Обставини справи
Справа стосувалася сумісності болгарських законів і практики їх застосування стосовно (а) таємного спостереження та (b) збереження і доступу до комунікаційних даних зі статтею 8 Конвенції.
Заявники в цій справі – двоє юристів / адвокатів та дві неурядові організації, що з ними пов’язані. Вони скаржилися, що характер їхньої діяльності піддає їх ризикові таємного спостереження, а також доступу до їхніх комунікаційних даних із боку органів влади на підставі відповідного законодавства. Заявники не стверджували, що вони фактично перебували під таємним спостереженням або що до їхніх комунікаційних даних отримали доступ органи влади.
Оцінка Суду
Таємне спостереження
ЄСПЛ з’ясував, що ця скарга не була «по суті однаковою», як скарга, розглянута у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria. Хоча в цих справах двоє заявників ті ж та суть їхньої скарги є аналогічною, ця скарга не ґрунтувалася на тих самих фактах. Система таємного спостереження в Болгарії зазнала суттєвих змін; в аналогічних справах, якщо скарга ґрунтується на стані національного законодавства, таке національне законодавство та спосіб його застосування, зрештою, є головним аспектом розгляду.
Огляд Комітетом міністрів Ради Європи відповідного болгарського законодавства і практики його застосування, що триває з метою нагляду за
виконанням рішення ЄСПЛ у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev, не є перешкодою для прийнятності цієї скарги за статтею 46 Конвенції.
Завдання ЄСПЛ полягало в розгляді скарги на те, що система таємного
спостереження в її нинішньому вигляді, частково в результаті вжиття загальних
заходів у межах виконання рішення Association for European Integration and
Human Rights and Ekimdzhiev, не відповідала вимогам статті 8 Конвенції. Тому
ЄСПЛ мав юрисдикцію для розгляду цієї скарги.
Після постановлення ЄСПЛ рішення у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev застосовані на практиці закони, якими врегульовано сферу таємного спостереження в Болгарії, були суттєво
вдосконалені. Проте вони досі не відповідають мінімальним гарантіям проти
свавілля та зловживань, що вимагається за статтею 8 Конвенції в таких
аспектах:
- – внутрішні правила, що регулюють зберігання та знищення матеріалів,
отриманих у результаті таємного спостереження, не були доступні
громадськості; - – «об’єкти», які можуть бути піддані таємному спостереженню, не були
визначені в національному законодавстві у спосіб, аби він не міг слугувати
основою для невибіркового спостереження; - – надмірна тривалість первинного санкціонування на проведення
спостереження з підстав захисту національної безпеки – 2 роки – явно
послаблює судовий контроль за відповідним спостереженням; - – процедура надання дозволів у тому вигляді, в якому вона
застосовувалася на практиці, не була здатна забезпечити здійснення
спостереження лише у випадках, коли це «необхідно в демократичному
суспільстві»; - – низка законодавчих прогалин щодо збереження, отримання доступу,
розгляду, використання, комунікації та видалення даних таємного
спостереження; - – організована наразі наглядова система не відповідала вимогам
достатньої незалежності, компетенції та повноважень; - – механізми повідомлення були надто вузькими;
- – відсутність на практиці спеціального засобу правового захисту у всіх
можливих ситуаціях не забезпечувала розгляду обґрунтованості кожного
випадку таємного спостереження (з посиланням на обґрунтовану підозру та
пропорційність), такий засіб не був доступним для юридичних осіб і був
обмеженим із погляду доступної допомоги.
Як видається, ці недоліки в правовому полі фактично мали вплив на
функціонування системи таємного спостереження в Болгарії. Низка скандалів,
пов’язаних із системою таємного спостереження свідчать про наявність
практики зловживання, яка частково зумовлена неналежними правовими
гарантіями.
Із цього випливало, що болгарське законодавство, яке регулює таємне
спостереження, не відповідало вимозі «якості закону» і не могло забезпечувати,
аби «втручання», спричинене системою таємного спостереження, було
«необхідним у демократичному суспільстві».
Зберігання комунікаційних даних і доступ до них
Відповідно до національного законодавства всі надавачі комунікаційних
послуг у державі зобов’язані зберігати всі комунікаційні дані всіх своїх
користувачів упродовж шести місяців для того, щоб такі дані були доступні
органам влади для певних правоохоронних цілей. Далі різні органи влади могли
мати доступ до такої інформації.
Загальне збереження комунікаційних даних надавачами комунікаційних послуг та доступ органів влади в окремих випадках мали б супроводжуватися, mutatis mutandis, тими ж гарантіями проти свавілля та зловживань, що й таємне
спостереження. Проте болгарські закони не забезпечували цих мінімальних
гарантій у таких аспектах:
- – процедура надання дозволу не здатна забезпечити доступ органів влади
до збережених комунікаційних даних, лише коли це «необхідно в
демократичному суспільстві»; - – відсутність чітких часових меж для знищення даних, отриманих
органами влади в межах кримінального провадження; - – брак загальнодоступних правил щодо збереження, отримання доступу,
розгляду, використання, комунікації та знищення комунікаційних даних,
доступних органам влади; - – чинна наразі наглядова система не здатна ефективно контролювати
зловживання; - – чинні механізми повідомлення є надто вузькими;
- – відсутність ефективного засобу правового захисту.
Тому ці закони не відповідали вимозі «якості закону» і були нездатні
забезпечити те, аби «втручання», спричинене системою збереження та
отримання доступу до комунікаційних даних, було «необхідним у
демократичному суспільстві».
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) щодо системи таємного спостереження в Болгарії, а також системи збереження комунікаційних даних і подальшого доступу до них.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 11 січня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.