Обставини справи
У різні дати до 1987 року заявницям, які працювали на базі відпочинку державного підприємства, було надано житло в одній з будівель на території бази. У 1992 році приватне підприємство придбало колишню базу відпочинку. Заявниці стверджували, що вони підтримували будівлю та інфраструктуру в належному стані, а приватне підприємство не здійснювало жодних заходів щодо утримання майна.
У 2004 році приватне підприємство з метою продажу колишньої бази відпочинку почало вживати різних незаконних заходів для виселення заявниць, не виконавши обіцянку щодо надання їм іншого житла.
У 2006 році прокурор Макарівського району ініціював, серед іншого, в інтересах
заявниць цивільне провадження, вимагаючи видачу приватним підприємством
ордерів згідно із Житловим кодексом України (1983 року). Приватне підприємство подало зустрічний позов, посилаючись на загальні положення цивільного законодавства та вимагаючи виселення заявниць.
Шевченківський районний суд міста Києва (далі – районний суд), ухваливши
рішення про виселення заявниць, встановив, зокрема, відсутність документів щодо призначення бази відпочинку для постійного проживання, її реєстрації як частини державного житлового фонду та відсутності законної підстави для заявниць орендувати приміщення колишньої бази відпочинку.
Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, зазначивши, що виселення не може бути дозволено без детальної оцінки
індивідуальної ситуації кожного мешканця та положень Житлового кодексу
України. Верховний Суд України скасував рішення апеляційного суду та залишив
рішення районного суду в силі. У різні дати в травні та червні 2010 року заявниць
було виселено.
Оцінка Суду
У цій справі Суд зазначив, що наявність втручання у право заявниць на повагу до житла не оскаржувалася сторонами. Суд вважає, що хоча в цій справі рішення про виселення було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію держави, яка була втручанням у право заявниць на повагу до їхнього житла (див., наприклад, згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), пункти 37–40 та «Вржіч проти Хорватії» (Vrzić v. Croatia), заява No 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).
Виселення заявниць було санкціоновано районним судом, який встановив, що їх проживання в приміщенні не кваліфікувалося як «безстроковий найм» згідно із Житловим кодексом України. Тому позивач, приватний власник, не міг бути зобов’язаний надати їм житло. Суд погоджується, що згадане рішення про
виселення мало підґрунтя в національному законодавстві (зокрема, статті 319 та 321 Цивільного кодексу України – див. пункт 33).
Суд також переконаний, що рішення про виселення переслідувало законну мету, а саме захист прав інших осіб, тобто майнових інтересів приватного власника.
Водночас Суд вважає, що це рішення не ґрунтувалося на належних підставах і тому не було необхідним у демократичному суспільстві.
У зв’язку із цим Суд зазначає, що відповідне житло було надано заявницям за конкретних обставин, які існували в колишньому Радянському Союзі, коли працівники сплачували щомісячні обов’язкові внески до житлових фондів і значна частина працевлаштованих осіб проживали у квартирах із фонду соціального призначення. Коли заявниці поселилися до відповідного житла, воно належало державному підприємству. Хоча держава-відповідач, безумовно, користується широкою свободою розсуду під час розроблення своєї соціальної та житлової політики, Суд зазначає, що провадження про виселення заявниць розпочалося лише у 2006 році, приблизно через чотирнадцять років після того, як приватне підприємство «E.» придбало колишню базу відпочинку, що перебувала в державній власності, де розміщувалися квартири (див. для порівняння згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), пункт 48 та як протилежний приклад ухвалу щодо прийнятності у справі «Ф. Дж. М. проти Сполученого Королівства» (F.J.M. v. the United Kingdom), заява No 76202/16, від 6 листопада 2018 року).
У цій справі заявниці навели аргументи, пов’язані з пропорційністю їх виселення, як особисто, так і шляхом представництва їхніх інтересів прокурором району (див. пункти 21 і 22). Зокрема, як зазначалося раніше, вони стверджували, що відповідні приміщення спочатку були надані їм у зв’язку з їхньою роботою в державному підприємстві на час такої роботи та що будь-яка можлива неналежність у документуванні їхнього проживання там у 1980-х роках не була
їхньою провиною. Крім того, незважаючи на припинення їхніх трудових відносин у 1987 році, до 2006 року місцеві органи влади, а також нові власники будівлі, у тому числі позивач, послідовно ставилися до них як de facto захищених наймачів, яких неможливо було виселити без надання іншого житла. З доводів заявниць також вбачалося, що вони проживали в приміщеннях понад два десятиліття разом зі своїми сім’ями, брали участь у їх утриманні, а також що справа стосувалася дуже важливого для них питання.
Однак рішення районного суду (яке було скасовано за апеляційною скаргою
заявниць та прокурора, але зрештою залишено без змін Верховним Судом України на підставі касаційної скарги позивача) зводилося до висновку, що будівля, у якій проживали всі відповідачі, у тому числі заявниці, не була належним чином зареєстрована у 1980-х роках як будівля, що належала до державного житлового фонду та була призначена для постійного проживання; таким чином, безстрокове право найму заявниць de facto не було належним чином врегульовано ab initio. Судові органи влади надали цьому аспекту надважливе значення. У будь-якому разі вони належним чином не розглянули цей аспект проти аргументів заявниць, що з огляду на спосіб, у який їх було поселено та в який вони проживали там, їх виселення поклало б на них надмірний індивідуальний тягар.
Отже, позбавлений будь-якого аналізу індивідуальної ситуації кожної заявниці
процес ухвалення рішень призвів до втручання, яке не було справедливим. Він не
забезпечив належної поваги до інтересів заявниць, захищених статтею 8 Конвенції (див., для порівняння згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), пункт 50 з подальшими посиланнями).
Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли в контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення
оцінки пропорційності такого втручання (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункти 158 та 167; «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 50–52 та рішення у справі «Садов’як проти України» [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява No 17365/14, пункти 32–35, від 17 травня 2018 року). Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку в цій справі.
Цей висновок усуває необхідність розгляду інших наведених сторонами аргументів.
Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку зі скаргами, поданими першою, другою та третьою заявницями. Посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції, заявниці також скаржилися, що в рішеннях районного суду та Верховного Суду України у їхній справі не було надано належної відповіді на їхні основні аргументи, а також з огляду на спосіб тлумачення та застосування національними судами національного законодавства в цій справі вони не мали ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 8 Конвенції.
З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 8 Конвенції
Суд вважає, що він уже розглянув основне юридичне питання, порушене заявницями, і немає потреби в ухваленні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних
ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal
Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява No 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 8 липня 2021 року та є остаточним.