8 липня 2026 року П’ятий апеляційний адміністративний суд частково задовольнив апеляційну скаргу позивача, скасувавши ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду про відмову у встановленні судового контролю за виконанням рішення суду щодо військової частини, і направив справу на новий розгляд.
Обставини справи
16 лютого 2026 року Миколаївський окружний адміністративний суд задовольнив позов військовослужбовця до військової частини, визнавши протиправною бездіяльність частини щодо невидачі довідки про вартість речового майна, невиплати компенсації за неотримане речове майно, а також ненарахування й невиплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за 2015–2016 роки. Рішення набрало законної сили 19 березня 2026 року.
29 квітня 2026 року позивач звернувся до суду із заявою про встановлення судового контролю за виконанням цього рішення, зазначивши, що звертався до військової частини електронною поштою з вимогою виконати рішення, однак станом на дату звернення воно виконане не було; крім того, 3 квітня 2026 року державний виконавець відкрив виконавче провадження.
Ухвалою від 29 травня 2026 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, мотивуючи це тим, що позивач не довів наявності підстав вважати, що без такого заходу рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль.
Правова позиція апеляційного суду
Колегія суддів не погодилася з таким підходом, послалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 квітня 2026 року у справі № 9901/459/21, за якою метою розгляду заяви про зобов’язання подати звіт про виконання судового рішення є встановлення того, чи виконано рішення, а якщо так — у який строк, порядок та спосіб.
Виходячи з цього, апеляційний суд сформулював ключовий правовий висновок: належною підставою для відмови у задоволенні заяви про зобов’язання суб’єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення є встановлення факту виконання цим суб’єктом рішення суду в повному обсязі та/або у визначений рішенням спосіб. Оскільки в матеріалах справи були відсутні будь-які докази виконання відповідачем рішення суду, відмова у задоволенні заяви на підставі недоведеності позивачем ризику невиконання визнана передчасною.
Суд також застосував загальне правило розподілу тягаря доведення в адміністративному судочинстві: відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень саме на відповідача покладається обов’язок доводити правомірність своєї поведінки й подати суду всі наявні докази. Оскільки військова частина не подала відзиву чи будь-яких заперечень на звернення позивача та жодних доказів виконання рішення, суд визнав це свідченням небажання відповідача сприяти відновленню порушених прав позивача — з посиланням на обов’язок добросовісного користування процесуальними правами (частина 2 статті 44, частина 1 статті 45 КАС України).
Виконання судового рішення як складова права на справедливий суд
Суд детально обґрунтував, що виконання судового рішення є не окремою від правосуддя стадією, а його невід’ємною завершальною частиною, без якої саме рішення залишається декларативним. Ця теза підкріплена посиланням на статтю 129-1 Конституції України (обов’язковість судового рішення й державне забезпечення його виконання), статтю 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статтю 370 КАС України.
Суд також навів практику Європейського суду з прав людини: виконання рішення чи постанови будь-якого органу судової влади має розглядатися як невід’ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Іммобільяре Саффі проти Італії», заява № 22774/93, 28.07.1999, § 63; «Горнсбі проти Греції», 19.03.1997, § 40). Окремо процитовано рішення ЄСПЛ «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, § 46): від особи, яка домоглася остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження для його примусового виконання — відповідний державний орган, належно поінформований про рішення, повинен сам вжити необхідних заходів для його дотримання або передати рішення іншому компетентному органу для виконання.
Результат розгляду
Колегія суддів визнала, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, та порушив норми процесуального права, що призвело до передчасного вирішення питання. На цій підставі ухвалу про відмову у встановленні судового контролю скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції (пункт 1 частини 1 статті 320 КАС України).
Водночас апеляційний суд відхилив вимогу позивача про те, щоб саме апеляційна інстанція зобов’язала військову частину подати звіт про виконання рішення, — оскільки судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах згідно з частиною 1 статті 382 КАС України здійснює виключно суд, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Постанова набрала законної сили з дати прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.