16 липня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Ілеана Рошу проти Румунії» (заява № 74061/17), не встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності) у зв’язку з арештом нерухомого майна заявниці, накладеним у межах кримінального провадження проти її чоловіка.
Обставини справи
Заявниця, адвокат за професією, разом із чоловіком — теж адвокатом — володіла на праві спільної власності квартирою, земельними ділянками та будинком із прилеглою землею. 8 грудня 2015 року Національна антикорупційна дирекція Румунії (DNA) розширила кримінальне провадження, включивши до нього чоловіка заявниці за звинуваченнями у змові, торгівлі впливом, співучасті у зловживанні службовим становищем та відмиванні коштів, вчинених ним саме як адвокатом. Прокурор оцінив завдану державному бюджету шкоду в 135 874 800 євро.
12 лютого 2016 року прокурор наклав арешт на все майно, що перебувало у спільній власності подружжя (частка 1/1, а не лише половина, що належала чоловікові), обґрунтувавши це необхідністю забезпечити відшкодування шкоди — застосування такого запобіжного заходу було обов’язковим за законами про протидію корупції та відмиванню коштів. Вартість арештованого майна становила 765 870,43 євро.
Перше оскарження — швидке й ефективне
Заявниця та її чоловік оскаржили арешт до апеляційного суду Брашова, наполягаючи, що арешт спільного майна в повному обсязі (а не лише частки чоловіка) є незаконним. 23 лютого 2016 року суд остаточно визнав арешт законним і обґрунтованим, вказавши, що майно, яке перебуває у спільній власності подружжя, належить обом одночасно без визначеної наперед частки кожного, а сам арешт є лише тимчасовим заходом, що не позбавляє заявницю права власності, а лише обмежує можливість продати майно.
Подальший перебіг кримінальної справи та зняття арешту
27 червня 2019 року апеляційний суд Брашова виправдав чоловіка заявниці й зняв арешт з усього майна, але DNA оскаржила це рішення, тож зняття арешту призупинили. 17 грудня 2020 року Верховний касаційний суд задовольнив апеляцію DNA, визнав чоловіка винним і залишив арешт чинним, але лише для покриття шкоди в розмірі 17 829,73 євро — незначну частку від початкової суми. 23 листопада 2021 року той самий суд задовольнив надзвичайну апеляцію й остаточно виправдав чоловіка за всіма звинуваченнями, знявши й цей залишковий арешт.
Позначки про арешт у земельному реєстрі знімали поетапно: щодо одного з об’єктів — 21 липня 2021 року (одразу після надання доказів повної сплати відшкодування), щодо двох інших — у грудні 2021 та лютому 2022 року, за заявами представників чоловіка.
Спроби заявниці виділити свою частку через цивільний суд
Паралельно заявниця зверталася до цивільних судів з вимогою обмежити арешт лише часткою чоловіка (1/2), а також подавала заяви до земельного реєстру про заміну записів. Цивільні суди відхилили ці вимоги як неприйнятні, оскільки кримінальне провадження ще тривало, а закон дозволяв цивільне оскарження порядку виконання арешту лише після остаточного рішення в кримінальній справі.
Питання прийнятності: частина скарги подана із запізненням
Уряд Румунії заперечив проти прийнятності скарги щодо самої законності арешту, наполягаючи, що шестимісячний строк мав відлічуватися від 29 березня 2016 року — дати повідомлення заявниці про рішення апеляційного суду Брашова, яке Суд визнав єдиним ефективним засобом захисту щодо законності арешту. Оскільки заяву подали 10 жовтня 2017 року (щодо двох об’єктів) і 21 січня 2021 року (щодо третього), Суд визнав цю частину скарги поданою з порушенням строку та відхилив її.
Натомість скаргу щодо надмірної тривалості арешту та непропорційності Суд визнав прийнятною, оскільки арешт продовжував діяти й після березня 2016 року, а остаточно його зняли лише 21 липня 2021 року — саме з цієї дати відлічувався строк для цієї частини скарги.
Оцінка Суду по суті: чому порушення не встановлено
Суд нагадав свою усталену практику: арешт майна під час кримінального провадження за своєю природою є тимчасовим обмеженням користування майном, а не позбавленням права власності, і має відповідати вимогам законності, легітимної мети та справедливого балансу інтересів.
Тривалість заходу. Загальна тривалість арешту становила приблизно п’ять років і п’ять місяців. Суд визнав, що з огляду на складність кримінального провадження — численні підозрювані, включно з посадовими особами, серйозні звинувачення — сама по собі така тривалість не є автоматично надмірною, порівнявши цю справу з попередньою практикою (наприклад, у справі Căpăţînă тривалість арешту в чотири роки й п’ять місяців визнана виправданою, тоді як у справі Karahasanoğlu арешт тривалістю до одинадцяти років визнано надмірним).
Наявність судового перегляду. Заявниця скористалася можливістю оскаржити арешт протягом трьох днів після його накладення, і апеляційний суд Брашова здійснив змістовну перевірку законності й пропорційності заходу одразу після його застосування — це, на думку Суду, забезпечило належний судовий контроль на початковому етапі.
Наявність альтернативних механізмів захисту протягом дії арешту. Суд визнав, що національне право надавало заявниці реальні (хоч і не використані нею) шляхи захисту: вона могла звернутися до цивільного суду з вимогою виділити свою конкретну частку у спільному майні (за прикладами практики такі процедури тривали від восьми місяців до одного року й десяти місяців), а після цього — вимагати зняття арешту саме зі своєї частки в кримінальному суді. Суд визнав ці приклади достатніми, щоб вважати цей шлях таким, що мав реальні шанси на успіх, і не позбавленим ефективності лише через те, що заявниця ним не скористалася повною мірою.
Фактичний вплив арешту. Ключовий фактор на користь держави: протягом усього періоду арешту заявниця зберігала фактичне володіння майном і не була позбавлена можливості ним користуватися — арешт лише забороняв продаж. Це принципово відрізняє цю справу від випадків, де майно повністю виводилося з-під контролю власника.
Додаткові гарантії. Навіть якби арештоване майно врешті використали для покриття шкоди (чого в цій справі не сталося), стаття 818 Цивільного процесуального кодексу Румунії прямо забороняла звернення стягнення на спільне майно подружжя без попереднього його поділу — тобто частка заявниці була захищена від виконання рішення навіть у гіршому сценарії.
Суд також зауважив: ні чоловік заявниці (сам адвокат), ні сама заявниця (також адвокатка за професією) не робили спроб залучити її до кримінального провадження як свідка чи учасницю, попри юридичну обізнаність обох.
Висновок Суду
З урахуванням тимчасового характеру арешту, збереження заявницею фактичного володіння майном, доступності судового перегляду й додаткових гарантій національного права, а також складності кримінального провадження, Суд одноголосно постановив: заявниця не була змушена нести надмірний тягар, а національні органи забезпечили справедливий баланс між захистом її права власності та вимогами суспільного інтересу.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлено.
Окрему скаргу заявниці за статтею 6 § 1 Конвенції щодо розбіжної практики цивільних судів Суд визнав неприйнятною.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.