У справі No 910/8357/18 банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до ТОВ-1 та ТОВ-2 про визнання недійсним договору поруки.
Позовні вимоги обґрунтовано приписами статті 234 ЦК України з посиланням на вчинення відповідачами правочину без наміру створення правових наслідків,
які ним обумовлювалися, оскільки внаслідок укладення спірного договору поруки цілеспрямовано створено штучну кредиторську заборгованість в обсязі,
достатньому для реалізації процедури фіктивного банкрутства, з метою подальшого ухилення від виконання кредитних зобов’язань перед позивачем зі сплати кредитних коштів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 у задоволенні позову про визнання недійсним договору поруки, укладеного між ТОВ-1 та ТОВ-2,
відмовлено повністю.
Судове рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що позивач не підтвердив належними та допустимими доказами обставини, на які він посилається у своїх вимогах про визнання недійсним договору, та не довів те, що
відповідачами при укладанні спірного договору порушено його право, що стало
підставою для звернення до суду.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2019 рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 у справі No 910/8357/18 залишено без змін.
Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що висновок суду
першої інстанції про відсутність у договорі ознак фіктивності є правильним позивач не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів, а також мав можливість захисту своїх порушених прав у разі відкриття щодо відповідача-2 провадження у справі про банкрутство відповідно до положень Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі – Закон про банкрутство).
За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п’ята статті 203 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного
правочину недійсним необхідним є: пред’явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі No 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі No 6-806цс16 тощо.
Отже, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як “заінтересовані особи”.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в
усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі
невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Іншими словами, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий
правочин лише “про людське око”, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які визначені законом для цього виду правочину (постанова об’єднаної палати КГС ВС від 07.12.2018 у справі No 910/7547/17).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого
погодився апеляційний господарський суд, зазначив, що позивач не довів наявності підстав для визнання правочину недійсним, оскільки договір поруки від 20.10.2016 відповідачі уклали, користуючись наданим їм законом правом вільного волевиявлення на укладення договору та погодивши відповідні істотні умови такого договору. Крім того, суд зауважив, що в разі відкриття щодо відповідача-2 провадження у справі про банкрутство позивач має право захистити свої права відповідно до положень Закону про банкрутство.
Утім, такі висновки судів попередніх інстанцій колегія суддів КГС ВС визнала
передчасними та такими, що зроблені без належної оцінки та аналізу дій сторін
договору в контексті добросовісності/недобросовісності і зловживання правом
щодо кредитора і його майнових інтересів.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися
моральних засад суспільства.
З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром
завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Учинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи – стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об’єднаної палати КГС ВС від 07.12.2018 у справі No 910/7547/17).
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або
присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 05.09.2019 у справі No 638/2304/17).
Суд врахував правовий висновок ВП ВС, викладений у постанові від 03.07.2019 у
справі No 369/11268/16-ц (провадження No 14-260цс19) про те, що позивач має
право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого,
що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, визначена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, встановлена статтею 228 ЦК України.
Поручитель, який став солідарним боржником у зв’язку з невиконанням
позичальником свого обов’язку в кредитному зобов’язанні, що виникло первинно з його волі та за його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки. Його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (висновок викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.07.2019 у справі No 405/1820/17).
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов’язані із зменшенням його
платоспроможності) після виникнення у нього зобов’язання з повернення суми
позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього
зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів щодо його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що
вчинений боржником на шкоду кредиторам).
ВС звернув увагу на те, що згідно з принципом “jura novit curia” (“суд знає закони”)
неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних
правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору
належні приписи юридичних норм (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі
No 487/10128/14-ц).
Постанова КГС ВС від 28.11.2019 у справі No 910/8357/18
https://reyestr.court.gov.ua/Review/86176126