Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявниці на відмову у виселенні її колишнього чоловіка, у зв’язку із чим вона та її діти були піддані ризику домашнього насильства та переслідування.
У 2006 році заявниця та О.Л. уклали шлюб. Від шлюбу у 2007 році в них народилось троє дівчаток, у зв’язку із чим місцева рада забезпечила їх соціальним житлом (квартирою). Стосунки подружжя погіршувались, О.Л. зловживав алкогольними напоями, ініціював сварки, залякував та погрожував заявниці і дітям, часом вдавався до фізичного насильства. Шлюб заявниці та О.Л. було розірвано у 2015 році; заявниця отримала опіку над дітьми.
О.Л. продовжував проживати з ними разом у квартирі.
Залякування та насильство продовжувались, неодноразово втручались і правоохоронні органи. Соціальна служба у справах сім`ї, дітей та молоді у своєму висновку вказувала на сильну схвильованість дітей. О.Л. були пред’явлені обвинувачення, проте його не було визнано винним у вчиненні домашнього насильства.
Оскільки ситуація не покращувалася, заявниця у 2016 році звернулася до суду із позовом за статтею 116 Житлового кодексу, яка передбачала можливість виселення без надання іншого жилого приміщення за систематичну неналежну поведінку. Зрештою, національні суди її позов у 2018 році відхилили. Хоча суди й визнали, що О.Л. «потребував зміни свого ставлення», проте вони не встановили, що його неналежна поведінка була систематичною і не вбачили підстав для вжиття такого крайнього заходу, як виселення.
Заявниця та її діти продовжували проживати в квартирі разом із О.Л.
У 2019 році заявниця звернулася до суду із позовом про позбавлення О.Л. батьківських прав, оскільки він нехтував своїми батьківськими обов’язками й ухилявся від сплати коштів на утримання своїх дітей. Розгляд цієї справи триває.
Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявниця скаржилася на відмову у виселенні її колишнього чоловіка, стверджуючи, що національні суди були надто формалістичні у своїх рішеннях, чим надали її колишньому чоловіку відчуття безкарності, піддавши її та їхніх дітей ще більшому ризику залякування та насильства.
Оцінка Суду
Суд відзначив, як зауважив Уряд, що заявниця в цій справі не скаржилась на якість відповіді органів влади загалом на скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась лише на відмову національних судів у виселенні її колишнього чоловіка, стверджуючи, що така відмова піддала її та дітей ризику віктимізації з його боку (порівняйте та співставте B. v. the Republic of Moldova, no. 61382/09, §31 та 62,16 липня 2013 року). Таким чином, Суд в цій справі не покликаний розглянути якість застосованого законодавчого та адміністративного підґрунтя в цілому. Його основна увага направлена на відповідь національних судів на позов заявниці про виселення, хоча на тлі послідовних скарг на домашнє насильство, їх існування не заперечується (пункт 77 рішення).
У низці справ, залежно від їх конкретних обставин, Суд вже розглядав питання домашнього насильства за статтями 2, 3, 8 та 14 Конвенції (див. зокрема Talpis v.Italy, no.41237/14, §100, 2 березня 2017 року). В цих справах Суд вже встановлював, що органи влади мають позитивний обов’язок відповідно до Конвенції запровадити та застосовувати належне законодавче підґрунтя, яке б забезпечувало ефективний захист від випадків домашнього насильства (див.серед інших справ Bevacqua and S. v.Bulgaria, no.71127/01,§65, 12 червня 2008 року; A. v. Croatia, no.55164/08, §60, 14жовтня2010 року;та Hajduová v. Slovakia, no.2660/03, §46, 30листопада 2010 року) (пункт 79 рішення).
У цій справі заявниця надала твердження, які заслуговують на довіру, що протягом тривалого часу вона зазнавала фізичного насильства, залякувань та погроз з боку О.Л., її колишнього чоловіка, з яким вона все ще проживала в одній квартирі. Ці події мали вплив на її фізичну та психічну недоторканність, а тому стосувалися сфери приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції (порівняйте Hajduová цит.вище,§49;Eremia v. the Republic of Moldova, no.3564/11, §73, 28травня2013 року;B.v. Moldova, цит.вище, §71). Вони також вплинули і на право заявниці на житло, вільне від насильства, що також підпадає під сферу захисту статтею 8 Конвенції (див. зокрема Kalucza v. Hungary, no.57693/10, §59, 24квітня 2012 року) (пункт 81 рішення).
Суд взяв до уваги, що органи влади були добре обізнані про ситуацію і неодноразово втручалися в окремі інциденти. Суд відзначив, що заявниця вважала, що такі заходи не вирішать її ситуацію, і звернулась із позовом до цивільного суду за статтею 116 Житлового кодексу, яка передбачає можливість виселення особи без надання іншого житлового приміщення у разі системних неправомірних дій. Зважаючи на окремі факти справи, положення статті 116 Житлового кодексу та пояснення Уряду, ЄСПЛ визнав, що в принципі такий засіб правового захисту міг вирішити ситуацію заявниці, хоча на відміну від обмежувального припису він не має термінової дії (порівняйте і співставте Irina Smirnova, цит. вище,§95–99) (пункт 82 рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що Рівненський міський суд, який розглядав позов заявниці як суд першої інстанції, ухвалив рішення на її користь. Надалі це рішення було скасовано судом апеляційної інстанції, головним чином тому, що виселення О.Л. може становити непропорційне втручання у його право на повагу до житла(див. пункт 37 рішення). Ключове питання для Суду в цій справі полягало в тому, чи забезпечило таке рішення дотримання справедливого балансу між конкуруючими інтересами (див. mutatis mutandis,Pfeifer v. Austria, no.12556/03,§38, 15 листопада 2007 року, та B. v. Moldova, цит. вище,§73). На цій стадії Суд нагадав, що саме національні суди мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства і ЄСПЛ не може замінювати їх щодо цього (див. Söderman,Söderman v. Sweden[ВП], no.5786/08,§102, ECHR2013, та Bălşan v. Romania, no.49645/09, §67, 23 травня 2017 року). Разом із тим, надаючи судам широкий вибір у застосуванні ними відповідних заходів, ЄСПЛ зобов’язаний переглянути їх висновки з точки зору Конвенції (див. mutatis mutandis, Valiulienė v. Lithuania, no.33234/07,§76, 26 березня 2013 року) (пункт 83 рішення).
У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ вже зазначав, що виселення є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла за статтею 8 Конвенції (див., окрім інших справ Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, no.30856/03, §41, 2 грудня 2010 року). Проте Суд також підкреслював, що втручання органів влади в особисті права за статтею8 Конвенції може бути необхідним для захисту здоров ’я та прав інших осіб (див. окрім інших справ mutatis mutandis, Opuz, цит. вище §144; Eremia, цит. вище,§52; Volodina, цит. вище,§86). Більше того, в контексті статті2 Конвенції Суд відзначив, що у справах про домашнє насильство, права осіб, які такі дії вчиняють не можуть превалювати над правами потерпілих від цього, зокрема над фізичною та психічною недоторканністю (див. mutatis mutandis, Opuz, цит. вище,§147, та Talpis, цит. вище, §123 ) (пункт84 рішення).
З урахуванням аргументу Уряду, що стаття 116 Житлового кодексу становила, в принципі, ефективний засіб правового захисту на скаргу заявниці в цій справі з точки зору Конвенції, національні суди зіштовхнувшись із твердженнями заявниці про неодноразові спалахи насильства з боку О.Л. під час сварок, мали б, в контексті виселення, оцінити достовірність її тверджень та ризик насильства в майбутньому якщо сторони все ще будуть проживати під одним дахом. З наявних у Суду матеріалів не вбачається, що комплексна оцінка цих аспектів була проведена апеляційним чи Верховним Судом (пункт 85 рішення).
Далі Суд відзначив, як убачається з матеріалів справи, що О.Л. та заявниці була надана спірна соціальна квартира у зв’язку із народженням доньок. Після розлучення лише заявниці були надані права опіки на дітей. О.Л., зі свого боку, неодноразово не сплачував аліменти, а шкільні та соціальні працівники вказували, що він був емоційно відсторонений від їхнього виховання. Діти, які були свідками низки сварок з заявницею, також були глибоко схвильовані (див. пункти 26 та 29 рішення). З рішення апеляційного суду не вбачалось, що він розглянув вплив цих обставин на обґрунтованість продовжуваного інтересу О.Л. у збереженні соціальної оренди чи проаналізував, як його насильницька поведінка до заявниці вплинула на найкращі інтереси дітей (пункт 88 рішення).
Верховний Суд, у свою чергу, відхилив касаційну скаргу заявниці на це рішення апеляційного суду, чим схвалив його доводи (пункт 89 рішення).
У світлі наведених вище обставин, ЄСПЛ дійшов висновку, що, відмовляючи у задоволенні позову заявниці про виселення О.Л. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка, як пояснив Уряд, була в принципі належним засобом правового захисту у її справі, національні суди не провели комплексного аналізу ситуації та ризику майбутнього психологічного та фізичного насильства, з якими стикалися заявниця та її діти. ЄСПЛ також зауважив, що провадження в цій справі тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства (порівняйте з Bevacqua and S., цит. вище, §76). Таким чином, справедливого балансу між конкуруючими приватними інтересами досягнуто не було. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному обов ’язку держави у забезпеченні ефективного захисту заявниці від домашнього насильства (пункт 90 рішення).
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 3 вересня 2020 року й набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року.