Обставини справи
У цій справі, посилаючись на статті 6 і 10 Конвенції, заявниця скаржилася, що цивільне провадження проти неї та наступні санкції порушили її право на свободу вираження поглядів. Суд вирішив, що скаргу заявниці слід розглядати лише з точки зору статті 10 Конвенції.
2 грудня 2008 року заявниця стала свідком дорожньо-транспортної пригоди в центрі міста Рівне, в якій водій своїм авто спричинив тяжкі травми молодій жінці-пішоходу.
4 грудня 2008 року під час відвідування потерпілої в лікарні заявниця прокоментувала обставини ДТП журналістам, які висвітлювали подію і також були присутні в лікарні. У цьому коментарі, зробленому на прохання журналіста,
заявниця зазначила, що бачила, як з місця водія авто вийшов син B.
Пізніше декілька ЗМІ оприлюднили відео та письмові матеріали щодо ДТП,
зокрема відеозапис коментаря заявниці, а також заяви інших очевидців, які
стверджували, серед іншого, що водій був п’яним і що потерпілу було збито на
пішохідному переході. У супровідних репортажах журналісти припустили, що до
ДТП причетний депутат місцевої ради M.B., син колишнього депутата B.
У своїх публічних коментарях M.B. визнав, що був присутній на місці події, але сказав, що прибув незабаром після аварії, щоб підтримати свого друга – водія
автомобіля, який збив потерпілу. Він сказав, що заявниця, яка була його сусідкою, мабуть, помилилася щодо того, кого бачила.
У ході з’ясування обставин ДТП поліцейські встановили, що водієм автомобіля був місцевий підприємець, на ім’я М. та порушили проти нього кримінальну справу. У червні 2009 року кримінальне провадження було припинено, оскільки було встановлено, що потерпіла переходила дорогу, проте не скористалася пішохідним переходом, через що М. не міг уникнути наїзду.
Надані Суду докази свідчать про те, що заявницю було допитано як свідка під час слідства. За словами заявниці, вона дала поліції ті самі свідчення, що й у своєму коментарі журналістам 4 грудня 2008 року. Протокол допиту Суду не було надано. Копія постанови про закриття кримінального провадження була надана Суду, але в ній жодним чином не згадуються свідчення заявниці. Наявні матеріали також не свідчать про те, що M.B. колись розглядався поліцією як підозрюваний у зв’язку з порушенням правил дорожнього руху та травмами,
завданими потерпілій.
У листопаді 2009 року B. та M.B. подали цивільний позов проти заявниці,
вимагаючи спростування її коментаря про те, що син В. вийшов із дверей водія
авто, як неправдивого. Вони також вимагали відшкодування матеріальної та моральної шкоди, подвоївши свої вимоги, коли заявниця відмовилася від
пропозиції про дружнє врегулювання.
11 квітня 2011 року Рівненський міський суд задовольнив позов і зобов’язав
заявницю спростувати оскаржувану заяву та виплатити кожному позивачу 50000
українських гривень (близько 4320 євро (EUR) на той час) компенсації моральної
шкоди та 3546,30 грн (близько 304 євро на той час) відшкодування матеріальної
шкоди, а також її зобов’язали сплатити судовий збір.
23 листопада 2011 року апеляційний суд Рівненської області залишив без змін рішення суду першої інстанції по суті, погодившись із наведеною ним мотивацією. Однак відхилив вимоги щодо компенсації матеріальної шкоди та судового збору як необґрунтовані та зменшив компенсацію моральної шкоди до 500 грн (45 євро на той час) кожному позивачу. Також апеляційний суд зазначив, що заявниця не давала інтерв’ю ЗМІ, а лише зробила коментар. Таким чином, суд визнав необхідним спростування спірної інформації у відповідній програмі на телеканалі «Рівне 1», де спірний коментар було висвітлено.
18 грудня 2013 року суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду як таке, що порушує норми процесуального та матеріального права, і залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Зобов’язання спростувати коментар заявниця виконала у лютому 2013 року. Що стосується відшкодування збитків, виконавче провадження тривало з липня 2012 року до січня 2018 року. Протягом цього періоду судові виконавці
арештували майно заявниці та наклали арешт на її банківські рахунки, і 20% її
зарплати щомісяця утримувалося для стягнення боргу згідно з рішенням суду. Також їй заборонили виїзд з України до повної виплати компенсації. У 2017 році заявниця без успіху вимагала скасування цієї заборони.
Оцінка Суду
(і) Застосовні загальні правила
Суд повторив, що свобода вираження поглядів становить одну з фундаментальних засад демократичного суспільства. Згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції, вона застосовується не лише до «інформації» чи «ідей», які
сприймаються прихильно або вважаються необразливими чи такими, що викликають байдужість, а й до тих, які ображають, шокують або турбують
Державу чи будь-яку частину населення. Такими є вимоги плюралізму,
толерантності та широкого світогляду, без яких не існує «демократичного
суспільства» (див., серед багатьох інших рішень, Bédat v. Switzerland, [GC], No 56925/08 § 48, 29 березня 2016 року).
Завдання Суду, який реалізує свою наглядову функцію, полягає не в тому, щоб замінювати компетентні національні органи, а радше переглядати відповідно до статті 10 Конвенції рішення, які вони ухвалили відповідно до своїх повноважень.
Це не означає, що нагляд обмежується встановленням того, чи держава-
відповідач застосувала свої дискреційні повноваження розумно, ретельно та сумлінно. Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у світлі справи в цілому та визначити, чи було воно «пропорційним законній меті, що переслідувалася», і чи є причини, наведені національними органами влади для
його виправдання, «відповідними й достатніми». Роблячи це, Суд повинен
переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які
відповідають принципам, втіленим у статті 10 Конвенції та, крім того, що вони
здійснили прийнятну оцінку відповідних фактів (див., серед багатьох інших
рішень, Bédat, цитоване вище, § 48).
Розглядаючи необхідність такого обмеження у демократичному суспільстві в інтересах «захисту репутації або прав інших осіб», Суд може бути зобов’язаний
перевірити, чи національні органи влади досягли справедливого балансу,
захищаючи дві гарантовані Конвенцією цінності, які можуть протиставлятися
одна одній у певних випадках, а саме, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10 Конвенції, і, з іншого боку, право на повагу до приватного життя, закріплене у статті 8 Конвенції (див., серед інших Bédat, згадане вище, § 74). Для того, щоб стаття 8 Конвенції вступила в дію, посягання на репутацію особи має досягти певного рівня серйозності, а його спосіб повинен завдавати шкоди особистому здійсненню права на повагу до приватного життя (див. A. v. Norway, No 28070/06, § 64, 9 квітня 2009 року, і Axel Springer AG v. Germany [GC], No 39954/08, § 83, 7 лютого 2012 року).
У своїй прецедентній практиці Суд визначив низку відповідних критеріїв, згідно із якими право на свободу вираження поглядів збалансоване з правом на повагу до приватного життя, включно з тим, чи сприяли оскаржувані заяви дискусії з питання суспільного інтересу; чи добросовісно діяла особа, яка зробила заяви; ступінь відомості та популярності особи, на яку поширюється публікація; контекст, у якому були зроблені спірні заяви; зміст, форма та наслідки публікації; попередня поведінка відповідної особи; спосіб отримання інформації та її правдивість; а також характер і суворість накладеного покарання (див., серед
багатьох інших рішень, Axel Springer AG, згадане вище, §§ 89-95, і Von Hannover v.
Germany (no. 2) [GC], NoNo 40660/08 та 60641/08, §§ 108-13, ЄСПЛ 2012).
Далі Суд повторив, що для того, аби втручання у право на свободу вираження поглядів було пропорційним законній меті захисту репутації інших осіб, наявність об’єктивного зв’язку між оскаржуваною заявою та особою, яка подає позов про наклеп є обов’язковим елементом. Простих особистих припущень чи суб’єктивного сприйняття публікації як наклепницької недостатньо для встановлення того, що публікація безпосередньо стосувалася відповідної особи. В обставинах конкретної справи має бути щось таке, що змусить пересічного читача відчути, що заява стосується безпосередньо окремого позивача, або що він або вона були об’єктом критики (див., серед інших рішень, Kunitsyna v. Russia, No 9406/05, §§ 42-43, 13 грудня 2016 року).
(іі) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
Суд зауважив, що коментар заявниці стосувався дорожньо-транспортної пригоди, у якій молода жінка отримала серйозні травми внаслідок наїзду на неї авто. Цей інцидент викликав інтерес на місцевому рівні, що було підтверджено,
серед іншого, присутністю кількох репортерів у лікарні, куди була доставлена
жертва ДТП. Таким чином, Суд висновив, що коментар заявниці стосувався
питання суспільного інтересу, і зазначив, що національні суди не розглядали це
питання.
Суд також вказав, що коментар заявниці про те, що син В. вийшов із водійського місця автомобіля, свідчить про те, що син В. був серед учасників цієї ДТП. Попри те, що заявниця не назвала імен, факти справи свідчать про те, що журналісти легко впізнали позивачів у цивільному провадженні. Насправді заявниця не стверджувала в національних судах або в Суді, що її коментар стосувався будь-яких інших осіб, окрім тих, які назвали ЗМІ. Таким чином, Суд готовий був визнати наявність об’єктивного зв’язку між заявою заявниці та М. В. Він також визнав, що інформація, яку вона надала, потенційно могла вплинути на репутацію М. В. та В., особливо з огляду на їхній статус обраних державних
службовців.
Що стосується характеристики коментаря заявниці, національні суди постановили, що це було фактичне твердження. На цій підставі вони вимагали, щоб заявниця продемонструвала правдивість своїх тверджень, як зазначено у статті 277 Цивільного кодексу, яка закріпила так звану «презумпцію неправдивості». Суд постановив, що презумпція неправдивості фактів, яка
вимагає від автора довести істинність своїх тверджень, не обов’язково
суперечить Конвенції за умови, що відповідачу надається реальна можливість
довести, що твердження було правдивим (див. Kasabova v. Bulgaria, No 22385/03,
§§ 58-62, 19 квітня 2011 року, а нещодавно Staniszewski v. Poland, No 20422/15,
§ 45, 14 жовтня 2021 року, і Azadliq and Zayidov v. Azerbaijan, No 20755/08, § 35, 30
червня 2022 року). Водночас Суд також зазначив, що у таких справах від заявниці, яка явно брала участь у публічних дебатах щодо важливого питання, не слід вимагати виконання більш вимогливих стандартів, ніж стандарт належної
обачності, оскільки за таких обставин обов’язок доведення фактичних тверджень може позбавити заявницю захисту, наданого статтею 10 Конвенції (див. Makradul v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, No 64659/11 і 24133/13, § 75, 19 липня 2018 року; і нещодавно Staniszewski, згадане вище, § 45; Wojczuk v. Poland, No 52969/13, § 74, 9 грудня 2021 року; і Azadliq and Zayidov, згадане вище, § 35).
У цій справі Суд погоджується з національними судами, що коментар про те, що син В. виходив із місця водія автомобіля, можна розглядати як констатацію факту. Однак він зазначив, що фактичне твердження було зроблене заявницею як очевидицею і являло собою не що інше, як пряму розповідь про одну з фактичних обставин ДТП, свідком якої вона стала і яка привернула широку увагу ЗМІ, принаймні на місцевому рівні. Це була декларація особистого сприйняття
заявницею того, що вона побачила на місці події. Цей елемент відрізняє цю
справу від інших справ щодо свободи вираження поглядів, які розглядав Суд, у яких фактичні заяви заявників, переважно журналістів, не обмежувалися тим, що вони безпосередньо бачили. Суд висновив, що за таких конкретних обставин, як у цій справі, відповідно до принципів, які лежать в основі його прецедентного права за статтею 10 Конвенції, від заявниці не можна було очікувати доведення того, що, на її думку, вона бачила своїми власними очима.
Не було зазначено, що заявниця не виявила належної обачності, подаючи заяву про факти. У цьому контексті, беручи до уваги критерії, розроблені в прецедентній практиці Суду, додатково необхідно було перевірити, чи діяла заявниця добросовісно або ні, надаючи свій коментар.
Суд зауважив, що ані позивачі, ані національні суди ніколи не припускали, що заявниця діяла із прямим наміром завдати шкоди репутації М. В. і В. шляхом
навмисного використання неправдивої інформації. Насправді національні суди
ніколи не намагалися дослідити мотив коментаря заявниці, але визнали цей
елемент недоречним. Вони також не оцінили контекст, у якому була зроблена
заява.
Суд також зазначив, що коментар було зроблено на прохання журналіста, який висвітлював ДТП, незабаром після того, як така сталася, і задовго до завершення кримінального розслідування. Заявниця не використовувала жодних образливих зауважень щодо позивачів і не зайняла жодної позиції щодо
вини будь-кого з причетних осіб, а просто переповіла послідовність подій, свідком яких вона стала.
Крім того, ні національні суди під час провадження, ні Уряд не заперечували, що заявниця надала ті самі свідчення поліції, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень. Суд зазначив, що немає жодних ознак того, що національні органи влади порушили або коли-
небудь розглядали питання порушення кримінальної справи чи провадження
проти заявниці через нібито неправдиві свідчення, хоча надання неправдивих
свідчень є кримінально караним відповідно до національного законодавства
(див. пункт 26 цього рішення). Так само Уряд не стверджував, що, надавши свій коментар, заявниця порушила таємницю слідства чи іншим чином розкрила будь-яку конфіденційну інформацію стосовно будь-якого кримінального провадження, що тривало (див. та порівняйте Brisc v. Romania, No 26238/10, §§ 109-15, 11 грудня 2018 року). Насправді з доводів Уряду не випливає, що М. В. взагалі колись підозрювався чи звинувачувався в тому, що він спричинив спірну ДТП, і що, таким чином, існували два конкуруючих інтереси, пов’язані з двома правами, які користувалися рівним захистом відповідно до статті 10 і пункту 1 статті 6 Конвенції відповідно.
На підставі наданих йому матеріалів Суд не мав підстав сумніватися у твердженні заявниці про те, що, даючи свій коментар ЗМІ, вона була переконана в правдивості свого твердження і, таким чином, діяла добросовісно та на переконання, що розкриття обставин ДТП, свідком якої вона була, відповідає суспільним інтересам. У зв’язку з цим Суд також може погодитися з тим, що її коментар слід розглядати як констатацію факту щодо питання, що викликає суспільний інтерес, а не як необґрунтоване посягання на репутацію позивачів. Той факт, що офіційне розслідування не підтвердило, що М. В. був водієм автомобіля, не впливає на цей висновок за відсутності будь-яких ознак
недобросовісності з боку заявниці.
Суд висновив, що дозвіл свідкам подій, які могли бути пов’язані з кримінальними правопорушеннями, публічно, сумлінно розповідати про те, що вони безпосередньо спостерігали та належним чином повідомляти владі, якщо вони не зобов’язані дотримуватися таємниці розслідування, є аспектом захисту свободи вираження поглядів і, за певних обставин, може відбуватися і в інтересах суспільства.
У світлі наданих йому матеріалів Суд вирішив, що за відсутності будь-яких
тверджень про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї довести
правдивість її твердження щодо обставин ДТП, свідком якої вона була, – вимога,
яку було б дуже важко, якщо не неможливо, виконати – не відповідала принципам, викладеним у прецедентній практиці Суду. Оскільки національні суди
обмежили свій аналіз питанням, чи довела заявниця, що син В. вийшов із водійського місця автомобіля після ДТП, наведені ними причини не можна
вважати відповідними та достатніми для виправдання втручання, про яке
йдеться.
Суд також не міг не відзначити невідповідність і серйозність наслідків, які була змушена понести заявниця. Він визнав недоречним те, що їй було наказано
опублікувати спростування в умовах, які вимагали від неї заявити, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила. Крім того, сума, яку заявницю було зобов’язано виплатити позивачам як відшкодування збитків, була дуже значною порівняно з її заробітною платою (див. пункт 31 цього рішення). Докази, надані заявницею, свідчать про те, що вона намагалася сплатити цю суму понад п’ять років і що протягом цих років їй було заборонено виїжджати за кордон, доки вона не виплатить її повністю (див. пункт 24 цього рішення). Обставини справи не обґрунтовують підстав для застосування до заявниці таких заходів.
Підсумовуючи, Суд дійшов висновку, що реакція національних органів влади на коментар заявниці щодо обставин ДТП, свідком якої вона стала, була непропорційною законній меті, яка переслідувалася, і тому не була необхідною в демократичному суспільстві за змістом пункту 2 статті 10 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 23 березня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.