Обставини справи
Справа стосувалася смерті восьмирічної дитини (М.) у 2009 році внаслідок жорстокого поводження із нею з боку її батьків.
Заяви були подані двома французькими асоціаціями із захисту прав дітей, що зареєстровані в Парижі.
Після народження дитини в 2001 році її мати, яка спочатку хотіла залишитися анонімною, покинула свою дитину, але через місяць все ж таки забрала її. Дитина у подальшому жила з обома батьками та зі своїми братами і сестрами. У квітні 2007 року, коли їй було шість років, вона вперше пішла до школи. Упродовж навчання дитина неодноразово не відвідувала заняття і через постійні переїзди сім’ї змінювала навчальні заклади. З першого навчального року упродовж 2007 та 2008років вчителі М. неодноразово виявляли на тілі дитини завдані їй тілесні ушкодження.
У червні 2008року директор школи направила «звіт про захист прав дитини» прокурору Ле-Мана та голові Conseil général(компетентний орган місцевого самоврядування). Директор школи була стурбована тим, що після переїзду М. не відвідувала уроки в новій школі, на відміну від братів та сестри. Вона хвилювалася з приводу її відсутності, оскільки директор школи, яку до того відвідувала дівчинка, повідомив їй про підозру в жорстокому поводженні з боку її батьків і вона отримала шкільний файл/справу з посиланням на зафіксовані тілесні ушкодження, помічені на тілі М. вчителями школи.
Того ж дня прокуратура звернулася до жандармерії із вимогою провести розслідування. У липні 2008року соціальні служби повідомили прокуратуру про нещодавні тілесні ушкодження дівчинки. У результаті було призначено судово-медичну експертизу. Через кілька днів було проведено обстеження М. у присутності батька. Лікар констатував численні невідомі пошкодження та зазначив, що він не може виключити жорстоке поводження чи насильство.
Наступного тижня дівчинку було допитано у приміщенні відділу запобігання правопорушень серед неповнолітніх; інтерв’ю було записано на відео.
У вересні 2008року старший працівник поліції склав протокол, згідно з яким немає жодних доказів того, що М. стала жертвою жорстокого поводження. На початку жовтня 2008року прокуратура закрила кримінальне провадження у справі, посилаючись не те, що передбачуване правопорушення було недостатньо розслідувано.
Наприкінці квітня 2009 року директор школи та шкільний лікар зобов’язали батька відвезти М. до відділення швидкої педіатричної і невідкладної медичної допомоги, де дитина перебувала на стаціонарному лікуванні протягом одного місяця. У той же час директор школи повідомляв про свої занепокоєння голові Conseil général, заявивши, що М. була відсутня у школі упродовж 33 днів з початку навчального року, і що вона часто приходила до школи з видимими легкими тілесними ушкодженнями, яким не було очевидних пояснень.
У червні 2009 року (врізні дні місяця) двоє соціальних працівників відвідали будинок, де проживала дитина. Вони дійшли висновку про відсутність підстав для занепокоєння.
У вересні 2009 року батько М. повідомив працівників правоохоронних органів, що його дочка зникла з автостоянки ресторану швидкого харчування. Пошуком дитини зайнялася велика пошукова група. Наступного дня батько врешті-решт повів слідчих до місця, де було знайдено тіло дитини, смерть якої, ймовірно, настала в ніч з 6 на 7 серпня 2009 року.
У червні 2012 року батьків М. було притягнуто до кримінальної відповідальності та призначено покарання у виді 30 років позбавлення волі за катування та варварські дії, що спричинили смерть, вчинені проти неповнолітньої одним із її батьків. Дві асоціації-заявниці були залучені до кримінального провадження як цивільні позивачі, і батьків було зобов’язано сплатити їм символічний євро як компенсацію.
У жовтні 2012 року дві асоціації-заявниці порушили провадження проти держави з метою встановлення її цивільно-правової відповідальності за неналежне функціонування системи правосуддя, зокрема, аргументуючи це тим, що в період з червня по жовтень 2008 року слідчі органи та органи прокуратури допустили грубу недбалість. Усі вимоги заявників були відхилені.
Суд встановив, що «звіт про підозру про жорстоке поводження», надісланий директором школи у 2008 році, призвів до позитивного обов’язку держави провести розслідування. Суд дійшов висновку, що заходи, вжиті органами державної влади протягом часу, що минув від подання цього звіту до смерті дитини, були недостатніми для захисту М. від жорстокого поводження з боку її батьків. Щодо позову про цивільну відповідальність проти держави за неналежне функціонування системи правосуддя, того факту, що асоціація (одна із заявників) не відповідала встановленим законом умовам, не було достатньо для того, щоб визнати, що у цілому засіб захисту не був «ефективний».
Оцінка Суду
Уряд стверджував, що дві організації не мають права виступати від імені М. при подачі заяв до Суду.Проте Суд взяв до уваги наявність виключних обставин, за яких може бути визнано, що дві організації-заявниці, метою діяльності яких був захист дітей і які активно брали участь в національних провадженнях, можуть розглядатись як фактичні представники М.
Стаття 3 Конвенції (заборона катування)
Суд підкреслив, що завдяки доповіді директора школи від 19червня 2008року органи влади були проінформовані про ймовірність того, що М. була піддана жорстокому поводженню і може постраждати від подальших зловживань. Доповідь призвела до позитивного обов’язку держави щодо розслідування цього факту.
Суд визнав, що національні органи влади зіштовхуються з труднощами у разі, коли вони мають дотримуватись балансу в чутливому середовищі між необхідністю не випустити з уваги небезпеку з одного боку та забезпечити право на повагу до сімейного життя з іншого. Суд також підкреслив, що в день складання доповіді прокурор оперативно звернувся до жандармерії з вимогою провести розслідування. Більше того, було здійснено низку заходів, як-от зйомка дитини та огляд судово-медичним лікарем.
Однак Суд взяв до уваги й інші фактори, що спростували такий висновок.
По-перше, у відповідь на оперативну реакцію прокуратури справа була передана слідчому лише через 13 днів. По-друге, різні знаки та показники були доведені до відома органів влади відразу ж після направлення доповіді після 19 червня 2008 року. Було б корисно заслухати вчителів для того, щоб отримати інформацію про минуле та реакцію дитини, коли було встановлено ушкодження. Вчителі відігравали ключову роль в запобіганні насильства над дітьми, оскільки вони безпосередньо спостерігали за дітьми щоденно та могли бути тими людьми, яким дитина могла довіряти.
Було б також корисно провести розслідування для з’ясування стану справ в с ім’ї М., особливо коли сім’я декілька разів змінювала місце проживання. Старший офіцер поліції, що провадив розслідування, допитав матір за скороченою процедурою у неї вдома, а не у відділку поліції. Більше того, зважаючи на присутність батька під час судово-медичного огляду М., навряд чи можна вважати правдивим допит дитини в контексті розслідування, що включав конкретні запитання.
Дійсно, М. ні на що не скаржилася під час допиту, та він був проведений без участі психолога. Хоча присутність такого спеціаліста і не була обов’язковою, це могло б бути доцільним задля з’ясування будь-яких питань, порушених в доповіді та під час судової експертизи.
Суд не може ставити під сумнів саме припинення розслідування. З одного боку, органи влади мали вжити певних застережних заходів коли було прийнято рішення про припинення розслідування справи, а не просто відкласти його розгляд. Якби прокуратура поінформувала соціальні органи про своє рішення, звертаючи їхню увагу на необхідність соціального розслідування або принаймні певного нагляду за дитиною, це б збільшило шанси на належну реакцію цих служб після припинення розслідування.
До того ж жодного механізму централізованого збору інформації в цьому регіоні на час подій не було. Поєднання цих факторів значною мірою знизило шанси будь-якого спостереження за дитиною і будь-якого корисного обміну інформацією між судовими та соціальними органами.
Соціальні органи, яким зрештою стало відомо про припинення справи, вжили певних заходів,зокрема здійснили візити додому, у відповідь на тривожне повідомлення від 27 квітня 2009 року. Проте оскільки це повідомлення співпало в часі з госпіталізацією М. протягом одного місяця, соціальні служби мали бути більш уважними при оцінки ситуації дитини. Але після прийняття рішення про припинення справи вони не вчинили жодних дійсно важливих дій, які б дозволили встановити істинну ситуацію дитини.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що існуюча система не забезпечила захисту М. від серйозного насильства її батьків, що призвело до її смерті. Відповідно, мало місце порушення статті3 Конвенції.
На думку Суду, факт відхилення національними судами скарг організації-заявниці не може бути достатнім для висновку про те, чи є засіб правового захисту ефективним. Ефективність засобу правового захисту не залежить від визначеності позитивного результату для заявника. Таким чином, порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції не було.
Висновок
Порушення статті 3 Конвенції (заборона катування).
Відсутність порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту) у поєднанні зі статтею 3 Конвенції (заборона катування) стосовно першої заявниці у справі.
Рішення ухвалене Палатою 4 червня 2020 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.