Обмеження права на доступ до суду після ухвалення КСУ рішення про тлумачення юрисдикції ВСУ з розгляду господарських справ

Обставини справи

Справа, головним чином, стосувалася імовірного обмеження права заявників на доступ до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції після ухвалення Конституційним Судом України рішення про тлумачення юрисдикції Верховного Суду України з розгляду господарських справ.

Обставини справи першого заявника – Закарпатської обласної спілки споживчих товариств (заява No 65719/10, подана 27 жовтня 2010 року).

У грудні 2002 року перший заявник звернувся з позовом до Господарського суду Закарпатської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Розгляд справи неодноразово відкладався. Затримка в розгляді справи, період
якої тривав близько двох років та дев’яти місяців, зумовлювалася неявкою
представника першого заявника до суду, клопотаннями першого заявника про
відкладення розгляду справи до розгляду правоохоронними органами різних
скарг, пов’язаних із предметом спору, й необхідністю того, аби сторони справи
ознайомлювалися з неодноразовим збільшенням заявником обсягу своїх вимог.

В липні 2007 року Господарський суд Закарпатської області відмовив першому заявникові в задоволенні позову. Із цим погодився і апеляційний суд 20 вересня 2007 року.

24 січня 2008 року, розглянувши наступну касаційну скаргу, Вищий господарський суд України (ВГСУ) скасував згадувані вище рішення і направив
справу до Господарського суду Закарпатської області на новий розгляд.

3 квітня 2008 року Верховний Суд України як касаційний суд другої інстанції відхилив касаційну скаргу відповідача на рішення ВГСУ від 24 січня 2008 року.

10 лютого 2009 року Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення про відмову в задоволенні вимог першого заявника. Це рішення підтримали апеляційний суд та ВГСУ 29 липня і 3 грудня 2009 року відповідно.

29 грудня 2009 року перший заявник подав повторну касаційну скаргу до ВГСУ на ухвалу цього ж суду від 3 грудня 2009 року. Ця скарга була направлена до Верховного Суду України.

31 травня 2010 року ВГСУ повернув повторну касаційну скаргу першого заявника із супровідним листом, підписаним працівником апарату (секретаріату) суду:

«У своєму рішенні від 11 березня 2010 року Конституційний Суд України … вирішив, що конституційний статус Верховного Суду України є таким, що він … не уповноважений діяти як суд касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів. …

Відповідно, постанови (ухвали) вищого спеціалізованого суду не можуть бути оскаржені до Верховного Суду України.

З огляду на викладене, касаційна скарга [заявника] … та додані до неї матеріали повертаються [заявнику]».

Обставини двох інших заявниць у цій справі – Н. Агеєвої (заява No 45520/10) та С. Хлабустової (заява No 54581/10) – були подібними до окреслених вище в тому, що стосується подання касаційної скарги до Верховного Суду України.

Заявниці скаржилися, що вони були свавільно позбавлені доступу до Верховного Суду України. Перший заявник також стверджував про порушення свого права на розгляд його справи впродовж розумного строку.

Оцінка Суду

Аналізуючи заяви другої і третьої заявниць на предмет прийнятності, ЄСПЛ зауважив, що на відміну від справи першого заявника, де було подано повторну касаційну скаргу, яка згідно із законом мала би бути направлена до Верховного Суду України, до прийняття Конституційним Судом України свого рішення 11 березня 2010 року, заявниці подали свої повторні скарги після ухвалення цього рішення. Як свідчили листи аналогічного змісту, надіслані всім трьом заявникам, ВГСУ розробив єдиний підхід у поверненні повторних скарг і не було жодних підстав вважати, що наслідки рішення Конституційного Суду України, за потреби з допомогою юридичних консультацій, могли бути непередбачуваними.

Зрештою ЄСПЛ вирішив, що заяви другої і третьої заявниць стосовно ймовірного порушення свого права на доступ до Верховного Суду України були явно необґрунтованими й тому мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції (пункти 58–60 рішення).

ЄСПЛ не вбачив підстав для визнання неприйнятною заяви першого заявника (No 65719/10), тому визнав її прийнятною (пункт 43 рішення).

Загальні принципи доступу до суду були узагальнені в рішенні ЄСПЛ у справі Zubac v. Croatia ([GC], no. 40160/12, §§ 76–82, 5 квітня 2018 року) (перше речення 44 пункту).

ЄСПЛ далі зауважив, що перший заявник подав повторну касаційну скаргу 29 грудня 2009 року, проте вона не була направлена до Верховного Суду України в межах установленого законом строку й була повернута заявникові 31 травня 2010 року з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року (пункт 46 рішення).

Тож не було сумнівів у тому, що повернення касаційної скарги першого заявника від 29 грудня 2009 року без її розгляду становило обмеження права на доступ до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 47 рішення).

За конкретних обставин цієї справи немає жодних тверджень про те, що зміни в системі касаційних скарг, упроваджені на основі рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2010 року, не мали легітимної мети чи були іншим чином проблемними. На думку ЄСПЛ, ключове питання, яке підлягало розгляду, полягало в тому, чи була відмова ВГСУ передати повторну касаційну скаргу першого заявника до Верховного Суду України передбачуваною, а отже сумісною з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції (пункт 48 рішення).

ЄСПЛ не ставить під сумнів загальновизнаний принцип негайного набрання чинності процесуальними змінами щодо провадження, що триває (див. Brualla Gуmez de la Torre v. Spain , 19 грудня 1997 року, § 35, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII). Цей принцип було також підтверджено у справі Vorobyeva v. Ukraine ((dec.), no. 27517/02, 17 грудня 2002 року), у якій заявниця не скористалася засобом правового захисту, запровадженим під час судового розгляду (пункт 49 рішення).

В рішенні у справі Melnyk v. Ukraine (no. 23436/03, 28 березня 2006 року) ЄСПЛ розглянув ситуацію, в якій касаційна скарга заявника була відхилена як така, що подана поза межами строку на оскарження, в результаті законодавчих змін (набули чинності до того, як мала би бути подана скарга), якими було зменшено строк подачі касаційної скарги з трьох місяців до одного місяця без перехідних положень чи вказівки на ретроактивне застосування. ЄСПЛ установив, що відхилення касаційної скарги заявника не було передбачуваним та пропорційним меті процесуальних змін, про які йде мова, незважаючи на їхню явно легітимну мету (ibid., §§ 29 та 31) (пункт 50 рішення).

ЄСПЛ нагадує, що доступність, ясність та передбачуваність законодавчих положень і судової практики, особливо в тому, що стосується форми, строків та строків давності, забезпечують ефективність права на доступ до суду. Хоча розвиток судової практики не суперечить належному відправленню правосуддя, в попередніх справах, коли зміни національної судової практики відображалися на цивільних провадженнях, розгляд яких тривав, ЄСПЛ не встановлював порушення, якщо було очевидно, що сторони добре знали або принаймні розумно передбачали те, як розвивається законодавство, і що правової невизначеності їхньої правової ситуації не було (див. загальні принципи та посилання на усталену практику, Petko Petkov v. Bulgaria, no. 2834/06, § 32, 19 лютого 2013 року) (пункт 51 рішення).

В цій справі ЄСПЛ зауважив, що повторна касаційна скарга першого заявника була повернута через п’ять місяців після її подання. Жодних дій упродовж цього часу вчинено не було, хоча процесуальне законодавство встановлювало десятиденний строк для передачі ВГСУ разом із доводами сторін матеріалів справи до Верховного Суду України з моменту подачі касаційної скарги (див. статті 111–16 Господарського процесуального кодексу України, цит. в пункті 32 цього рішення) (пункт 52 рішення).

У зв’язку із цим, не роздумуючи над можливим результатом розгляду повторної касаційної скарги першого заявника, якби вона була направлена до Верховного Суду України у встановлений процесуальними нормами строк, ЄСПЛ погодився з аргументом першого заявника, що було розумно очікувати, що його скарга мала перспективи бути розглянутою (пункт 53 рішення).

У світлі наведеного ЄСПЛ вважає, що в результаті невиправданої затримки в розгляді повторної касаційної скарги першого заявника, поданої до ухвалення Конституційним Судом України свого рішення, обмеження її права на доступ до суду не було передбачуваним (пункт 54 рішення). Тому було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.

Стосовно твердження першого заявника про нерозгляд його справи впродовж розумного строку ЄСПЛ відзначив, що провадження, про яке йде мова, тривало з 9 грудня 2002 року, коли перший заявник порушив провадження в Господарському суді Закарпатської області, до 31 травня 2010 року, коли ВГСУ повернув повторну касаційну скаргу на своє рішення від 3 грудня 2009 року. Тож ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд України, діючи як касаційний суд другої інстанції, 3 квітня 2018 року відмовив у розгляді повторної касаційної скарги відповідача й справу було розглянуто на чотирьох рівнях юрисдикції загалом протягом приблизно семи років та п’яти місяців (пункт 64 рішення).

ЄСПЛ підкреслив, що у світлі тверджень сторін предмет спору не мав невідкладного характеру. Далі ЄСПЛ акцентував, що головні затримки в провадженні (загалом близько двох років та дев’яти місяців) (див. пункт 8 цього рішення) виникли під час розгляду справи судом першої інстанції. Перший заявник не заперечував надану Урядом інформацію про те, що окреслені затримки відбулися через дії першого заявника, а тому не можуть приписуватися
Державі. Насамкінець, решта періоду розгляду, що становила близько чотирьох
років та восьми місяців, не свідчила про будь-які необґрунтовані затримки
(пункт 66 рішення). З урахуванням обставин справи ЄСПЛ установив, що тривалість провадження не перевищувала тієї, яка може вважатися «розумною» (пункт 67 рішення).

Висновок

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо права на доступ до Верховного Суду України за заявою No 65719/10.

Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно необґрунтованої тривалості провадження за цією ж заявою.

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 15 вересня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Переклад здійснено Верховним судом.