Окремі аспекти процесу доказування при судовому розгляді: суддя Павло Пархоменко

Захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Окремі аспекти процесу доказування при судовому розгляді» провів у Вищій школі адвокатури НААУ Павло Пархоменко, кандидат юридичних наук, голова Бахмацького районного суду Чернігівської області.

Типи судового процесу відрізняються розподілом ролей між сторонами і судом:

  1. Слідчий (інквізиційний) – характерний для романо-германської правової сім’ї;
  2. Змагальний – характерний для країн загального права.

Слідчий (інквізиційний) характеризується такими ознаками:

(1) Суд активний – сторони пасивні;

(2) Обмеження можливостей змагального дослідження доказів;

(3) Переважання писемності у процесі, а не безпосередності дослідження доказів;

(4) Більш оперативний;

(5) Спрямований на встановлення об’єктивної істини.

Змагальний характеризується такими ознаками:

(1) Рівність прав сторін;

(2) Активність сторін;

(3) Ініціатива ведення справи;

(4) Пасивна роль суду.

Окреме місце у процесі доказування займає практика ЄСПЛ. Зокрема, ЄСПЛ напрацював загальний підхід до оцінки доказів:

  1. Завдання Суду не полягає в тому, щоб принципово визначати, чи можуть бути прийнятними певні види доказів (наприклад, докази, здобуті, з точки зору національного закону, в незаконний спосіб) або чи був заявник справді винуватим.
  2. Питання, яке Суд має вирішити, полягає у визначенні, чи було справедливим провадження у справі загалом, включаючи спосіб, у який були отримані докази.
  3. При цьому має бути оцінена відповідна «незаконність» і, якщо це стосується порушення іншого конвенційного права, має бути оцінений характер виявленого порушення (п. 74-75 Яременко проти України).
  4. Питання тягаря доказування по цивільним справам є питанням компетенції внутрішньодержавних судів (Hämäläinen v Finland, X v Belgium).
  5. Стаття 6 Конвенції не встановлює які-небудь правила допустимості доказів, як такі, які в першу чергу є предметом регулювання внутрішньо державного законодавства (Schenk v Switzerland).

Кримінальний аспект доказування. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (стаття 84 КПК). Критеріями оцінки доказів, згідно КПК, є їх належність, допустимість, достовірність, достатність, взаємозв’язок. Стандартами доказування за діючим КПК є такі:

  1. ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст. 17 КПК);
  2. Внутрішнього переконання (ст. 94 КПК) слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням ……….. оцінюють кожний доказ….
  3. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (ст. 177 КПК).

У кримінальному провадженні можуть застосовуватися такі стандарти доказування:

  1. Стандарт «поза розумним сумнівом» – сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
  2. Доктрина «плодів отруєного дерева» – заборона використання даних, отриманих на підставі або з використанням доказів визнаних недопустимими.
  3. Доктрина «незалежного джерела» – можливість використання доказів з так званого незалежного джерела, що призводить до висновків про необхідність виключення доказів, отриманих із порушенням конвенційних прав заявників, але з посиланням у судових рішеннях на інші докази вчинення кримінального правопорушення.
  4. Доктрина «срібного блюдця» – спосіб легалізації в якості доказів даних, які були спочатку здобуті суб’єктом в порушення закону, але потім прийняті судом з рук іншого, «неопороченого суб’єкта доказування».
  5. Теорія «асиметрії доказів» полягає в можливості використання доказів, отриманих з порушенням закону, за клопотанням сторони захисту.

Обов’язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК, за винятком випадків, передбачених ч. 2 цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, у встановлених випадках, – на потерпілого.

Цивільний аспект доказування. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК). Властивостями доказів є: належність, допустимість, достовірність, достатність доказів.

Виходячи із правил доказування в цивільному процесі чітко не виділяються «стандарти доказування», що більш характерним є для англосаксонської правової системи, проте із змісту ст. ст. 12, 81 ЦПК прослідковується, що він є наближеним до стандарту «балансу ймовірностей» (balance of probabilities), при якому тягар доведення факту вважається виконаним, якщо на підставі поданих доказів можна зробити висновок, що факт швидше мав місце, ніж не мав. Натомість приписи ГПК чітко передбачають можливість застосування даного стандарту. Згідно ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Що стосується тягаря доказування, відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Із вказаних положень прослідковується можливість застосування принципу «affirmanti incumbit probatio», який означає, що «хто стверджує, той і доводить». Сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах.