Визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства: відступ ВП ВС

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного
Суду України щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, визначивши, що розпорядження
часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя, здійснюється за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України та відступила шляхом уточнення від власного правового висновку щодо недійсності договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого, визначивши, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи – контрагента за таким договором.

29 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1, Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 5 грудня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 9 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 (далі – ОСОБА_3, Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі – ОСОБА_4, Відповідачка-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета
спору, на стороні відповідачів – Приватне підприємство «Ніка-2» (далі – ПП) про
визнання договору дарування недійсним, і прийняла постанову, в якій зазначила
таке.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових
взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян,
колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності.

На підставі рішення засновника ПП до складу засновників підприємства
введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА.

На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 9 січня 2013 року No 1, до статуту ПП внесено зміни : вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 – вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 – вклад на суму
6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.

13 липня 2015 року ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно
передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.

8 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6) розірвано.

На момент створення ПП і укладення Договору від 13 липня 2015 року Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.

Позивач стверджує, що Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини
четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі – ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.

ОЦІНКА СУДУ

Щодо юрисдикції спору

Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика
Палата Верховного Суду в постанові від 3 листопада 2020 року у справі No 922/88/20 дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб’єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов’язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов’язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4
частини першої статті 20 ГПК України.

Щодо правової природи приватного підприємства

Приватне підприємство – це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв’язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.

Визначаючи вид підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що ПП створено з метою
здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов’язаннями приватного підприємства.

Окрім того, ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним
товариством; учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом), і в такому випадку приватне підприємство не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю; приватне підприємство не є кооперативом, оскільки голоси при голосуванні розподіляються відповідно до часток його учасників, а тому відповідно до статті 84 ЦК України таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю.

У зв’язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.

Виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом,
зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки
відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства
безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору.

Щодо правового режиму майна приватного підприємства

З урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України «Про господарські товариства» власником майна, переданого
господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного
(складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.

Майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену)
приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).

Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу
таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об’єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі No 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.

Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному
капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю

Аналіз положень ЦК України та СК України, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя,
зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне
відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 3 липня 2013 року у справі No 6-61цс13, Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі No 5 69/6236/16-ц та від 12 листопада 2019 року у справі No 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.

Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав
на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У зв’язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку,
викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі No 6-3058цс16, відповідно до якого для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком,
викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі No 372/504/17. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи – контрагента за таким договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.

Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 9 січня 2013 року No 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП – одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя.

З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі
приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна.

З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для
задоволення позову.

Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 25 червня 2021 року у справі No 916/2813/18 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98531899.