9 липня 2026 року Суд Європейського Союзу (Сьома палата) ухвалив рішення у справі C-768/25 за преюдиційним запитом Касаційного суду Франції, роз’яснивши застосування статті 6(2) Римської конвенції про право, застосовне до договірних зобов’язань, у ситуації, коли обране сторонами трудового договору право виявляється тим самим правом, з яким договір має найтісніший зв’язок.
Обставини справи
Швейцарська компанія Hortis GRC SA, що надає ІТ-послуги, найняла JA — резидента Франції — на посаду керівника з 1 вересня 2007 року. Трудовий договір сторони підпорядкували швейцарському праву, однак JA протягом усього періоду дії договору фактично проживав і виконував роботу у Франції.
Листом від 25 січня 2012 року компанія звільнила JA відповідно до формальностей, передбачених швейцарським правом, — яке, на відміну від французького, не вимагає попередньої бесіди перед звільненням і не зобов’язує зазначати підстави звільнення в самому листі про звільнення.
JA оскаржив процедуру та законність звільнення до паризької Ради прюдомів, яка визнала свою юрисдикцію, але відмовила в позові. Апеляційний суд Парижа, розглянувши апеляцію JA, дійшов протилежного висновку: застосовним є виключно французьке право відповідно до статті 6 Римської конвенції, звільнення визнане таким, що не має реальної та серйозної підстави, а компанію зобов’язали виплатити компенсацію.
Обґрунтовуючи застосування французького права, апеляційний суд вказав, що оскільки місцем виконання роботи фактично була Франція, від імперативних французьких норм щодо попередньої бесіди й обов’язкового зазначення підстав звільнення не можна відступити договором.
Аргументи компанії в касаційній скарзі
Оскаржуючи це рішення до Касаційного суду Франції, компанія Hortis наполягала, що апеляційний суд помилково не дослідив, чи не має трудовий договір тіснішого зв’язку саме зі Швейцарією — з огляду на те, що працівник отримував значну заробітну плату у швейцарських франках на швейцарський банківський рахунок, був учасником швейцарських програм соціального страхування, підпадав під пільговий податковий режим для працівників у Швейцарії та мав швейцарську електронну адресу й номер мобільного телефону.
Чи може обране сторонами право мати перевагу над більш захисними імперативними нормами?
Касаційний суд Франції звернувся до Суду ЄС із питанням: чи повинен національний суд, встановивши, що трудовий договір має найтісніший зв’язок саме з країною, право якої сторони обрали для регулювання договору, застосувати саме це обране право — знехтувавши імперативними нормами іншого права (яке застосовувалося б за відсутності вибору відповідно до статті 6(2)(a) і (b) Конвенції), навіть якщо ці норми є більш захисними для працівника.
Суд ЄС нагадав загальну конструкцію статті 6 Римської конвенції: частина 1 обмежує свободу сторін обирати застосовне право, гарантуючи працівнику захист імперативних норм права, яке застосовувалося б за відсутності вибору; частина 2 встановлює критерії визначення цього права за відсутності вибору — насамперед право країни, де працівник зазвичай виконує роботу, або, за відсутності такої країни, право місця розташування підприємства, яке найняло працівника.
Суд роз’яснив: слова «інша країна» в заключній частині статті 6(2) не виключають, що цією «іншою країною» може виявитися саме та країна, право якої сторони обрали відповідно до статті 3 Конвенції. Посилаючись на власне попереднє рішення у справі Locatrans (C-485/24, 11 грудня 2025 року), Суд підтвердив: якщо з усієї сукупності обставин випливає, що договір має найтісніший зв’язок із країною, право якої сторони обрали для регулювання договору, — національний суд зобов’язаний застосувати саме це обране право, знехтувавши більш захисними імперативними нормами права країни фактичного виконання роботи.
Суд також нагадав: мета статті 6 Конвенції — гарантувати належний захист працівника через застосування права країни, з якою договір має найтісніший зв’язок, а не обов’язково через застосування найбільш сприятливого для працівника права (посилання на рішення у справі Schlecker, C-64/12, 12 вересня 2013 року).
Відповідь на перше питання: якщо із сукупності обставин випливає, що трудовий договір має найтісніший зв’язок із країною, право якої сторони обрали для його регулювання, суд повинен надати перевагу цьому обраному праву, знехтувавши більш захисними імперативними нормами права, застосування якого вимагає працівник.
Чи враховуються зв’язки, що виникли внаслідок самого вибору права?
Друге питання стосувалося того, чи повинен національний суд при визначенні «найтіснішого зв’язку» враховувати ті тісніші зв’язки з обраною країною, які виникли в процесі виконання договору саме внаслідок вибору сторонами застосовного права (наприклад, зарплата у швейцарських франках, участь у швейцарській системі соціального страхування — обставини, що існують саме тому, що сторони обрали швейцарське право).
Суд роз’яснив: формулювання статті 6(2) вимагає врахування «сукупності обставин» — і текст норми не дозволяє виключати з цієї оцінки елементи, що виникли в процесі виконання договору внаслідок вибору сторонами застосовного права. Водночас Суд зробив важливе уточнення: сам факт вибору сторонами застосовного права не є самостійним фактором, який можна враховувати для визначення найтіснішого зв’язку, — інакше вибір права сам себе підтверджував би замкненим колом.
Суд навів практичний критерій захисту від зловживань: щоб унеможливити маніпуляцію з боку роботодавця, національний суд повинен дослідити, чи є відповідні фактори (валюта зарплати, соціальне страхування тощо) результатом взаємної згоди сторін, чи вони були нав’язані працівнику роботодавцем в односторонньому порядку.
Суд також нагадав перелік значущих факторів із практики Schlecker: країна сплати податків з доходу від діяльності працівника, країна соціального забезпечення (пенсійного, медичного страхування, страхування на випадок непрацездатності), а також параметри визначення заробітної плати та інші умови праці.
Відповідь на друге питання: для визначення, чи має трудовий договір тісніший зв’язок з іншою країною, національні суди в межах загальної оцінки повинні враховувати всі об’єктивні елементи трудових відносин, включно з тими, що виникли в процесі виконання договору внаслідок вибору сторонами застосовного права, — зважуючи ці елементи належним чином.
Значення рішення
Це рішення уточнює методологію застосування статті 6 Римської конвенції (та за аналогією — статті 8 Регламенту Рим I, який замінив Конвенцію для договорів, укладених після 17 грудня 2009 року) у ситуаціях транскордонної зайнятості: обране сторонами право не автоматично поступається місцем праву країни фактичного виконання роботи, якщо сукупність об’єктивних обставин — включно з тими, що виникли саме завдяки обраному праву, — вказує на тісніший зв’язок договору з країною обраного права. Водночас національні суди зобов’язані перевіряти, чи ці обставини є результатом справжньої взаємної згоди сторін, а не одностороннього нав’язування умов роботодавцем, що покликане обійти захисні імперативні норми для працівника.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.