Можливості суду щодо збору доказів є обмеженими, ба більше, суд не зобов’язаний це робити: суддя ВС Чумак

Судді Верховного Суду взяли участь в онлайн-практикумі на тему «Докази і доказування в адміністративному, господарському та цивільному судочинствах: юридична доктрина, практика ЄСПЛ та Верховного Суду».

Про це повідомляє прес-служба ВС.

Про докази і доказування в господарському судочинстві розповів суддя Касаційного господарського суду Юрій Чумак. Найперше він зауважив, що суд касаційної інстанції не збирає нових доказів, не переоцінює і не досліджує їх. Усе це прерогатива судів першої та апеляційної інстанцій. Попри це в КГС є чимало правових позицій щодо питань доказів і доказування. На деяких концептуальних позиціях він зосередився у ході своєї лекції.

До внесення змін у процесуальне законодавство в 2017 році суди першої та апеляційної інстанцій збирали докази з метою установлення об’єктивної істини у справі. Але після набрання цими змінами чинності парадигма доказів і доказування докорінно змінилася. Тепер суд не зобов’язаний збирати докази, він оцінює докази, надані сторонами у строки, визначені процесуальним законом. «Тобто можливості суду щодо збору доказів є обмеженими, ба більше, суд не зобов’язаний це робити», – акцентував Юрій Чумак.

Як приклад він навів постанову КГС ВС від 10 червня 2019 року у справі № 903/581/18, у якій ідеться про те, що згідно із ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими та електронними доказами відповідно до ч. 2 наведеної норми.

Юрій Чумак зауважив, що повного розуміння в учасників процесу, що таке електронний доказ, як він подається та завіряється, немає. Це досить новий інститут судочинства, і практика ще напрацьовується.

Лектор нагадав, що докази, які надаються учасниками справи до суду, мають відповідати встановленим критеріям належності, допустимості, достовірності, вірогідності, що визначені статтями 76–79 ГПК України. При цьому поняття вірогідності доказів є відносно новим для правової доктрини України. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Юрій Чумак наголосив, що поняття належності та допустимості доказів – це різні поняття, і казати, що один і той самий доказ є неналежним і недопустимим – некоректно.

Говорячи про письмові докази, суддя зауважив, що учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронних доказом.

Лектор зосередився також на принципі господарського судочинства – змагальності сторін у подачі доказів. Він звернув увагу, що в постанові КГС ВС від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18 йдеться про те, що важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування – спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дають змогу оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

«У цій самій постанові КГС ВС мова йде про те, що стандарт доказування “вірогідності доказів”, на відміну від “достатності доказів”, підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу», – зацитував Юрій Чумак.