05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління розвідки Міністерства оборони України (далі – ГУР МО України), треті особи: Т овариство з обмеженою
відповідальністю «Інвест-Будресурс» (далі – ТОВ «Інвест-Будресурс»), Київська міська рада, Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради, про зобов’язання відновити пам’ятку історії місцевого значення.
Суд установив, що дачний будинок, споруджений у кінці XIX – на початку XX століття, перед Першою світовою війною належав ОСОБА_4, представнику
старовинного козацького роду Полуботків. Наказом Міністерства культури України дачний будинок ОСОБА_4 визнано таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. У зв’язку з виключенням дачного будинку з Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини м. Києва ГУР MO України дозволено знесення будівель, споруд та інженерних мереж, що підпадають під плями забудови згідно з актами на їх списання, затвердженими у встановленому порядку.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва у справі No 826/11089/15 визнано протиправним і скасовано пункт 3 додатка 13 до наказу
Міністерства культури України, що стосується визнання дачного будинку ОСОБА_4 таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Судове рішення Київський апеляційний адміністративний суд та Вищий адміністративний суд України залишили без змін. Позивач вважав, що оскільки відповідач порушив вимоги закону і самовільно зніс пам’ятку культурної спадщини, то він зобов’язаний її відновити.
Суд першої інстанції зобов’язав відповідача відновити за власний рахунок зруйновану пам’ятку історії місцевого значення – дачний будинок ОСОБА_4, нащадка старовинного козацького роду, шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що архівні довідки, історичне дослідження роду не свідчать про наявність родинних зв’язків колишнього власника будинку та позивача. Будинок знесений повністю, тому обраний ОСОБА_1 спосіб захисту не відповідає Закону України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, помилковим є висновок про завдання шкоди, оскільки на момент знесення будинок не належав до об’єктів культурної спадщини.
Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду, зробивши такі правові висновки.
Згідно з нормами Рамкової Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства право громадян на захист від порушення конституційного права на культурну спадщину належить кожному та може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі громадян у відповідних громадських організаціях.
У справі, що переглядалася, ОСОБА_1 навела належне обґрунтування підстав для звернення до суду з метою захисту права (інтерес у) на культурну спадщину. зокрема вказувала та надала відповідні докази, що є нащадком старовинного
козацького роду, що відповідач не спростував.
Апеляційний суд не встановив обставин, які б свідчили, що зазначене право позивача на звернення до суду підлягає обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві для захисту громадського інтересу, прав та свобод
інших. За таких обставин інтерес ОСОБА_1 до вказаного об’єкта культурної спадщини відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року No 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), та може підлягати захисту, у тому числі в судовому порядку. При цьому якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту, то суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам’яткам, їхнім територіям, зобов’язані відновити пам’ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе – відшкодувати шкоду відповідно до закону (частина третя статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). Передбачений цією нормою обов’язок осіб, які завдали шкоди пам’яткам, їх відновити є складовою процесу відшкодування шкоди. Належними позивачами у разі виникнення такого спору є визначені в частинах першій та другій статті 47 цього Закону суб’єкти права на таке відшкодування: власник пам’ятки або уповноважений ним орган; особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам’яткою.
Оскільки доказів належності до суб’єктів права на відшкодування шкоди, які визначені у частинах першій та другій статті 47 цього Закону, позивач не надала,
апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у позивача права вимоги про відшкодування шкоди, в тому числі у спосіб зобов’язання відновити пам’ятку на підставі частини третьої статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Водночас інший мотив висновку апеляційного суду про те, що належним позивачем за таким позовом є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, є помилковим. Однак одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
Враховуючи належне обґрунтування позивача наявності інтересу до вказаного
об’єкта культурної спадщини, її вимоги щодо відновлення пам’ятки історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення первісного вигляду є вимогою про відновлення становища, яке існувало до порушення.
На момент законного знесення на замовлення відповідача спірного будинку на нього не поширювався правовий режим культурної спадщини, оскільки цей житловий будинок (дача) відповідним наказом Міністерства культури і туризму
України визнаний таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру
нерухомих пам’яток України, а наказом Головного управління охорони культурної
спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) цей будинок виключено з Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини м. Києва. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації дозволено знесення будівель, споруд та інженерних мереж, що підпадають під плями забудови згідно з актами на їх списання. Після того, як спірний будинок у встановленому порядку законно знесли, 24 вересня 2008 року наказом Міністерства культури і туризму України він був занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, хоча фактично на той момент будинку не існувало.
Отже, оскільки відповідач не є особою, яка порушила право (інтерес) ОСОБА_1 щодо вказаного об’єкта культурної спадщини, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову в позові саме з цієї підстави.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі No 759/20550/18 (провадження No 61-4625св21) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106637506.