Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 01 липня 2021 року у складі судді Шевченко І. І. та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Кагарлицької міської ради Київської області (далі – Кагарлицька міська рада), третя особа – Виконавчий комітет Кагарлицької міської ради Київської області (далі – ВК Кагарлицької міської ради), про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зобов`язання вчинити дії.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 22 березня 2008 року № 18201774.
У будинку вона проживає з 1982 року разом із донькою ОСОБА_6 та її онуком ОСОБА_7 .Зареєстровані за цією адресою: вона, її син ОСОБА_2 , онука ОСОБА_3 , онук ОСОБА_4 , донька ОСОБА_5 , донька ОСОБА_6 , онук ОСОБА_7 .
З 2001 року відповідачі не проживають у будинку, а проживають за іншими адресами, що підтверджується актом, складеною сусідами.
Вказувала, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у зв`язку із тим, що вони не проживають у будинку, створюють їй перешкоди тим, що не змінюють своє місце реєстрації. Зокрема, вона не може отримати субсидію на оплату комунальних послуг у розмірі, в якому вона могла б її отримувати.
Посилаючись на викладене, позивач просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язати Кагарлицьку міську раду зняти їх з реєстраційного обліку.
У вересні 2020 року ОСОБА_2 у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що вони зареєстровані в житловому будинку, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
Вказував, що ОСОБА_1 чинить перешкоди у доступі до житла, не дає можливості проживати у будинку, незважаючи на те, що вони у ньому зареєстровані. Вони не є сторонніми людьми для ОСОБА_1 , оскільки є членами її сім`ї, а тому зняття їх з реєстрації суперечитиме не лише їхнім інтересам, а й положенням чинного житлового законодавства. Їхнє право користування будинком є похідним від права власника будинку, тобто відповідача, членами сім`ї якої вони є.
Посилаючись на викладене, відповідачі просили усунути їм перешкоди у користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом їх вселення.
Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 01 липня 2021 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, виходив із того, що з часу народження ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_3 не могли самостійно обирати місце свого проживання, а, враховуючи причини їхнього непроживання у житловому будинку, які мали вимушений характер та не були їхніми особистими волевиявленнями, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування спірним будинком.
Причиною непроживання відповідачів є відсутність взаєморозуміння з позивачем, що свідчить про наявність поважних причин для непроживання відповідачів у житловому будинку.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Визнаючи відповідачів такими, що втратили право на користування житлом, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 , який є батьком ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є власником будинку на АДРЕСА_2 , а отже, він та його діти мають нерухомість для реєстрації їхнього місця проживання.
ОСОБА_8 , який є чоловіком ОСОБА_5 , є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а отже, вона має можливість для реєстрації її місця проживання за вказаною адресою.
Отже, у зв`язку із тим, що відповідачі понад десять років не проживають у будинку, що належить ОСОБА_1 , добровільно не бажають зніматися з реєстраційного обліку, то наявні підстави для задоволення первісного позову.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 01 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, в якій просять скасувати вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити нове рішення про задоволення позову; скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 та залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказують на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 607/10762/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 449/601/18.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення – без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини, встановлені судами
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданого Горохуватською сільською радою від 21 червня 2006 року № 3/9 ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки від 18 серпня 2021 року, виданої ВК Горохуватської сільської ради, у житловому будинку, який належить ОСОБА_1 , зареєстровано сім осіб, а саме: ОСОБА_1 – власниця будинку, ОСОБА_6 – дочка, ОСОБА_7 – онук, ОСОБА_2 – син, ОСОБА_3 – онука, ОСОБА_4 – онук та ОСОБА_5 – дочка.
З 2001 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у будинку, а проживають за іншими адресами, що не заперечується самими відповідачами
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 взагалі ніколи не проживали у спірному будинку, оскільки народилися після 2001 року.
Згідно з Інформаційною довідкою ОСОБА_2 , який є батьком ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власником будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_8 , який є чоловіком ОСОБА_5 є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Нормативно-правове обґрунтування
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 150 Житлового кодексу УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із частиною четвертою статті 156 Житлового кодексу Української РСР(далі – ЖК УРСР), до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Положеннями частини другої статті 64 ЖК УРСР, передбачено, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Згідно з частиною другою статі 405 ЦК Україничлен сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Встановивши, що ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та його діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не проживають за місцем реєстрації у будинку на АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 більше року без поважних причин, суд апеляційної інстанції, визнаючи відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, дійшов правильного висновку про задоволення позову.
Доводи відповідачів про те, що позивач чинить їм перешкоди у користуванні спірним будинком є необґрунтованими, оскільки нічим не доведені.
Твердження відповідачів, що у разі задоволення первісного позову вони не будуть мати можливості здійснити реєстрацію місця проживання, належним чином оцінено судом апеляційної інстанції. Спростовуючи ці доводи, судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належить будинок за адресою: АДРЕСА_2 , отже, він та його діти забезпечені житлом, де і мають можливість зареєструватися.
ОСОБА_5 проживає у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що належить її чоловіку ОСОБА_8 , тобто також забезпечена житлом.
Відповідачі не заперечували, що вони не проживають у спірному будинку, проте мотиви, за яких вони наполягають на збереженні за собою право користування чужим майном – будинком ОСОБА_1 , не є обґрунтованими. Твердження відповідачів, що вони як діти є членами сім`ї їх матері – позивача, а тому мають право на користування її будинком, суд оцінює критично, оскільки положення статті 3 СК України встановлюють, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Отже, до сім`ї своїх батьків, незалежно від місця проживання, належать лише діти. Повнолітні діти, які створили свої сім`ї та мають своїх дітей, складають свою сім`ю.
Суд апеляційної інстанції, оцінивши співмірність втручання у право відповідачів на житло, виходячи із обставин цієї справи, дійшов обґрунтованого висновку, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком з підстав тривалого непроживання, не порушує право ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та його дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на житло, оскільки заявники не довели наявність достатніх та триваючих зв`язків із спірним житлом, забезпечені іншим житлом, а тому у цій справі наявність реєстрації відповідачів за адресою будинку позивача створює для неї як для власника перешкоди у користуванні та розпорядження своїм майном, у тому числі і щодо отримання субсидії.
Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, установивши, що ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та його діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на момент звернення до суду із цим позовом не проживають в будинку понад один рік, дійшов правильного висновку про усунення позивачу перешкод у користуванні власністю шляхом визнання їх такими, що втратили право користування на підставі статті 405 ЦК України. За встановлених обставин втручання у права відповідачів на користування спірним будинком відповідає вимогам закону та є необхідним для захисту прав ОСОБА_1 , як власника будинку.
У касаційній скарзі заявники вказують на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 607/10762/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 449/601/18.
У справі № 607/10762/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції вказав на те, що предметом захисту за позовом позивача є відновлення порушеного права на користування квартирою. У межах заявленого позову суд мав перевірити, чи потребує додаткового захисту (за рішенням суду) право позивача на користування спірною квартирою як колишнього члена сім`ї власника квартири, яке існує на момент звернення із позовом. Тобто, розгляд позову про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом вселення не передбачає дослідження обставин щодо періоду відсутності у квартирі у контексті частини другої статті 405 ЦК України. Разом з тим, апеляційний суд при вирішенні позову досліджував причини відсутності позивача у квартирі понад один рік та дійшов висновку про їх неповажність, тобто фактично визнав позивача такою, що втратила право користування квартирою, розглянувши спір, що не є предметом позову.
Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі № 490/12384/16-ц погодився з висновками про те, що наявність заборгованості у відповідача за комунальні послуги, а також порушення порядку користування жилою площею (відсутність замка на вхідних дверях до вхідної кімнати, бруд) не є підставою згідно зі статями 71, 72 ЖК Української РСР для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, тому що не свідчать про втрату інтересу відповідача до спірного житла. Окрім того, відповідач інтерес до кімнати не втрачав, у зв`язку із характером своєї роботи приїздить до кімнати періодично, там зберігаються його меблі, речі, а іншого житла він немає.
Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, Верховний Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 449/601/18 погодився з тим, що відповідач не проживала у спірній квартирі з поважних причин, пов`язаними із працевлаштуванням закордоном та не втрачала інтересу до квартири, а отже, відсутні підстави для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК УРСР.
Верховний Суд вкотре звертає увагу на те, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, – суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального законуне будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Отже, доводи заявників, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження, оскільки висновки у справах, на які міститься посилання у касаційній скарзі, і у справі, яка переглядається, не є суперечливими. Встановлені судами фактичні обставини є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій – без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 01 липня 2021 року у нескасованій частині та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.