Другий сенат Конституційного Суду України 21 липня 2026 року ухвалив Рішення №9-р(ІІ)/2026 у справі №3-176/2025(355/25) за конституційною скаргою Романа Дудіна, ексочільника управління Служби безпеки України у Харківській області, якого обвинувачують у державній зраді, відмові виконати наказ і самовільному залишенні військової частини. Суддя-доповідач — Василь Лемак. Предметом перевірки був абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України, за яким «у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно» — тобто без верхньої межі. Суд визнав цю норму конституційною, водночас сформулювавши вимоги до її застосування (індивідуалізація розміру застави, урахування майнового стану, доходів, утриманців, доступності активів). До Рішення долучено дві окремі думки — судді Олега Первомайського (частково розбіжна) та судді Віктора Городовенка (повністю розбіжна), обидва не погодилися з висновком про конституційність цієї норми, хоча й з різних підстав.
Окрема думка судді Первомайського: Конституційний Суд підмінив законодавця
Первомайський вважає дискусійним саме твердження про те, що в оскаржуваній нормі визначено «виключні випадки»: на його думку, вирішення того, що є таким випадком, «охоплене розсудом слідчого судді, суду» лише в найширшому, некритичному розумінні цього терміна — інакше такі дії мають ознаки не розсуду, а сваволі.
Головний аргумент судді — розподіл повноважень: якщо норма закону, що регулює кримінальні процесуальні відносини, містить оцінне поняття «виключні випадки», то визначати критерії й межі цього поняття повноважний лише законодавець — Верховна Рада України, а не Конституційний Суд. Первомайський посилається на власну попередню практику Суду про те, що обсяг будь-якого дискреційного повноваження органу публічної влади має бути чітко визначений приписами права (Рішення від 18.12.2024 №11-р(II)/2024), і на позицію про те, що за відсутності законодавчого визначення «виключних випадків» відповідні приписи є такими, що не відповідають Конституції (Рішення від 03.12.2025 №6-р(II)/2025). Оскільки, за його оцінкою, чинний Кодекс не визначає критеріїв «виключного випадку» і не окреслює меж дискреції слідчого судді, це є юридичною невизначеністю та порушенням принципу правовладдя — а отже, абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кодексу мав бути визнаний неконституційним.
Первомайський завершує думку конкретною цифрою зі справи: заставу для Дудіна визначили в розмірі 5 147 600 грн — більш ніж у п’ять разів вище за максимум у 998 400 грн, встановлений загальним правилом пункту 3 частини п’ятої статті 182 Кодексу. Він визнає, що на тлі застав у 100–200 і більше мільйонів грн в інших гучних справах ця сума не виглядає «захмарною», але пропонує читачеві поділити свій місячний дохід на п’ять, щоб оцінити реальний вплив такої різниці на долю конкретної людини.
Окрема думка судді Городовенка: Суд оцінив правозастосування замість самого закону
Городовенко не заперечує окремі висновки Рішення щодо природи застави та потреби враховувати практику Європейського суду з прав людини, однак вважає, що Суд підмінив предмет перевірки: замість того, щоб оцінити, чи містить оскаржувана норма достатні законодавчі гарантії проти свавільного визначення розміру застави, Рішення фактично зосередилося на тому, як слідчий суддя чи суд повинні застосовувати цю норму на практиці. На його думку, конституційний контроль має перевіряти якість закону, а не компенсувати його недоліки припущенням про сумлінність майбутнього правозастосування.
Суддя звертає увагу, що Кодекс не розкриває змісту поняття «виключний випадок», не встановлює критеріїв його застосування, меж дискреційного повноваження і жодних додаткових запобіжників пропорційності — а сам Суд напрацював ці критерії (обов’язок обґрунтувати фінансову спроможність, урахувати активи, утриманців тощо) вже в тексті Рішення, оскільки в Кодексі їх немає. Саме потреба Суду детально виписувати ці критерії, на думку Городовенка, і доводить недостатню визначеність перевіреної норми.
Городовенко також вважає, що Суд неправильно використав практику Європейського суду з прав людини: замість того, щоб розглядати повторювані констатовані ЄСПЛ порушення (надмірний розмір застави, недостатнє мотивування, неврахування майнового стану) як індикатор системної недостатності законодавчих гарантій, Рішення використало цю практику лише як орієнтир для належного застосування норми в майбутньому.
Окремо суддя порушує два самостійні конституційні аргументи. По-перше, застава, розмір якої фактично унеможливлює її внесення, перестає бути реальною альтернативою триманню під вартою і перетворюється на приховану форму позбавлення свободи; якщо визначення розміру спирається переважно на тяжкість інкримінованого діяння чи розмір заявленої шкоди, це наближається до фактичного покарання за ще не доведену провину, що не узгоджується з презумпцією невинуватості (стаття 62 Конституції України). По-друге, відсутність чітких законодавчих критеріїв означає, що особи в подібному процесуальному становищі можуть отримати істотно різні за розміром застави винятково залежно від того, як конкретний слідчий суддя скористався розсудом, — а це порушує конституційний принцип рівності не в частині результату, а в частині рівності самих законодавчих гарантій.
Висновок Городовенка: конституційна скарга мала бути задоволена, а абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кодексу — визнаний таким, що не відповідає Конституції України.
Спільне й відмінне у двох окремих думках
Обидва судді підтримують інший висновок резолютивної частини, ніж Суд, — визнання норми неконституційною, а не констітуційною. Однак їхня аргументація різна: Первомайський наголошує передусім на розподілі влади — це компетенція законодавця, а не Конституційного Суду, визначати критерії «виключного випадку»; Городовенко зосереджується на змістовній недостатності самого закону — відсутності гарантій, юридичної визначеності, рівності та сумісності з презумпцією невинуватості, — і на методологічній помилці більшості, яка оцінила якість майбутнього правозастосування замість якості самого закону.
Значення для практики
Для адвокатів у кримінальних провадженнях це рішення (за відсутності максимального розміру застави у виключних випадках для тяжких і особливо тяжких злочинів) залишається чинним і застосовним, а сформульовані Судом вимоги до мотивування розміру застави (індивідуалізація, урахування доходів, активів, утриманців, доступності коштів) — це та база аргументації, на яку варто спиратися при оскарженні надмірних застав у конкретних справах, оскільки саме на недотримання цих вимог, а не на неконституційність норми як такої, тепер слід посилатися. Водночас обидві окремі думки залишають відкритим питання про майбутнє законодавче врегулювання — обидва судді вказують на відсутність визначених Кодексом критеріїв «виключного випадку», що є прямим сигналом для законодавця.
Довідково
Абзац п’ятий частини п’ятої, частина четверта статті 182, частина третя статті 183, стаття 177 Кримінального процесуального кодексу України. Статті 19, 29, 62, 147 Конституції України. Стаття 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», параграф 74 Регламенту Конституційного Суду України (право судді на окрему думку). Рішення Конституційного Суду України: від 21.07.2026 №9-р(ІІ)/2026 (справа №3-176/2025(355/25), за скаргою Дудіна Р.В.); від 18.12.2024 №11-р(II)/2024; від 03.12.2025 №6-р(II)/2025; від 11.10.2018 №7-р/2018; від 29.06.2010 №17-рп/2010; від 21.12.2017 №3-р/2017; від 12.04.2012 №9-рп/2012; від 22.12.2010 №23-рп/2010.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.