Обставини справи
11 жовтня 1997 року в результаті укладення договору купівлі-продажу заявниця набула у власність квартиру в місті Ялті. З матеріалів справи убачається, що заявниця фактично не проживала у квартирі, а надавала її в оренду влітку. У 2005 році всі квартири в зазначеному багатоквартирному будинку були придбані
приватною будівельною компанією ЗАТ «Зодіак-центр». Дві квартири, враховуючи і квартиру заявниці, не були предметом купівлі-продажу. 22 вересня 2005 року виконавчий комітет Ялтинської міської ради затвердив звіт про експертизу будинку, виданий міжвідомчою комісією, яку створив виконавчий комітет. У доповіді було висловлено припущення, що будівля була в поганому технічному стані. Керуючись положеннями ухваленого звіту, виконавчий комітет констатував аварійний стан будинку.
5 жовтня 2005 року Ялтинська міська рада та виконавчий комітет уклали договір з Компанією, за умовами якої Компанія мала придбати дві квартири для переміщення заявниці та власника іншої квартири з небезпечного приміщення в обмін на надання Компанією права власності на квартири заявника та власника іншої квартири, а потім на будинок загалом. Міська рада та виконавчий комітет також були зобов’язані вжити заходів для виселення заявниці з будинку та надати дозвіл на знесення будівлі, а в подальшому – на будівництво. Умови договору було обговорено на засіданні міської ради та схвалено на її сесії 19 жовтня 2005 року. З матеріалів справи вбачається, що заявницю не було повідомлено про укладення такого договору та про його умови. У невизначену дату 2006 року міська рада ухвалила загальний план розвитку міста, який, на думку заявниці, передбачав реконструкцію будинку, а саме будівництво додаткового поверху. Жодної копії плану не було надано до ЄСПЛ.
На виконання умов договору Компанія придбала двокімнатну квартиру No 1, що розташована далеко від центральної частини міста Ялти. У результаті відмови
виконавчим комітетом переведення квартири в комунальну форму власності
Компанія звернулася з позовом до господарського суду про неналежне виконання умов договору міською радою та виконавчим комітетом. Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій від 6 червня та 10 жовтня 2006 року відповідно було зобов’язано відповідачів виконати умови договору. 22 березня 2007 року квартира була передана до комунальної власності. 31 травня 2007 року виконавчий комітет ухвалив рішення про передачу нової квартири заявниці. 16 червня 2007 року листом виконавчий комітет повідомив заявницю про вручення їй ордеру на квартиру; заявниця не отримала зазначених документів. 17 липня 2007 року виконавчий комітет звернувся до Ялтинського міського суду з позовом про виселення заявниці та припинення її права власності на квартиру; вимогою зобов’язати її переїхати до іншої квартири; встановити її майнові права на нову квартиру.
4 жовтня 2007 року рішенням Ялтинського міського суду було задоволено
позовні вимоги виконавчого комітету; постановою суду апеляційної інстанції
зазначене рішення скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
9 квітня 2008 року рішенням Ялтинського міського суду було ухвалено рішення
про скасування свідоцтва на право власності заявниці на квартиру, санкціоновано виселення та встановлено право власності на нову квартиру. Ураховуючи фактичні обставини справи та наведені докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність істотних порушень майнових інтересів заявниці.
В апеляційній скарзі заявниця вказувала на незаконне позбавлення її майна.
17 червня 2008 року суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги заявниці з обґрунтуванням незаконності позбавлення її майна ухвалив
рішення, яким залишив без змін рішення суду першої інстанції від 9 квітня 2008 року. 8 серпня 2008 року ухвалою Верховного Суду України було відмовлено заявниці в розгляді її скарги/
26 серпня 2008 року заявницю та її сина виселили з квартири; їм було вручено
свідоцтво про право власності на нову квартиру.
9 липня 2009 року рішенням виконавчого комітету право власності на оспорювану квартиру було передано Компанії.
У 2018 році у своїх коментарях щодо заува жень Уряду заявниця повідомила Суд, що будинок, де розташовувалася оспорювана квартира, зруйновано не було; на сьогодні його було реконструйовано, добудовано додатковий поверх і переобладнано у приватний готель.
Оцінка Суду
Ані під час провадження на національному рівні, ані в Суді (див. пункт 43) не оскаржувалося, що квартира на вулиці Пушкінській в будинку, який перебував у комунальній власності (див. пункти 19 і 43), була приватною власністю заявниці.
Відповідно до рішення суду заявницю виселили з її приватної власності, оскільки
будинок, в якому розташовувалася її квартира, загрожував обвалом. Суд припинив право власності заявниці на її квартиру та визнав за нею право власності на іншу квартиру, придбану для неї без її згоди або участі приватною будівельною компанією, яка володіла рештою квартир у будинку. Згодом ця компанія набула право власності на відчужену в заявниці квартиру та будинок загалом (пункт 53 рішення).
Сторонами не оскаржується, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні
другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення (пункт 54 рішення).
Суд повторює, що за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення
має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника й інтересами суспільства (див., серед інших джерел, рішення у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC], заява No 71243/01, пункт 94, від 25 жовтня 2012 року) (пункт 55 рішення).
«На умовах, передбачених законом»
Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органів влади в мирне володіння майном має бути законним (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява No 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000-I). Передусім це означає відповідність вимогам національного законодавства (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява No 31107/96, пункти 58–62, ЄСПЛ 1999-II). Це стосується якості відповідного закону, який має бути доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. згадане рішення у справі «Беєл ер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 109) (пункт 56 рішення).
У цій справі сторонами не оскаржувалося, що національні суди посилалися на статтю 41 Конституції України, статті 109, 110, 112 і 113 Житлового кодексу України та частину другу статті 346 Цивільного кодексу України як на законні
підстави для втручання в майнові права заявниці. Заявниця стверджувала, що ці положення не могли становити законні підстави, оскільки не передбачали позбавлення майна в її ситуації (пункт 57 рішення).
Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне
законодавство, Суд має перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, що відповідають принципам Конвенції з точки зору їх тлумачення у світлі практики Суду (див.,
наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (No 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], заява No 36813/97, пункти 190 і 191, ЄСПЛ 2006-V.) (пункт 58 рішення).
Зазначені положення Житлового кодексу, які є частиною спадку радянської епохи та досі чинні в Україні, є частиною Розділу, який регулює користування
жилими приміщеннями в будинках державного та громадського житлового фонду та стосується, зокрема, виселення мешканців з таких приміщень з наданням іншого жилого приміщення (див. пункт 32) (пункт 59 рішення).
З огляду на факти Суд вважає сумнівним, що ці положення були достатньо чіткими, щоб зрозуміти, що вони стосувалися будинків, у яких розташовувалися
приватні квартири, як у справі заявниці (див. пункт 8). Проте він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки в будь-якому разі не вбачається, що будь-яке із цих положень передбачало припинення права власності у випадку
виселення з будинку, який загрожував обвалом, у чому й полягала суть скарги
заявниці (пункт 60 рішення).
Стаття 346 Цивільного кодексу України стосується підстав для припинення права власності. У першій частині наводяться випадки, коли припиняється право власності. Загрози обвалом в ній не зазначено. Друга частина, на яку посилався
Ялтинський міський суд, є відсильною нормою, яка дозволяє припинення права
власності у випадках, установлених законом. Проте з рішення суду першої інстанції незрозуміло, яким був цей закон у ситуації заявниці. Як зазначено в попередньому пункті, нічого в положеннях Житлового кодексу України, на які посилався суд, не передбачало припинення права власності в разі виселення. На інші положення законодавства в цьому контексті суд не посилався (пункт 61 рішення).
Щодо статті 41 Конституції України, на яку посилався апеляційний суд, відхиливши скаргу заявниці на відсутність законних підстав для позбавлення
майна (див. пункт 24), Суд зазначає, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і частина друга статті 346 Цивільного кодексу України, ця стаття вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, зокрема який саме закон виправдовував відчуження квартири заявниці (пункт 62 рішення).
Суд зазначає, що аналогічні зауваження заявниці – основний елемент її скарги на всіх стадіях провадження – залишилися поза межами судового розгляду та не були належним чином розглянуті судами (пункт 63 рішення).
Водночас Суд не вбачає жодних доказів для висновку, що втручання в майнові
права заявниці у формі судового рішення від 9 квітня 2008 року, залишеного без змін Апеляційним судом Автономної Республіки Крим 17 червня 2008 року, мало законні підстави (пункт 64 рішення).
Національні суди не посилалися на наведений Урядом у цьому контексті Закон
України «Про застарілий житловий фонд» і він у будь-якому разі не стосується цієї справи, оскільки ніщо в матеріалах справи не вказує на те, що відчуження
квартири на вулиці Пушкінській здійснювалося в рамках проєкту комплексної
реконструкції кварталу, що призвело б до застосування цього Закону (див. пункт
34). Водночас Суд вважає, що цей закон є хорошим прикладом випадку, коли можливість втручання в майнові права за конкретних обставин та його межі
встановлюються відповідно до вимог національного законодавства, на відміну
від ситуації у справі заявниці (пункт 65 рішення).
Окрім наведеного, Суд має серйозні сумніви щодо існування реального
суспільного інтересу в позбавленні заявниці її майна та способу надання їй відшкодування. Він переконаний, що за конкретних обставин справи ці елементи
варто розглядати як такі, що стосуються законності відчуження. Проте Суд не вважає за необхідне деталізувати це питання, оскільки наведених міркувань про відсутність законних підстав для відчуження достатньо для висновку Суду, що втручання суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на цей
висновок також немає необхідності розглядати питання, чи було виконано решту
умов першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад,
рішення у справі «Гута Тудор Теодореску проти Румунії» (Guță Tudor Teodorescu v.
Romania), заява No 33751/05, пункт 50, від 5 квітня 2016 року) (пункт 66 рішення).
Висновок
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 6 червня 2019 року та є остаточним.