Поняття «свавілля» відповідно до практики ЄСПЛ означає дії поза межами належного закону, тобто дії, які формально можуть спиратися на певні норми, але по суті виходять за межі передбачуваного, законного та справедливого правового порядку, що охоплюється принципом верховенства права. Саме ця категорія, на думку судді, є центральною для розуміння проблематики справедливого виконання судових рішень.
Про це зазначила секретар Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС Ірина Фаловська, інформує Судова влада.
Вона акцентувала, що судочинство не завершується ухваленням рішення, воно завершується лише тоді, коли рішення реально виконане. Будь-яке ухилення від виконання судового рішення, будь-яке перевищення повноважень або ухилення від їх здійснення в цьому процесі є потенційним проявом свавілля і підриває саму ідею справедливого правосуддя.
Суддя виокремила кілька фундаментальних конституційних гарантій, які утворюють правову основу захисту від свавілля у виконавчому провадженні.
Першою є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Він вимагає, щоб діяльність виконавців, як державних, так і приватних, підпорядковувалася виключно праву, а самі закони відповідали критеріям справедливості.
Друга – обов’язковість судового рішення (ст. 129-1 Конституції України), що є невіддільною складовою забезпечення права на справедливий суд. Ірина Фаловська зауважила, що держава зобов’язана забезпечити виконання рішень не лише проти приватних осіб, а й несе позитивний обов’язок виконувати рішення, ухвалені проти неї самої. Вона звернула увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (2009 рік), у якому Суд чітко зазначив, що держава не може виправдовувати невиконання судових рішень відсутністю коштів у бюджеті. Таке виправдання саме по собі є потенційним проявом свавілля.
Третьою гарантією є ст. 19 Конституції України, яка визначає межі дозволеного для державних органів: виконавцю дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Будь-який вихід за межі наданих повноважень є свавіллям незалежно від мети чи намірів.
Цей принцип застосувала Велика Палата ВС у нещодавно ухваленій постанові від 8 квітня 2026 року у справі № 127/6664/14-ц. За обставинами справи начальник департаменту Державної виконавчої служби самостійно, без заяви стягувача, вчинив дії у виконавчому провадженні. ВП ВС кваліфікувала це як перевищення повноважень, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» не надає посадовим особам ДВС права здійснювати перевірку виконавчого провадження з власної ініціативи. Самостійна ініціатива посадової особи Департаменту ДВС щодо вчинення дій у виконавчому провадженні виходить за межі наданих законом повноважень і є проявом ultra vires («поза межами повноважень»).
Також Ірина Фаловська наголосила на ролі Верховного Суду у формуванні єдиних стандартів виконавчого провадження, адже ВС є інституційним гарантом передбачуваності та послідовності правозастосування.
Вона звернула увагу на постанову ВП ВС від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24. У ній сформовано висновок, що:
- державний або приватний виконавець може звертатися до суду з позовом про оспорення фраудаторних правочинів боржника;
- виконавець може також заявляти вимоги про визначення частки боржника у спільному майні;
- виконавець діє лише в інтересах стягувача, а не боржника;
- виконавець має службовий, а не особистий інтерес у виконанні рішення суду.
Суддя зазначила, що цей висновок є проявом інституційної довіри суспільства до виконавців і розширення їхньої ролі в забезпеченні реального виконання рішень.
А в постанові від 5 грудня 2024 року у справі № 824/131/23 Касаційний цивільний суд у складі ВС розглянув питання конфлікту інтересів між приватними виконавцями. Виконавець, якому надійшов виконавчий лист, повернув його стягувачу без розгляду, пославшись на те, що стягувачем у справі є інший приватний виконавець. Верховний Суд визнав такі дії незаконними. Наявність конфлікту інтересів є підставою не для повернення документа, а для самовідводу з одночасним роз’ясненням стягувачу його права передати справу іншому виконавцю або до ДВС. Виконавець зобов’язаний обґрунтовувати кожне своє рішення нормою закону і не має права підмінювати закон власним розсудом.
Крім того, Ірина Фаловська звернула увагу на новели, передбачені Законом України від 7 квітня 2026 року № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження» (набирає чинності 23 жовтня 2026 року).
Мета Закону – перетворити виконання рішення з тривалого бюрократичного процесу на автоматизований алгоритм. Ключовий інструмент запобігання свавіллю тут – це мінімізація людського фактору: алгоритм однаковий для всіх, а виконання рішення стає неминучим.
При цьому суддя звернула увагу, що зміни до ЦПК України і ГПК України, які вже набули чинності, зобов’язують позивача вказувати реквізити для отримання коштів ще на стадії подання позову: це скорочує шлях від рішення суду до реального стягнення коштів.
Суддя зазначила, що цифровізація – це технічний запобіжник від свавілля, а Верховний Суд – правовий.
Також вона звернула увагу на проблеми з виконанням рішень про стягнення аліментів в умовах війни. Вони виникають передусім через те, що значна частина боржників є військовослужбовцями. Виконавці опиняються у правовій колізії: з одного боку – інтереси дитини, з іншого – об’єктивна неможливість щомісяця отримувати від військових частин документи про доходи для перерахунку. В одній зі справ, яку нещодавно розглядала колегія суддів КЦС ВС (постанова від 1 квітня 2026 року у справі № 204/4411/24), суд відмовив матері в задоволенні скарги на бездіяльність виконавця, оскільки аналіз автоматизованої системи виконавчого провадження показав, що виконавець діяв у межах закону і здійснював перерахунки аліментів належним чином. Претензії матері загалом стосувалися не дій виконавця, а порядку надання інформації військовою частиною.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.