Обставини справи
Ця справа стосувалася кримінального засудження заявника у справі Luxleaks за розголошення / розкриття податкових документів стосовно деяких клієнтів його
роботодавця.
На час подій у справі заявник працював у компанії PricewaterhouseCoopers (PwC), що надає послуги з аудиту, консультації з податків та управління бізнесом. Ця діяльність передбачає підготовку податкових декларацій від імені клієнтів та звернення до органів влади з проханнями про надання попередніх податкових
консультацій. Ці консультації, відомі також як «попередні податкові угоди» (advance tax agreements), стосувалися застосування податкового законодавства до майбутніх угод. У період між 2012 та 2014 роками різними ЗМІ були опубліковані декілька сотень попередніх податкових висновків та податкових декларацій, підготовлених PwC. В опублікованих документах висвітлювалася практика укладення в період з 2002 по 2012 роки досить вигідних податкових угод між PwC від імені багатонаціональних компаній і податковими органами Люксембургу.
Внутрішнім розслідуванням у PwC було встановлено, що у 2010 році, коли аудитор А. Д. мав намір піти з компанії, ним було скопійовано 45 000 сторінок
конфіденційних документів, зокрема 20 000 сторінок податкових документів, що відповідали 538 попереднім податковим висновкам. На прохання журналіста ці документи були передані йому влітку 2011 року.
У межах другого розслідування, проведеного PwC, було встановлено, що в травні 2012 року, після опублікування ЗМІ деяких з попередніх податкових висновків / постанов, скопійованих А. Д., заявник сконтактував із журналістом І. П. та запропонував йому передати додаткові матеріали. У період із жовтня по грудень
2012 року було передано 16 документів (14 податкових декларацій та два супровідні листи). Деякі з них журналіст І. П. використав у телевізійній програмі
«Cash Investigation», що транслювалась у червні 2013 року. У листопаді 2014 року
ці документи були також опубліковані в інтернеті асоціацією журналістів, відомою як Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів (International Consortium of Investigative Journalists).
У результаті порушеного кримінального провадження за заявою PwC А. Д. та журналіст І. П. були виправдані. Проте заявника було засуджено апеляційним
судом до штрафу в 1000 євро та зобов’язано сплатити символічну суму в 1 євро
відшкодування моральної шкоди PwC. Апеляційний суд у своєму рішенні вказав,
що розкриття документів, віднесених до професійної таємниці, заподіяло шкоду
роботодавцеві заявника, яка переважила загальний інтерес. Заявник подав касаційну скаргу, проте вона була відхилена в січні 2018 року.
Посилаючись на статтю 10 Конвенції, заявник вказував, що його засудження після розкриття ним 16 документів, підготовлених його роботодавцем PwC,
журналісту становило непропорційне втручання в його право на свободу
вираження поглядів.
Оцінка Суду
Нагадуючи про те, що стаття 10 Конвенції поширюється на професійну сферу,
зокрема тоді, коли відносини між роботодавцем та працівником регулюються
приватним правом, Суд дійшов висновку, що засудження заявника становило
втручання для цілей статті 10 Конвенції. Однак Суд відповідно до напрацьованих
критеріїв перевірив, чи досягалося таке втручання ступеня порушення відповідної статті.
Суд також підкреслив, що не оскаржувалося те, що це втручання було «передбачене законом» та переслідувало «легітимну мету», оскільки заявник
був засуджений за вчинення різних правопорушень, передбачених Кримінальним
кодексом, і мета обвинувачення та покарання за ці злочини полягала в запобіганні розголошенню конфіденційної / службової інформації та захисту репутації його роботодавця – PwC.
Стосовно того, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд передусім зазначив, що його завдання полягає в оцінці того, чи була ця справа викривальною для цілей усталеної практики Суду, в якій принципи, встановлені у справах Guja v. Moldova та Heinisch v. Germany, були застосовними. У зв’язку із цим Суд, по-перше, відзначив, що між заявником та його роботодавцем, PwC, був зв’язок підпорядкування, що тягне за собою обов’язок проявляти лояльність, стриманість та розсуд зі свого боку. Цей обов’язок є особливою рисою поняття викриття (whistleblowing) для цілей усталеної практики Суду. По -друге, заявник сконтактував із журналістом задля розголошення конфіденційної / службової інформації, що була отримана в межах його робочих відносин. Беручи до уваги те, що між діями заявника та заявниками у справах Guja v. Moldova та Heinisch v. Germany (обидві цитовані вище) існують паралелі, Суд встановив, що заявник має розглядатись як викривач для цілей усталеної практики Суду.
Далі Суд мав з’ясувати, чи було дотримано принципів, встановлених у справі Guja. Суд відзначив, що в цій справі лише п’ятий та шостий критерії, встановлені
цією прецедентною практикою, були спірними.
Щодо п’ятого критерію (урівноваження інтересу суспільства в отриманні
інформації зі шкодою, завданою роботодавцеві розголошенням інформації) ЄСПЛ відзначив, що, на думку національних судів, розголошення заявником документів, які становили професійну таємницю, завдало шкоди PwC, зокрема в результаті її завдання такої репутації компанії та втрати довіри клієнтів до механізмів внутрішньої безпеки, переважувало загальний інтерес. Тому, урівноважуючи відповідні інтереси, суди надавали більшого значення шкоді, завданій PwC, аніж інтересу у викритті інформації заявником.
На думку Суду, не можна оскаржувати той факт, що PwC була завдана шкода в силу самого факту широкого висвітлення спору / скандалу, що виник у зв’язку зі справою Luxleaks. Висвітлення в ЗМІ підтвердило, що компанія «пережила важкий рік» після того, як стало відомо про цю справу. Проте знову ж таки, за інформацією ЗМІ і не оскаржуваного факту, після завершення первинного
важкого періоду в компанії спостерігалося збільшення кількості змін кадрів разом зі значним збільшенням кількості працівників. Тому варто було встановити, чи була завдана репутації компанії шкода реальною та відчутною. Суд дійшов висновку, що хоча, без сумніву, PwC зазнала збитків у короткостроковій перспективі, факту заподіяння шкоди компанії в довгостроковій перспективі не було.
Далі Суд розглянув обґрунтування національних судів стосовно інтересу в інформації, розголошеній заявником. У зв’язку із цим Апеляційний суд відзначив,
що розголошення інформації заявником стосувалося лише податкових декларацій, у яких не йшлося про відношення податкових органів до цих компаній. На думку Апеляційного суду, у заявника не було жодних вагомих підстав для розголошення службової інформації на той час, коли практика ухвалення попередніх податкових постанов / висновків вже була розкрита А. Д. Апеляційний суд уточнив, що хоча розкриті заявником документи становили певний інтерес для самого журналіста, вони не містили жодної суттєвої, раніше не відомої інформації, яка могла б знов розпалити обговорення питання ухилення від сплати податків чи сприяти такому обговоренню.
На думку Суду, Апеляційний суд навів детальні причини для своїх висновків
стосовно п’ятого критерію, встановленого у справі Guja. Тому Суду будуть
необхідними вагомі причини для заміни думки національних судів своєю думкою. Ця ситуація не застосовувалась у цій справі з огляду на такі причини.
Апеляційний суд ретельно оцінив зацікавленість заявника в розголошенні
інформації, ретельно вивчивши її зміст та наслідки з точки зору податкової практики багатонаціональних компаній. У цьому контексті суд визнав, що розкриття інформації становило загальний інтерес. Суд навіть узяв до уваги вплив цієї інформації, визнавши, що вона здатна викликати «занепокоєння та шок людей». Однак Апеляційний суд вказав, що інтерес у розголошенні заявником інформації мав менше значення, аніж шкода, завдана PwC, після того як встановив, що ці розголошення не мали великого значення. Дійшовши такого висновку, суд відзначив, що документи не надавали жодної інформації, що була б життєво необхідною, новою чи раніше невідомою. На думку Суду, ці три характеристики – «життєво необхідна, нова і раніше невідома» – були включені до вичерпного обґрунтування Апеляційного суду стосовно п’ятого критерію для урівноваження приватних та публічних інтересів. За інших обставин ці поняття можуть вважатися надто вузькими, проте в цій справі вони слугували разом з іншими взятими до уваги Апеляційним судом елементами для висновку про те, що розголошення заявником інформації не мало достатнього інтересу для урівноваження шкоди, завданої PwC.
Суд дійшов висновку, що Апеляційний суд обмежився ретельним вивченням
доказів у світлі критеріїв, установлених у прецедентній практиці Суду, до того
як дійти висновку, що розкриті заявником документи не мали достатнього інтересу в його виправданні. На думку Суду, факт того, що А. Д. було виправдано на основі застосування таких самих критеріїв усталеної практики Суду, підтвердив, що національні органи влади провели ретельний розгляд при оцінці відповідних інтересів.
Щодо шостого критерію (пропорційність покарання) Суд відзначив, що національні суди взяли до уваги обставину, що пом’якшує покарання, а саме
«незацікавлений характер дій заявника», а тому застосували до нього покарання
у вигляді досить незначної суми штрафу (1000 євро). Це можна розглядати як відносно м’яке покарання, що не могло б чинити реального стримувального ефекту на реалізацію своєї свободи вираження поглядів заявником або іншими
працівниками.
Зрештою, беручи до уваги свободу розсуду Договірних Держав у цій сфері, Суд
встановив, що національні суди дотримали справедливого балансу в цій справі між необхідністю захисту прав роботодавця заявника з одного боку та необхідністю захисту свободи вираження поглядів заявником з іншого. Тому в цій справі статтю 10 Конвенції порушено не було.
Висновок
Відсутність порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 11 травня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.