Європейський суд з прав людини рішенням від 10 вересня 2026 року у справі Lacote v. Belgium (заява № 17596/23) визнав, що неможливість для заявника допитати чи домогтися допиту двох свідків обвинувачення під час повторного розгляду справи судом присяжних не порушила загальну справедливість кримінального провадження, у результаті якого його засудили за вбивство. Рішення ухвалене п’ятьма голосами проти двох — судді Даво Деренчинович та Анна Адамська-Галлант виклали спільну окрему думку на користь протилежного висновку.
Обставини справи
У 1996 році в Бельгії було вбито громадянина Великої Британії M.M., з яким заявник, за версією слідства, підтримував ділові стосунки шахрайського характеру. У межах розслідування у листопаді 1998 року за міжнародним судовим дорученням у Великій Британії було допитано, зокрема, двох свідків — P.J. та J.M., друзів і кредиторів потерпілого, які показали, що в день загибелі мали з ним телефонні розмови щодо повернення значних позичених коштів і що потерпілий пов’язував ці кошти із заявником.
Заявник переховувався від слідства понад два десятиліття; 15 грудня 2011 року суд присяжних м. Брюгге заочно засудив його до довічного позбавлення волі. Після затримання в Кот-д’Івуарі в листопаді 2019 року і передання бельгійській владі заявник подав заперечення проти заочного вироку, і справу було призначено до повторного розгляду на підставі того самого обвинувального акта. Захист подав список із 29 свідків, яких просив допитати, включно з P.J. та J.M., без додаткового обґрунтування цього клопотання; головуючий суду присяжних задовольнив його щодо 20 осіб і відмовив щодо дев’яти, включно із зазначеними двома, з посиланням на те, що їхні показання явно не можуть сприяти встановленню істини. 16–17 березня 2021 року суд присяжних повторно визнав заявника винним і призначив покарання у вигляді 30 років позбавлення волі, значною мірою виходячи із сукупності непрямих доказів — придбання заявником пістолета того самого калібру в день вбивства, встановлене за біллінгом переміщення заявника разом зі спільницею до місця, де востаннє бачили потерпілого, і виявлення особистих документів потерпілого на пляжі в Англії, куди заявник прибув поромом наступного дня.
Заявник оскаржив вирок у Касаційному суді, який передав до Конституційного Суду Бельгії питання про сумісність тодішньої редакції § 4 статті 278 Кримінально-процесуального кодексу (яка виключала будь-яке оскарження ухвали головуючого про перелік свідків) з конституційними гарантіями рівності у поєднанні зі статтею 6 §§ 1, 3(d) Конвенції. Конституційний Суд 29 вересня 2022 року визнав цю норму неконституційною, після чого законом від 18 січня 2024 року бельгійський законодавець запровадив можливість оскарження такої ухвали одночасно з касаційною скаргою на остаточний вирок. У грудні 2022 року Касаційний суд відхилив скарги заявника по суті, визнавши мотивування головуючого достатнім і не встановивши, що показання P.J. чи J.M. мали значення для висновку про винуватість.
Правова позиція Суду
Суд застосував усталений трискладовий тест зі справи Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [ВП] та Schatschaschwili v. Germany [ВП]: (і) чи існувала поважна причина неявки свідка і, відповідно, допустимості використання його показань; (іі) чи були показання відсутнього свідка єдиним чи вирішальним доказом засудження; (ііі) чи існували достатні компенсаторні процесуальні гарантії для врівноваження труднощів захисту. Суд встановив, що головуючий суду присяжних не навів жодної поважної причини неявки P.J. та J.M. — рішення про відмову в їх виклику ґрунтувалося лише на посиланні на статтю 278 § 2 Кримінально-процесуального кодексу без зазначення конкретних обставин, які унеможливлювали їх допит, і Суд визнав це небажаною прогалиною мотивування.
Втім, за другим критерієм Суд встановив, що вирок ґрунтувався не виключно на показаннях цих двох свідків, а на сукупності узгоджених непрямих доказів — придбання зброї відповідного калібру в день злочину, дані білінгу, що простежують переміщення заявника до місця, де його востаннє бачили з потерпілим, і виявлення документів потерпілого на маршруті, яким рухався заявник. З огляду на це показання P.J. та J.M., попри їхню певну вагу для встановлення мотиву злочину, не були ні єдиним, ні вирішальним доказом. За третім критерієм Суд взяв до уваги сукупність процесуальних гарантій упродовж усього провадження — можливість заявника оскаржити показання P.J. під час повторного допиту в 2000 році, задоволення клопотань про допит 20 з 29 заявлених свідків під час повторного розгляду, наявність у заявника можливості клопотати про виклик додаткових свідків під час самих дебатів на підставі статті 306 Кодексу, а також докладно вмотивований вердикт присяжних, який давав заявнику змогу зрозуміти підстави засудження, — на відміну від справи Taxquet v. Belgium [ВП], де відсутність такого мотивування і стала підставою для констатації порушення. З огляду на сукупність цих факторів Суд визнав кримінальне провадження загалом справедливим і не встановив порушення статті 6 §§ 1, 3(d) Конвенції.
Спільна окрема думка суддів Деренчиновича та Адамської-Галлант виходить із протилежної оцінки: на їхню думку, перший критерій тесту Al-Khawaja/Schatschaschwili не був виконаний, оскільки жодної серйозної та переконливої причини недопустимості показань відсутніх свідків наведено не було, а самі показання, з огляду на їх значення для встановлення мотиву злочину, увійшли до числа фактів, безпосередньо покладених в основу висновку присяжних про винуватість.
Значення справи
Рішення підтверджує, що встановлений у справі Al-Khawaja and Tahery та Schatschaschwili трискладовий тест застосовується сукупно, а не як три незалежні умови: відсутність поважної причини неявки свідка сама по собі не тягне автоматичної констатації порушення, якщо показання цього свідка не були єдиним чи вирішальним доказом і якщо процедура забезпечила достатні компенсаторні гарантії справедливості загалом. Для практики це рішення також цінне тим, що показує роль вмотивованості вердикту суду присяжних як самостійного компенсаторного фактора — у розвиток підходу, закладеного у справі Taxquet v. Belgium щодо реформи бельгійського суду присяжних. Окремо рішення фіксує процесуальний наслідок цієї ж справи для бельгійського права: саме в межах цього провадження Конституційний Суд Бельгії визнав неконституційною відсутність будь-якого оскарження ухвали про перелік свідків, що призвело до законодавчої реформи 2024 року, — приклад того, як конкретна кримінальна справа стає підставою для зміни процесуального законодавства держави.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Недотримання судом засад оцінки допустимості показань свідка, відсутнього під час судового розгляду, становить істотне порушення кримінального процесуального закону — застосування Верховним Судом України того самого трискладового тесту оцінки допустимості показань відсутнього свідка, який ЄСПЛ застосував і в цій справі.
- Показання свідків, питання про допит яких сторона захисту поставила лише під час судового розгляду, не можуть бути визнані недопустимими доказами — суміжне процесуальне питання про момент заявлення клопотання захисту про допит свідка, яке Суд також оцінював серед компенсаторних факторів у цій справі.
- Щодо наслідків нероз’яснення права на суд присяжних за ст. 384 КПК — українська практика щодо гарантій справедливого розгляду судом присяжних, інституту, специфіка якого (усність дебатів, роль вердикту) визначила саме таку оцінку компенсаторних факторів у бельгійській справі.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.