Обставини справи
Справа стосувалася триваючих кримінальних проваджень проти заявників щодо правопорушень, учинених на частині території Луганської області, непідконтрольній Урядові України. Ці справи не можуть бути розглянуті, оскільки органи державної влади не мають доступу до матеріалів цих проваджень.
Провадження до подій 2014 року
Справа першого заявника
19 вересня 2010 року заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні вбивства у м. Перевальську Луганської області. 22 вересня 2010 року рішенням Перевальського районного суду обрано заявникові запобіжний захід у виді тримання під вартою для забезпечення належної поведінки під час провадження.
27 вересня 2013 року рішенням Алчевського міського суду Луганської області заявника було засуджено до чотирнадцяти років і шести місяців позбавлення волі за вбивство, крадіжку та викрадення транспортного засобу. Він був засуджений за завдання ударів ножем таксисту; очевидців учинення злочину не було.
Висновки суду обґрунтовані показаннями низки свідків та результатами судово-медичних експертиз, даних мобільного телефону, результатами співставлення між початковими зізнаннями заявника, записаними на відео, і його подальшими запереченнями, іншими доказами у справі. Ураховуючи оцінку доказів у справі, національний суд дійшов висновку, що первинне зізнання заявника, надане у присутності адвоката та записане на відео, було більш достовірним та узгоджувалося з іншими доказами (включно з різними висновками судово-медичних експертів щодо нанесення тілесних ушкоджень, ніж подальше невизнання ним вини).
Національний суд вирішив, що строк ув’язнення обчислюється з моменту взяття під варту заявника і він повинен залишатися під вартою на час розгляду справи в порядку апеляції.
11 жовтня 2013 року заявник звернувся до Луганського обласного апеляційного суду, який на той час розташовувався у м. Луганську. У своїй апеляційній скарзі заявник детально оскаржив оцінку доказів судом першої інстанції, стверджуючи, що докази свідчать про його невинуватість.
Справа другого заявника
15 липня 2013 року міліція порушила кримінальну справу проти другого заявника у зв’язку з незаконним видобутком вугілля в Антрацитівському районі Луганської області. Відповідно до національного законодавства інформація про ці провадження, включаючи ім’я заявника та пред’явлені обвинувачення, була внесена до національного Єдиного реєстру досудових розслідувань.
16 липня 2013 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Луганська обрав другому заявникові запобіжний захід у виді застави в розмірі 2125 євро в українських гривнях і наклав на нього зобов’язання не залишати свого місця проживання (на той час він був зареєстрований за місцем проживання у м. Антрациті) без відповідного дозволу. Таке зобов’язання було встановлено на період до 16 жовтня 2013 року.
25 січня 2014року обвинувальний акт щодо другого заявника був направлений до Антрацитівського міськрайонного суду Луганської області.
ВТРАТА МАТЕРІАЛІВ СПРАВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У 2014 РОЦІ, ЗМІНА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ПІДСУДНОСТІ СУДОВИХ СПРАВ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ПІДСУДНОСТІ СУДОВИХ СПРАВ
У наслідок подій навесні та влітку 2014 року, які описані у справах «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine) (заява No 2945/16, пункти 9–12, рішення від 25 липня 2017 року) та «Цезар та інші проти України» (Tsezar and Others v. Ukraine) (заява No 73590/14 та 6 ін., пункти6–12, рішення від 13 лютого 2018 року), Уряд України втратив контроль над територією, де були скоєні стверджувані правопорушення та де розташовувалися суди першої інстанції та суд апеляційної інстанції.
Матеріали проваджень заявників залишилися на цій території.
На час розвитку цих подій перший заявник утримувався в Старобільській в’язниці, що була розташована на території, яка залишається під контролем Уряду України. Він перебував у цій в’язниці до моменту звільнення (див. пункт 33цьогорішення).
Під час цих подій або пізніше другий заявник переїхав до Київської області. Він має статус внутрішньопереміщеної особи.
20 серпня 2014 року за результатами проведення загальних зборів суддів Апеляційного суду ухвалено рішення про призупинення роботи суду через збройний конфлікт у регіоні.
У вересні 2014 року відповідно до Закону No 1632-VII (див. пункт 63 цьогорішення) юрисдикція Алчевського міського суду Луганської області (суду першої інстанції у справі першого заявника) була передана Лисичанському міському суду Луганської області, а юрисдикція Антрацитівського міськрайонного суду Луганської області (суд першої інстанції у справі другого заявника) – Старобільському районному суду Луганської області.
У лютому 2015 року Апеляційний суд відновив свою діяльність у м. Сєверодонецьку, частині Луганської області, яка залишається під контролем Уряду України. Обласну прокуратуру було також перенесено до м. Сєверодонецька.
ПОДАЛЬШІ ПРОВАДЖЕННЯ
Перший заявник
1.Кримінальне провадження проти заявника та провадження в частині його затримання11 березня 2015 року канцелярія Лисичанського міського суду Луганської області (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17 цього рішення) відмовила в реєстрації клопотання першого заявника про зміну запобіжного заходу на такий, що не пов’язаний із позбавленням волі (див. пункти 55 та 56 цього рішення в розділі «Відповідні положення національного законодавства»). Канцелярія суду повідомила заявника, що оскільки в нього немає матеріалів справи кримінального провадження, то суд не може прийняти подане клопотання.
У квітні 2015 року Апеляційний суд Луганської області повідомив заявнику про те, що він може подати заяву до суду відповідно до положень статті 206 Кримінального процесуального кодексу від 2012 року (далі – КПК України) («Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини») (habeas corpus) до Старобільського районного суду Луганської області, за яким визначено територіальну підсудність справ щодо місця його затримання (див. пункт 59 цього рішення в розділі «Відповідні положення національного законодавства»).
7 квітня 2015 року заявник подав таку заяву до Старобільського районного суду Луганської області.
4 листопада 2015 року Старобільський районний суд Луганської області повідомив заявнику про те, що його заява перебуває на розгляді суду; для її ефективного розгляду він надіслав інформаційні запити до Державної судової адміністрації (орган, відповідальний за організацію технічних та адміністративних аспектів діяльності судів), Антитерористичного центру Служби безпеки України (орган, відповідальний за координацію військових дій України в регіоні на той час) та Місії Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) щодо можливої передачі справи з території, що не перебуває під контролем Уряду України. Заява заявника була розглянута після того, як були надані відповіді.
23 грудня 2015 року Старобільський районний суд Луганської області, розглянувши заяву заявника, відмовив у її задоволенні, встановивши, що заявник був ув’язнений на законних підставах на основі як його засудження, так і обрання запобіжного заходу на підставі вироку суду від 22 вересня 2010 року, що був чинним до закінчення строку на апеляційне оскарження (див. пункти 6 та 7 цього рішення). Суд апеляційної інстанції в межах повноважень, визначених процесуальним кодексом, міг змінити запобіжний захід щодо заявника.
3 лютого 2016 року заявник подав нову апеляційну скаргу на вирок, ухвалений судом першої інстанції, з обґрунтуванням відсутності доказів його вини.
19 лютого 2016 року заявник звернувся із клопотанням про продовження строку на подання апеляційної скарги. Апеляційний суд доручив суду першої інстанції надіслати йому матеріали справи.
22 березня 2016 року Старобільський районний суд Луганської області відхилив ще одну заяву заявника до суду відповідно до положень статті 206 КПК України, по суті, із тих самих причин, які вказані в його рішенні від 23 грудня 2015 року (див. пункт 23 рішення) щодо його заяви про звільнення.
1 червня 2016 року канцелярія Лисичанського міського суду Луганської області повернула заявнику заяву про зміну запобіжного заходу щодо нього із тримання під вартою на запобіжний захід, не пов’язаний із позбавленням волі. Заявника було поінформовано, що розгляд цього клопотання не належить до юрисдикції Лисичанського міського суду Луганської області та що вирішення всіх питань має бути направлено на розгляд суду апеляційної інстанції.
25 липня 2016 року заявник подав ще одну заяву до Старобільського районного суду Луганської області.
8 або 10 серпня 2016 року, під час підготовки до розгляду заяви, Старобільський районний суд Луганської області надіслав листи до Лисичанського міського суду Луганської області, Апеляційного суду, обласної прокуратури та Антитерористичного центру із проханнями надати інформацію щодо будь-якого можливого руху у справі заявника, імовірного розміщення матеріалів справи та вжиття заходів щодо їх передачі.
15 серпня 2016 року Апеляційний суд повідомив Старобільський районний суд Луганської області, що в нього в провадженні справи немає і що справа заявника ніколи не була зареєстрована в автоматизованій системі документообігу.
22 серпня 2016 року Лисичанський міський суд Луганської області направив відновлені матеріали справи (див. пункт 34 цього рішення) до Апеляційного суду для розгляду апеляційної скарги заявника у 2016 році.
31 серпня 2016 року Апеляційний суд відмовив у порушенні апеляційного провадження; рішення обґрунтовано тим, що відновлених матеріалів кримінальної справи не було достатньо для розгляду справи по суті.
27 вересня 2016 року Старобільський районний суд Луганської області звернувся до апеляційного суду із заявою проінформувати про рух справи заявника, зазначивши, що інформація потрібна для швидкого розгляду заяви заявника про звільнення в межах процедури habeas corpus.
12 жовтня 2016 року Старобільський районний суд Луганської області під час засідання ухвалив рішення про звільнення заявника з-під варти. Національним судом зазначено, що заявник тримався під вартою на законних підставах як на основі його засудження, так і обраного запобіжного заходу, що зберігається до розгляду справи апеляційним судом. Водночас національний суд обґрунтував, що суд апеляційної інстанції не зміг розглянути апеляційну скаргу заявника через недостатність наявних матеріалів у справі (див. пункт 31 рішення), і дійшов висновку про те, що незрозуміло, коли розгляд провадження стосовно заявника може бути продовженим.
З урахуванням цієї невизначеності продовжуване тримання заявника під вартою суперечило б статті 5 Конвенції та конституційному положенню, що гарантує право на свободу (див. пункт 51 рішення), і він мав бути звільненим. Це було пов’язано з тим, що згідно з КПК України метою запобіжних заходів, таких як тримання під вартою, було забезпечення дієвості кримінального провадження, а отже, фактичне ув’язнення за відсутності провадження порушувало вимогу законності затримання (див. пункти 54 та 57 рішення). Національний суд посилався на положення КПК України в частині примату міжнародних договорів над положеннями Кодексу, обов’язкового характеру практики ЄСПЛ та принципу законності (див. пункти 53 та 54 рішення).
2. Відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження
18 березня 2016 року Лисичанський міський суд Луганської області задовольнив заяву заявника та відновив матеріали справи в кримінальному провадженні. У матеріалах справи містилися лише копії вироку Алчевського міського суду Луганської області та апеляційної скарги заявника.
21 липня 2016 року прокуратура Луганської області звернулася до Головного управління Національної поліції у Луганській області із клопотанням знайти доступні матеріали у справі заявника.
4 серпня 2016 року з метою надання відповіді на вищезазначений запит поліція повідомила прокуратуру, що було встановлено особу, у провадженні якої перебувала справа заявника у 2011 році, та збережено електронні копії деяких документів із справи. Поліція надіслала документи до прокуратури.
17 серпня 2017 року обласна прокуратура подала заяву про відновлення матеріалів справи в кримінальному провадженні щодо заявника на підставі документів, наданих поліцією. На додаток до матеріалів, які вже були в матеріалах (вирок суду першої інстанції та апеляційна скарга), прокуратура надала рішення щодо порушення провадження, об’єднання та виділення кримінального провадження, висновок експерта щодо відеозапису, висновок експерта щодо експертизи на поліграфі та супровідний лист, із яким справа надійшла до суду апеляційної інстанції.
13 вересня 2017 року суд постановив, що заява про відновлення матеріалів кримінальної справи у провадженні не відповідає формально-правовим вимогам, а саме не визначено, у чому полягає необхідність відновлення (див. пункт 60 рішення у розділі «Відповідне положення національного законодавства»), і суд надав прокуратурі строк на усунення цього недоліку в 10 днів.
29 вересня 2017 року, зазначивши, що заява не була виправлена й мета відновлення матеріалів справи в межах кримінального провадження все ще не була визначена, суд повернув заяву до прокуратури, не розглянувши її по суті.
Другий заявник
22 серпня 2015 року обласна прокуратура повідомила другому заявнику про те, що міста Антрацит і Луганськ більше не перебувають під контролем Уряду України. Обласна прокуратура не мала матеріалів, пов’язаних зі справою заявника, і не знала, де перебуває справа.
Заявник отримав подібні листи від правоохоронних органів та Апеляційного суду.
Заявник подав заяву до Старобільського районного суду Луганської області (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17 цього рішення), вимагаючи від суду відновлення матеріалів справи та припинення провадження у справі. Він надав зазначені листи та витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань.
15 січня 2016 року Старобільський районний суд Луганської області відхилив його заяву на тій підставі, що не було достатньо документів для відновлення справи, а також не було постановлено вироку у справі, а за змістом положень КПК України передбачено, що відновленню підлягають втрачені матеріали в тому кримінальному провадженні,яке завершилось ухваленням вироку суду (див. у розділі «Відповідні положення національного законодавства», п. 60 цього рішення). У рішенні Старобільського районного суду Луганської області зазначалося, що на нього може бути подана апеляційна скарга.
4 лютого 2016 року Апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника на рішення від 15 січня 2016 року, вказавши, що це рішення не підлягало оскарженню.
Заявник подав касаційну скаргу,аргументуючи тим, що його заява була заявою sui generis(особливою) через виняткову ситуацію в Луганській області; вона не могла бути розглянута виключно відповідно до правил відновлення втрачених матеріалів справи. У національному законодавстві не було чітко визначеної процедури вирішення таких ситуацій, і це порушувало його право на справедливий судовий розгляд справи впродовж розумного строку згідно зі статтею 6 Конвенції.
19 квітня 2019 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своїм рішенням відхилив касаційну скаргу на тих самих підставах, що й суд апеляційної інстанції.
23 жовтня 2017 року заявник подав заяву з вимогою визнати факт підтвердження втрати матеріалів його справи, повернення грошовоїзастави, яка була сплачена вмежах кримінального провадження, та вилучення інформації про нього з Єдиного реєстру досудових розслідувань та бази даних Міністерства внутрішніх справ України щодо судимості.
5 січня 2018 року Старобільський районний суд Луганської області повернув заяву, не розглянувши її по суті, і встановив, що національне законодавство не передбачало такого провадження.
22 травня 2018 року Старобільський районний суд Луганської області постановив, що другий заявник більше не перебуває під заставою, і постановив повернути йому сплачені ним грошові кошти.
ВІДОМОСТІ ЩОДО СУДИМОСТЕЙ
Згідно з останніми заявами заявників (у лютому 2019 року) кримінальне провадження проти них ще тривало. Убазі даних про судимості, що ведеться Міністерством внутрішніх справ України, визначено першого та другого заявників як обвинувачених у вбивстві та незаконному видобутку корисних копалин відповідно. Витяги з бази даних містять застереження про те, що інформація щодо записів, що ведуться Головним управлінням Національної поліції у Луганській області, була оновлена лише 4 вересня 2014 року.
Оцінка Суду
Щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно першого заявника
Перший заявник у справі скаржився на те, що його тримання під вартою після подій 2014 року, що призвели до втрати матеріалів кримінального провадження,було незаконним згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Заявник, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі Creangă v. Romania, стверджував, що за змістом положень національного законодавства не було «чітко визначено умови тримання під вартою», а отже, це залишило його у стані невизначеності щодо тривалості тримання під вартою до апеляційного розгляду його справи. Заявник також посилався на рішення національного суду про його звільнення (див. пункт 33цьогорішення). Він вважав, що це означало, що його затримали без достатньої правової підстави.
ЄСПЛ, ураховуючи зазначені вище твердження першого заявника, встановив, що не вбачає підстав дійти іншого висновку, ніж у справі Хлєбік (пункт 69 рішення).
У цій справі жоден із варіантів, визначених у пункті 89 рішення ЄСПЛ у справі Хлєбік, не існував. Насправді перший заявник перебував значно менше часу під вартою, ніж було визначено вироком. Той факт, що національний суд був готовий звільнити його до закінчення строку відбування покарання, не може бути заперечений проти держави-відповідача. Це обґрунтовано тим, що рішення щодо затримання заявника було кваліфіковано як досудове тримання під вартою згідно з національним законодавством. Однак, як було зазначено вище, згідно з Конвенцією його тримання під вартою підпадало під дію пункту 1 (а) статті 5 Конвенції. Кваліфікація дій національними органами державної влади за таких обставин була більш сприятливою для заявника і призвела до звільнення (пункт 70 рішення).
Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції (пункт 71 рішення).
Щодо стверджуваного порушення пункту 4 статті 5 Конвенції стосовно першого заявника
Перший заявник у справі скаржився на те, що він не мав доступу до процедури, за допомогою якої можна було встановити законність його тримання під вартою та ухвалити рішення про звільнення, що порушувало положення пункту 4 статті 5 Конвенції (пункт 72 рішення).
Заявник, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі Stollenwerk v. Germany, стверджував, що пункт 4 статті 5 Конвенції є застосовним у його справі, оскільки національне законодавство визначило його взяття під варту як досудове тримання під вартою (пункт 74 рішення).
За результатами розгляду зазначеної скарги першого заявника у справі ЄСПЛ було встановлено нижченаведене.
У цій справі застосовується пункт 4 статті 5 Конвенції, оскільки національне законодавство передбачає, що особа тримається під вартою до того, як обвинувальний вирок у справі не набуде статусу остаточного, у тому числі під час апеляційного провадження (див. пункт 58 цього рішення та справа Stollenwerk, п. 36). Однак ця скарга є явно необґрунтованою з урахуванням таких причин (пункт 77 рішення).
ЄСПЛ повторює, що коли особа позбавлена волі на підставі обвинувального вироку, ухваленого компетентним судом, але підстави, що обґрунтовують позбавлення волі цієї особи, можуть змінюватися із плином часу, можливість звернення до органу, що відповідає вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, є необхідною (див. рішення у справі Kafkaris v. Cyprus (ухв.), No 9644/09, п. 58, від 21 червня 2011 року) (пункт 78 рішення).
Що стосується скарги заявника на те, що суд, який замінив суд першої інстанції, відмовив у розгляді його заяви про зміну запобіжного заходу, ЄСПЛ зазначає, що саме процедура habeas corpus, а не процедура зміни запобіжного заходу була відповідним способом розгляду його заяв про звільнення. Апеляційний суд повідомив йому про цей факт, і заявник подав таку заяву вже у квітні 2015 року (див. пункт 20 відповідного рішення), а отже, саме завдяки цій процедурі його клопотання про звільнення було задоволено (пункт 79 рішення).
Заявник не скаржився на те, що така процедура не проходила «швидко»; натомість, його скарга полягала в тому, що процедура призвела до різних результатів: у період із 23 грудня 2015 року по 22 березня 2016 року його заяви про звільнення були відхилені, а 12 жовтня 2016 року заява була задоволена і він був звільнений (див. пункти 23, 25 та 33 цього рішення) (пункт 80 рішення).
Однак така різниця в результатах, імовірно, була тісно пов’язана з причинами звільнення заявника, а саме відсутністю прогресу врозгляді його кримінальної справи (див. пункт 33 рішення). Щоб дійти такого висновку, національний суд повинен був спостерігати за рухом справи. Лише через певний проміжок часу національний суд міг із певним ступенем впевненості дійти висновку про відсутність прогресу врозгляді справи заявника. Отже, розвиток подій, на які скаржився заявник, не свідчить про порушення положень пункту 4 статті 5 Конвенції (пункт 81 рішення).
Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пункту 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції (пункт 82 рішення).
Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції
Заявники скаржилися на тривалу неможливість розглянути їх справи та невизначеність щодо прогресу врозгляді їхніх справ у зв’язку із цим (пункт 83 рішення).
У справі Хлєбік (згадана вище, п. 71, ізподальшими посиланнями) ЄСПЛ вирішив, що відповідним питанням, на яке слід надати відповідь у справах такої категорії, було те, чи вжила держава-відповідач усіх доступних їй заходів для організації своєї судової системи таким чином, аби забезпечити ефективність здійснення прав, гарантованих статтею 6 Конвенціїна практиці, як у справі заявника, у світлі давно встановленого принципу, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та дієвими, а не теоретичними та ілюзорними; слід враховувати йобставини, за яких була порушена справа (пункт 102 рішення).
Оцінюючи виконання державою-відповідачем цього обов’язку, необхідно врахувати, чи вживали органи державної влади обґрунтованих заходів для пом’якшення, наскільки це можливо, негативних наслідків для заявника внаслідок відсутності доступу до матеріалів справи (див. справу Хлєбік, згадану вище, де, оцінюючи відповідність положенням статті 6 Конвенції, ЄСПЛ визнав доречним те, що національні органи влади звільнили заявника з-під варти, п. 7 8) (пункт 103 рішення).
Заявники наполегливо закликали ЄСПЛ провести відмінність між їхніми справами та справою Хлєбік, проте ЄСПЛ не вважає їхні аргументи щодо цього переконливими (пункт 104 рішення).
Що стосується тверджень заявників стосовно відсутностівідповідної статистики та роз’яснень Верховного Суду, а також інших подібних аргументів (див. пункти 86 та 88 цього рішення), заявники не обґрунтували жодного зв’язку між цими передбачуваними недоліками та їх конкретними справами іфактичними обставинами. Щодо їхнього аргументу, згідно з яким держава-відповідач повинна була запустити певні механізми міжнародного співробітництва для спроби відновити втрачені матеріали кримінального провадження (див. пункт 86цьогорішення), імовірнимє те, що вони ніколи не зверталися з такими питаннями до національних органів влади (пункт 105 рішення).
У будь-якому разі ЄСПЛ не вважає за необхідне детально розглядати ці аргументи, враховуючи наведені нижче висновки щодо провадження у справі про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження (пункт 106 рішення).
У справі Хлєбік (згадана вище, пункти75 та 79) ЄСПЛ наголосив на особливій необхідності процедури відновлення матеріалів кримінального провадження ваналогічних справах. До того жсправи обох заявників порушують питання в цьому аспекті.
(b) Справа першого заявника
Національні органи влади надали деякі документи з матеріалів справи 4серпня 2016 року (див. пункт 36цьогорішення), проте прокуратура подала заяву про відновлення матеріалів кримінального провадження лише 17 серпня 2017 року, тобто більше ніж через рік. Навіть тоді прокуратура подала клопотання, яке не відповідало вимогам національного законодавства, і,незважаючи на те, що національний суд вказав на такий формальний недолік 13 вересня 2017 року, прокуратура ніколи не намагалася його виправити (див. пункти 37 та 39цьогорішення) (пункт 108 рішення).
ЄСПЛ усвідомлює той факт, що обсяг матеріалів, доступних національним органам влади, був досить обмеженим (див. п. 37цьогорішення), і що може виникнути сумнів щодо того, чи було б цього матеріалу достатньо для ефективного розгляду апеляційної скарги заявника, обґрунтованої результатами деталізованої оцінки доказів у справі (див. пункт 8 рішення) (пункт 109 рішення).
Однак ЄСПЛ не повинен висловлювати припущення щодо висновку, до якого національні суди могли дійти у відповідному провадженні щодо відновлення матеріалів справи у кримінальному провадженні. Слід зауважити, що через недостатню ретельність із боку органів прокуратури національні суди не змогли розглянути питання щодо достатності матеріалів (пункт 110 рішення).
Ураховуючи зазначені вище міркування, ЄСПЛ дійшов висновку, що органи державної влади не вжили всіх доступних їм заходів для продовження строку розгляду справи першого заявника за таких обставин. Беручи до уваги такий висновок, немає необхідності в детальному вивченні інших аргументів заявника (пункт 111 рішення).
Отже, було порушення пункту 1 статті6 Конвенції стосовно першого заявника (пункт 112 рішення).
(c) Справа другого заявника
Справа другого заявника відрізняється від ситуації заявника у справі Хлєбік (процитована вище, п. 25), оскільки національне законодавство не передбачає жодної процедурищодо відновлення матеріалів справи тоді, коли рішення суду не було проголошено, як у випадку другого заявника вцій справі (див. пункт 60 рішення) (пункт 113 рішення).
У зв’язку із цим національні суди ніколи не розглядали справу заявника по суті та не розглядали питання того, чи можливо відновити матеріали справи, навіть із джерел, які були зазначені заявником під часпода чізаяви до ЄСПЛ (див. п. 96 цього рішення). ЄСПЛ також вважає переконливим аргумент заявника про те, що це запобігає будь-якій можливості скасування обвинувачень проти нього та припиненню провадження (див. п. цього97 рішення) (пункт 114 рішення).
ЄСПЛ враховує той факт, що забезпечення поваги до прав заявника за Конвенцією вимагало законодавчих або інших аналогічних змін у національній законодавчій базі. Однак ЄСПЛ вважає, що національні органи державної влади повинні були провести такий розгляд, ураховуючи, що другий заявник, на відміну від першого заявника та заявника у справі Хлєбік, не був засуджений судами будь-якого рівня; йому були пред’явлені обвинувачення у вчиненні менш тяжкого кримінального правопорушення, яке, мабуть, не мало прямого наслідку для прав третіх осіб за статтями 2 та 3 Конвенції (пункт 116 рішення).
Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно другого заявника.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо першого заявника.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо другого заявника.
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 11 лютого 2021 року тає остаточним.