Обставини справи
Справа стосується звільнення заявника 25 квітня 2017 року з посади судді Верховного Суду України та заходів, застосованих до нього відповідно до Закону України “Про очищення влади” (“Закон про очищення влади”).
У рішенні, винесеному 14 жовтня 2021 року (“основне рішення”), Суд постановив, що з цього приводу мало місце порушення статті 8 Конвенції (див. “Самсін проти України” (Samsin v. Ukraine), № 38977/19, 14 жовтня 2021 року).
Відповідно до статті 41 Конвенції у своїх заявах, поданих до винесення остаточного рішення, заявник вимагав 10 000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди та 200 152 євро відшкодування матеріальної шкоди. Ця остання вимога була розрахована як сума:
- розмір надбавки для суддів у відставці, яку б він отримав у період з 1 травня 2017 року (коли він припинив отримувати суддівську винагороду) до 1 грудня 2017 року (коли він почав отримувати пенсію за віком на загальних підставах);
- після останньої дати різниця між пенсією за віком на загальних підставах, яку він отримував, та надбавкою для суддів у відставці, на яку він мав би право, якби йому дозволили піти у відставку, яку він просив, замість того, щоб звільнити його згідно з мировою угодою.
Заявник стверджував, зокрема, що, якби йому дозволили подати у відставку, він мав би право на утримання для суддів, які подали у відставку, у розмірі 90% від його останньої заробітної плати, яка спочатку становила б 37 440 гривень на місяць, а потім збільшилася б відповідно до підвищення заробітної плати діючих суддів Верховного Суду України, призначеного з грудня 2018 року по березень 2020 року.
У своєму основному рішенні Суд присудив заявнику 5 000 євро відшкодування моральної шкоди. Оскільки, що стосується матеріальної шкоди, то питання застосування статті 41 Конвенції не було готовим до вирішення, Суд притримав його і запропонував Уряду та заявнику подати протягом трьох місяців свої письмові зауваження з цього питання і, зокрема, повідомити Суд про будь-яку домовленість, якої вони можуть досягти (ibid, § 68 та пункт 4 постановленої частини). Згодом цей термін був продовжений.
Заявник подав змінені вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди. Обидві сторони подали зауваження.
ЗМІНИ З ЧАСУ ВИНЕСЕННЯ ОСНОВНОГО РІШЕННЯ
30 червня 2022 року Верховний Суд за заявою заявника та з огляду на висновки Суду, викладені в основному рішенні, змінив рішення Верховного Суду від 31 січня 2019 року (див. пункт 22 основного рішення), яким було залишено в силі рішення Вищої ради правосуддя (“ВРП”) від 25 квітня 2017 року про звільнення заявника, та скасував рішення ВРП від 25 квітня 2017 року (див. пункт 17 основного рішення).
1 серпня 2022 року суддя В. Гуменюк (перший заявник в іншій справі, вирішеній Судом, “Гуменюк та інші проти України” (Gumenyuk and Others v. Ukraine), № 11423/19, від 22 липня 2021 року), виконуючи обов’язки Голови Верховного Суду України, видав наказ щодо заявника. У наказі, з посиланням на рішення Верховного Суду від 30 червня 2022 року, зазначалося, що заявник відновить виконання своїх обов’язків судді Верховного Суду України з 1 серпня 2022 року.
24 листопада 2022 року заявник подав до ВРП ще одну заяву про відставку (першу заяву він подав у липні 2016 року – див. пункт 14 основного рішення).
15 лютого 2023 року суддя Гуменюк, діючи на тій самій посаді, видав заявнику довідку про те, що заборгованість із невиплаченої заробітної плати, належної заявнику як судді Верховного Суду України за період з травня 2017 року по 1 серпня 2022 року, становила 13 766 168,57 грн (до оподаткування). В окремому листі, адресованому заявнику, суддя Гуменюк зазначив, що заборгованість із заробітної плати не може бути виплачена, оскільки бюджетне фінансування, належне Верховному Суду України, спрямовується Комісії з ліквідації Верховного Суду України (щодо відносин між цією Комісією, суддею Гуменюком та іншими суддями Верховного Суду України див. згадану вище справу “Гуменюк та інші”, §§ 19 та 84).
12 січня 2023 року ВРП, яка тривалий час не функціонувала через недостатню кількість призначених членів, відновила свою роботу.
21 лютого 2023 року ВРП, розглянувши постанову Верховного Суду від 30 червня 2022 року та основне рішення у цій справі, встановила що не було підстав для звільнення заявника відповідно до Угоди про примирення та прийняв його заяву про відставку.
ВРП також визначила, що для цілей розрахунку виплат суддям у відставці суддівська кар’єра заявника повинна вважатися такою, що закінчилася 30 листопада 2022 року (його шістдесят п’ятий день народження, дата обов’язкового виходу суддів у відставку за національним законодавством), і він має право на щомісячне грошове утримання суддів у відставці з 1 грудня 2022 року. Враховуючи, що заявник був вперше призначений на посаду судді в 1987 році, це означало, що він мав понад тридцять п’ять років суддівського стажу, який враховувався для цілей розрахунку.
Законодавство
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає, що мало місце порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони допускає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає справедливу сатисфакцію потерпілій стороні”.
Оновлені зауваження сторін
Заявник
Заявник подав змінені вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись на фактичні обставини, що склалися після винесення основного рішення. Він стверджував, що матеріальна шкода, відшкодування якої він тепер вимагає, складається з його заробітної плати як судді Верховного Суду України за період з травня 2017 року до його поновлення у штаті Верховного Суду України 1 серпня 2022 року. Він зазначив, що за цей період йому заборгували заробітну плату, але через проблеми, визначені у справі Гуменюк та інші (згаданій вище), його перспективи стягнення цієї заборгованості були невизначеними.
Тому він просив Суд присудити йому компенсацію матеріальної шкоди на підставі суми заборгованості із заробітної плати, зазначеної у виданій йому довідці (див. пункт 10 вище). Податки та сума пенсії за віком за загальним режимом, яку отримував заявник, мають бути вирахувані. З урахуванням цих вирахувань сума становила 10 247 414,15 грн. Таким чином, заявник вимагав еквівалент цієї суми згідно з його розрахунком обмінного курсу на 25 лютого 2023 року, а саме 263 951 євро.
Уряд
Уряд вказав на події, описані у пунктах вище. Він зазначив, що заявник мав змінити свої вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди порівняно з тими, що були подані на попередній стадії провадження. Він не вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту у цій справі; зокрема, він не подав позов про стягнення заборгованості із заробітної плати відповідно до Кодексу законів про працю та Кодексу адміністративного судочинства. Уряд навів приклади, коли національні суди присуджували виплату заборгованості із заробітної плати посадовим особам, звільнення яких було визнано незаконним. У справі деяких таких позивачів Суд постановив, що їхні скарги за статтею 8 були явно необґрунтованими (Kuznetsov and Others v. Ukraine (№№ 9988/16, 41238/16 та 44703/19, § 45, 12 січня 2023 року [ВП]), заявники були поновлені на роботі і їм було присуджено виплату заборгованості по заробітній платі.
Уряд також посилався на рішення Суду у справі “Полях та інші проти України” (Polyakh and Others v. Ukraine) (№ 58812/15 та 4 інші, § 333, 17 жовтня 2019 року), де на момент винесення рішення вимоги заявників про поновлення на роботі та втрачену заробітну плату перебували на розгляді національних судів, і Суд відхилив їхні вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, не знайшовши підстав сумніватися в тому, що після винесення рішення Суду національні суди зможуть відновити розгляд цих справ та винести відповідні рішення про відшкодування втраченої зарплатні.
Оцінка Суду
Суд зазначає, що заявник обґрунтував свою скаргу, подану після винесення основного рішення, іншими міркуваннями, ніж ті, які були покладені в основу скарги, поданої ним на попередній стадії провадження.
У цьому контексті Суд повторює, що відшкодування матеріальної шкоди має призвести до ситуації, максимально наближеної до тієї, яка існувала б, якби порушення, про яке йдеться, не відбулося (див. “Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії (справедлива сатисфакція)” (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [ВП], № 71243/01, § 33, ECHR 2014).
Для того, щоб визначити, що це за ситуація, можна знайти вказівки в основному рішенні (див. згадане вище рішення у справі Самсін, §§ 17 і 57-59):
“17. 25 квітня 2017 року ВРП звільнила заявника з посади судді Верховного Суду. ВРП встановила, що до заявника застосовується правило одного року, встановлене ВРП, і що він не подав люстраційну декларацію. Згодом ВРП залишила заяву заявника про відставку без розгляду, оскільки його вже було звільнено з посади судді. Це позбавило заявника пільг, пов’язаних з виходом судді у відставку, заборонило йому працювати на державній службі до кінця 2024 року та внесло його ім’я до загальнодоступного Люстраційного реєстру.
…
- Суд не бачить жодних переконливих аргументів, які б свідчили про те, що за відсутності будь-яких доказів конкретних відомих актів неправомірної поведінки з боку заявника, і навіть якщо припустити законність переслідуваних цілей, ці цілі не могли бути досягнуті за конкретних обставин його справи (зокрема, заходів, які вже були вжиті), а також про те, що застосований до заявника відповідно до Закону “Про відновлення довіри до судової влади”), прийнявши заяву заявника про відставку …
- Ці міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, за конкретних обставин цієї справи, що застосування до заявника заходів, передбачених Угодою, не було необхідним у демократичному суспільстві.
- Таким чином, мало місце порушення статті 8 Конвенції”.
Висновки Суду в основному рішенні обмежувалися тим, що національні органи влади не дозволили заявнику подати у відставку, про що він просив. Отже, встановлене порушення стосувалося підстав, на яких було припинено повноваження заявника як судді, а не того факту, що він перестав бути суддею у 2017 році. Сам заявник поклав це в основу своєї первісної вимоги про відшкодування матеріальної шкоди.
Питання, порушені заявником у його новій скарзі, як видається, ґрунтуються на твердженні, що саме припинення його функцій як судді суперечило його правам за Конвенцією – питання, яке не було предметом висновків, зроблених у основному рішенні. Заявник не зміг встановити зв’язок між своїми новими вимогами та порушенням, встановленим в основному рішенні (порівняйте справи S.C. Antares Transport S.A. та S.C. Transroby S.R.L. проти Румунії (справедлива сатисфакція), № 27227/08, §§ 15-17, 30 травня 2017 року).
Іншими словами, заявник сформулював нову вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди на підставі фактів, які мали місце після винесення основного рішення і не пов’язані, на відміну від його первісної вимоги, з підставами, на яких було встановлено порушення у його справі. Заявник ніколи не намагався висунути цю нову вимогу в національному суді або шляхом подання заяви до Суду.
Більше того, нова вимога заявника про відшкодування матеріальної шкоди повністю відрізняється від його первісної вимоги. Після винесення основного рішення заявник намагався встановити на національному рівні (і, схоже, йому це вдалося), що в період з 2017 по 2022 рік він повинен вважатися працюючим суддею, а не суддею у відставці, і, таким чином, мати право на винагороду як працюючий суддя, а не на надбавку судді у відставці.
На думку Суду, принципово інша нова скарга, подана заявником, а також той факт, що він вжив заходів на національному рівні для поновлення на старій посаді та отримання повної заробітної плати на цій посаді (а не надбавки судді у відставці) – кроки, які відповідають його новій, а не первісній скарзі – свідчать про те, що заявник не має наміру підтримувати свою первісну скаргу. Відповідно, Суд не зобов’язаний її розглядати.
Що стосується нової скарги заявника, Суд, з причин, викладених вище, не може її задовольнити, оскільки не існує причинно-наслідкового зв’язку між новою скаргою та порушенням, встановленим в основному рішенні.
Тому Суд відхиляє вимогу заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,
Відхиляє вимогу заявника про справедливу сатисфакцію щодо відшкодування матеріальної шкоди.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 жовтня 2023 року відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Переклад виконано редакцію Advokat Post та вимагає посилання на нього.