Обставини справи
Справа стосувалася скарг заявниці щодо необґрунтованості тримання її під вартою та неспроможності національних судів належним чином умотивувати розмір застави в порушення Конвенції.
В лютому й березні 2015 року щодо заявниці були порушені кримінальні
провадження за підозрою в ухиленні від сплати податків, фіктивному
підприємництві та підробці документів.
21 березня 2015 року суд першої інстанції застосував до заявниці запобіжний захід у вигляді застави. Суд також указав на існування ризиків ухилення заявниці від розслідування та суду, приховування істини, впливу на свідків чи продовження нею злочинної діяльності. Суд також зазначив, що оскільки заявниця обвинувачувалася у вчиненні серйозного правопорушення, установлення максимально передбаченого розміру застави для цього виду
правопорушення не забезпечить дотримання нею своїх процесуальних
обов’язків. З урахуванням ступеня тяжкості правопорушень та розміру стверджувано завданих збитків у кримінальному провадженні суд установив
розмір застави у 12 249 426 грн (що становить близько 495 000 євро). Така сума в 125 разів перевищувала розмір застави, що міг бути визначений за вчинення злочину, в якому обвинувачувалася заявниця.
Заявниця неодноразово зверталася до судів першої та апеляційної інстанцій із клопотаннями про зміну запобіжного заходу на домашній арешт і зменшення розміру застави, стверджуючи про неспівмірність визначеного судом розміру застави з її доходом упродовж останніх двох років. Суд першої інстанції відмовляв у зміні запобіжного заходу, а апеляційний суд залишав без змін оскаржувану ухвалу суду.
7 квітня 2015 року суд першої інстанції, встановивши, що заявниця не виконала покладені на неї обов’язки (не внесла визначений розмір застави), обрав щодо неї запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Як альтернативний запобіжний захід суд першої інстанції встановив заставу в тому ж розмірі. Того самого дня заявницю було затримано.
17 квітня 2015 року за результатами розгляду апеляційної скарги заявниці
апеляційний суд відхилив її скаргу та залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.
Заявниця перебувала під вартою до 29 липня 2015 року, коли апеляційний суд, визнавши подальше її тримання під вартою невиправданим, застосував до неї запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.
15 вересня 2015 року строк застосування до заявниці домашнього арешту сплив. Жодного іншого запобіжного заходу щодо неї обрано не було.
Посилаючись на підпункт (с) пункту 1 та пункт 3 статті 5 Конвенції, заявниця скаржилася, що обґрунтування судами рішень про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було неналежним і не мало під собою відповідних та достатніх підстав. Вона також указувала, що сума застави була надмірною і що суди не з’ясували в неї можливості її внесення.
Оцінка Суду
Ураховуючи наявні матеріали та зауваження сторін щодо обґрунтування тримання заявниці під вартою на ранніх стадіях провадження щодо неї, ЄСПЛ
вважає, що основною причиною тримання заявниці під вартою був ризик того, що вона могла вплинути на свідків, зокрема підлеглих осіб, причетних до її
підприємницької діяльності. У зв’язку із цим ЄСПЛ зауважив, що заявниця
обвинувачувалася в підробленні документів та ухиленні від сплати податків за
участю понад 20 фіктивних і реальних компаній упродовж січня 2013 року –
лютого 2015 року. З огляду на характер та масштаб злочинної діяльності, у
здійсненні якої обвинувачувалася заявниця, органам влади, як видається, було
необхідно забезпечити наявність документарних доказів і показань свідків,
наданих без будь-якого тиску (пункт 27 рішення).
Водночас ЄСПЛ зауважує, що хоча причини оскаржуваного тримання під вартою, яке тривало із 7 квітня по 29 липня 2015 року, могли здаватися повторюваними та загальними, національні суди все ж шість разів розглядали це питання і повторно оцінювали надані сторонами аргументи. З огляду на це ЄСПЛ готовий визнати, що національні суди навели «відповідні» та «достатні» причини застосування запобіжного заходу щодо заявниці (пункт 28 рішення).
Щодо належного обґрунтування національними судами розміру застави відповідно до вимог пункту 3 статті 5 Конвенції ЄСПЛ зазначає таке (пункт 29
рішення).
Як вбачається, національні суди, визначаючи розмір застави у справі заявниці, не враховували її майновий стан на той час. Заявниця постійно стверджувала, що розмір застави був надмірним та непропорційним її доходу, і просила національні суди зменшити розмір застави, посилаючись, зокрема, на свій сімейний стан. Однак усі її доводи щодо цього були відхилені судами як необґрунтовані без надання будь-яких пояснень. Зі змісту рішень національних
судів випливає, що розмір шкоди, імовірно завданої заявницею, був основною підставою, на яку посилалися суди, обґрунтовуючи свої рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді застави (пункт 30 рішення).
ЄСПЛ зауважує, що розмір застави, установлений судом першої інстанції, у 125 разів перевищував максимальний розмір, який міг бути установлений у разі обвинувачення особи у вчиненні того ж кримінального правопорушення, у якому підозрювалася заявниця.
У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначає, що хоча за змістом положень національного законодавства суду дозволено встановлювати вищі розміри застави у «виключних випадках», таке рішення має передбачати ретельний аналіз обставин справи, щоб обґрунтувати її «винятковий характер» (пункт 30 рішення).
За цих обставин ЄСПЛ, посилаючись на критерії, що випливають з його усталеної практики, вважає, що, зосередившись на розмірі шкоди, імовірно завданої заявницею, без проведення ретельної оцінки всіх релевантних критеріїв, включно зі здатністю заявниці внести встановлений розмір застави, та за відсутності достатнього пояснення установлення застави саме в такому високому розмірі національні суди не виконали свого зобов’язання з надання
відповідного й достатнього обґрунтування своїх рішень про застосування
запобіжного заходу у вигляді застави, як того вимагає пункт 3 статті 5 Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 січня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.