9 липня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Барсук та Гиль проти України» (заява № 31582/20), встановивши порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 (заборона нелюдського поводження та дискримінації), а також статті 9 у поєднанні зі статтею 14 (свобода віросповідання та дискримінація) — через нездатність українських органів влади провести ефективне розслідування релігійно мотивованого нападу та допущення спливу строків давності притягнення до відповідальності.
Обставини нападу
15 березня 2016 року в Чугуєві двох заявниць — членкинь релігійної громади Свідків Єгови, — які проповідували від дверей до дверей і поширювали релігійну літературу, атакував приватна особа, пан С. За версією заявниць, нападник спершу вдарив другу заявницю ногою, а коли жінки почали тікати, наздогнав їх на велосипеді й неодноразово бив обох по голові, грудях, спині та кінцівках, аж поки одна із заявниць не втратила свідомість. Під час нападу він також перевірив сумку потерпілої, викинув релігійну літературу Свідків Єгови на землю та знищив слуховий апарат другої заявниці.
Внаслідок нападу перша заявниця отримала легкі тілесні ушкодження, а друга — ушкодження середньої тяжкості, включно з переломом верхньої щелепи та струсом мозку. Поліція прибула на місце одразу після нападу, заявниці впізнали нападника, який усе ще перебував на місці події.
Позиція нападника і хід розслідування
У поясненнях поліції С. заявив, що запідозрив жінок у шахрайстві, оскільки раніше бачив телесюжет про шахраїв, які обходять будинки під виглядом релігійних представників. Водночас один із патрульних поліціянтів засвідчив, що друга заявниця повідомила йому: напад стався саме через те, що жінки є Свідками Єгови.
18 березня 2016 року заявниці подали офіційну скаргу з вимогою кваліфікувати діяння за статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від релігійних переконань, вчинене з насильством), стверджуючи, що нападник промовив фразу «я знаю, що ви Свідки Єгови». Слідчий і прокурор відхилили це клопотання, кваліфікувавши дії С. за статтями про заподіяння тілесних ушкоджень без згадки релігійного мотиву — з формулюванням «із раптово виниклих неприязних відносин».
Під час розслідування семеро інших Свідків Єгови засвідчили, що С. й раніше вороже ставився до них через релігійні переконання, називав їхнє вчення сектою та штовхав їх. Водночас жоден із безпосередніх свідків нападу не підтвердив існування релігійного мотиву.
Перебіг судового розгляду і сплив строків давності
11 жовтня 2016 року суд першої інстанції визнав С. винним і призначив покарання у вигляді двох років позбавлення волі, задовольнивши також цивільний позов заявниць. Однак 27 липня 2017 року Харківський апеляційний суд скасував цей вирок і повернув справу на новий розгляд, мотивуючи це тим, що суд першої інстанції не врахував характеристику особи підсудного та показання одного зі свідків.
Новий розгляд справи розпочався 9 жовтня 2017 року, однак справу неодноразово передавали новим суддям через їхній вихід на пенсію чи хворобу, а кожного разу відповідно до національного законодавства доводилося повторно досліджувати всі докази, включно з показаннями численних свідків. 22 березня 2021 року суд закрив провадження у зв’язку зі спливом п’ятирічного строку давності притягнення до кримінальної відповідальності — суд встановив, що С. не ухилявся від слідства й суду, оскільки на момент пропущеного засідання перебував у лікарні. 21 лютого 2022 року Харківський апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Оцінка Суду щодо ефективності розслідування (ст. 3 у поєднанні зі ст. 14)
Суд визнав, що органи влади оперативно розпочали кримінальне провадження, однак саме скасування первинного вироку і подальше затягування на стадії повторного розгляду призвели до спливу строку давності. ЄСПЛ нагадав: мета ефективного захисту від жорстокого поводження не досягається, якщо кримінальне провадження закривається через сплив строків давності внаслідок недоліків у діях самих державних органів.
Суд визнав дивним і незрозумілим рішення апеляційного суду повернути справу на новий розгляд нібито через потребу переоцінити показання свідка з приводу обставин, які підсудний практично визнав із самого початку провадження.
Найважливіший висновок Суду стосується самої кваліфікації мотиву злочину: попри послідовні твердження заявниць про релігійний мотив нападу з самого початку провадження та підтверджувальні показання семи інших Свідків Єгови про попередню ворожість нападника, органи влади жодного разу не пояснили детально, чому відхилили кваліфікацію за статтями Кримінального кодексу, що передбачають посилену відповідальність за насильство на релігійному ґрунті, обмежившись загальним твердженням про відсутність конкретних доказів релігійного мотиву.
Суд підкреслив: за наявності обґрунтованих тверджень про мотив релігійної ненависті неприйнятним є загальне визначення мотивів підсудного через повторення юридичної формули «раптово виниклі неприязні відносини» без спроби встановити дійсну причину нападу. Суд також зауважив, що злочинці можуть керуватися змішаними мотивами — упередженим ставленням до групи потерпілих у поєднанні із ситуативними факторами, — однак органи влади не дослідили і таку можливість подвійного мотиву.
На цій підставі Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14.
Оцінка Суду щодо порушення свободи віросповідання (ст. 9 у поєднанні зі ст. 14)
Суд нагадав, що стаття 9 Конвенції застосовується до діяльності з поширення релігійних переконань серед осіб, які їх не поділяють. Оскільки заявниці зазнали нападу саме під час здійснення такої релігійної практики, на державу покладався позитивний обов’язок забезпечити ефективне застосування кримінально-правових механізмів для розкриття можливого мотиву ненависті. Оскільки такого ефективного розслідування, за висновком Суду щодо статті 3, проведено не було, держава не виконала цього позитивного обов’язку — Суд встановив порушення статті 9 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
Відхилені заперечення Уряду
Уряд України заперечував проти прийнятності заяви, стверджуючи, що заявниці не вичерпали національні засоби захисту — не оскаржили вирок від 11 жовтня 2016 року, не подали касаційну скаргу до Верховного Суду проти рішення про закриття провадження через сплив строків та не звернулися з окремим цивільним позовом про відшкодування шкоди. Суд відхилив усі ці заперечення: оскарження первинного обвинувального вироку не мало сенсу, оскільки він і так задовольняв вимоги заявниць по суті; касаційне оскарження було б безрезультатним, оскільки Верховний Суд не переглядає питання факту; а цивільний позов про відшкодування шкоди сам по собі не міг би забезпечити процесуальний обов’язок держави за статтею 3 Конвенції, оскільки не веде до кримінального переслідування винних.
Компенсація
Суд присудив кожній заявниці по 4000 євро моральної шкоди та 4000 євро судових витрат спільно, відхиливши решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.