, не викладався висновок, від якого вважає необхідним відступити Касаційний
господарський суд у справі No 910/22858/17.

Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 7 вересня 2022 року у справі No 910/22858/17 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106841696.