Для оцінки допустимості показань свідка, наданих відповідно до КПК 1960 року до судового розгляду кримінального провадження, потрібно дослідити такі обставини: чи існували поважні причини для неявки свідка та для прийняття його показань як доказів; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого; чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу, та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.
За вироком суду першої інстанції ОСОБА_2 та ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 365 КК. За ухвалою суду апеляційної інстанції вказаний вирок залишено без змін.
У касаційній скарзі засуджений та захисник, серед іншого, не погоджувалися з оцінкою судом показань свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, наданими під час досудового слідства, посилаючись на їх недопустимість як доказів, оскільки
ці свідки не були викликані в судове засідання.
За результатами касаційного розгляду ВС скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
Щодо використання показань свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які ті надавали під час досудового слідства, Суд уже зазначав у своїх рішеннях, що ст. 257 КПК 1960 року встановлює принцип безпосереднього дослідження доказів, передбачаючи, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, зокрема допитати потерпілих та свідків. Водночас ст. 306 КПК 1960 року передбачено, що суд може оголосити показання свідка, дані під час дізнання, досудового слідства або на суді, у випадках, зокрема, неявки в судове засідання свідка, явка якого з тих або інших причин неможлива.
Суд наголосив, що положення процесуального закону мають тлумачитися з урахуванням вимог Конвенції, і при розгляді справ за правилами КПК 1960 року
суди зобов’язані забезпечити обвинуваченій особі права, гарантовані ст. 6 Конвенції, і з посиланням на практику ЄСПЛ зазначив, що для оцінки допустимості показань відсутнього свідка потрібно виконати трискладовий текст, а саме дослідити: чи існували поважні причини для неявки свідка та, відповідно, для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка як доказів; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого; чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу, та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.
У цій справі згадані свідки надавали показання стосовно обставин, які могли
зумовити виникнення тілесних ушкоджень у потерпілого, тобто щодо одного з центральних питань. Свідок ОСОБА_7 був очевидцем силового затримання
потерпілого, свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 брали участь у цьому затриманні.
За таких обставин сторона захисту мала отримати можливість допитати цих
свідків під час судового розгляду для з ’ясування обставин, які могли істотно
вплинути на висновки суду.
У матеріалах справи не зазначено причин, з яких виклик і допит цих свідків був неможливим. Враховуючи важливість цих показань для встановлення обставин, що стосуються можливого отримання тілесних ушкоджень потерпілим,
обмеження сторони захисту в їх допиті під час судового розгляду істотно порушило гарантії справедливого судового розгляду. З огляду на це ВС дійшов висновку про необґрунтованість відмови суду першої інстанції викликати і допитати свідків, що є істотним порушенням кримінального процесуального закону.
Детальніше з текстом постанови ВС від 10.11.2020 у справі No 537/2068/16-к (провадження No 51-5169км19) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/93217840