У справі No916/2828/18, банк звернувся до господарського суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області. У позовних вимогах банк просив визнати за ним право іпотеки на нежитлові приміщення офісу, що належать на праві власності Управлінню виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області, та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з технічним паспортом квартира, що була предметом іпотеки за іпотечним договором, повністю переобладнана в офісне приміщення.
За твердженням позивача відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна власником предмета іпотеки є Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Одеській області. У зв’язку з переходом права власності на предмет іпотеки до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Одеській області воно відповідно до статті 23 Закону України “Про іпотеку” набуло статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором.
Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, укладеним міжбанком та фізичною особою,міжбанком та поручителем було укладено іпотечний договір.
05.12.2007 між Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Одеській області та іпотекодавцем було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна. Тобто за цим договором було відчужене майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором. Через відмову іпотекодавця від нотаріального посвідчення зазначеного договору купівлі-продажу покупець звернувся до суду загальної юрисдикції з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу. Рішенням суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, було визнано право власності на нерухоме майно.
Рішенням суду у цивільній справі від 21.01.2016 за позовом банку до іпотекодавця звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором.
У зв’язку з невиконанням позичальником та поручителями своїх зобов’язань зі сплати заборгованості за кредитним договором та невиконанням ними рішення районного суду про стягнення з них кредитної заборгованості, а також після того як банку стало відомо про зміну власника іпотечного майна, він звернувся до господарського суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про визнання права іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням місцевого господарського суду відмовлено в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційний господарський суд не погодився з висновком місцевого господарського суду щодо неможливості задоволення позовних вимог у цій справі, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, змінив мотивувальну частину, проте відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що позовні вимоги були заявлені після спливу строку позовної давності.
Колегія судів КГС ВС дійшла до висновку, що з порушенням умов іпотечного договору (за відсутності згоди іпотекодержателя)предмет іпотеки був відчужений, змінився власник іпотечного майна, а також змінилися і характеристики предмета іпотеки внаслідок його реконструкції та зміни призначення (з житлового на нежитлове). Тобто існує невизначеність щодо належного позивачеві права іпотеки за іпотечним договором, укладеним між позивачем та іпотекодавцем, щодо предмета іпотеки та його власника, що свідчить про порушення права іпотеки позивача за іпотечним договором, яке підлягає захисту.
Наявність рішення районного суду від 21.01.2016 у цивільній справі про звернення стягнення на предмет іпотеки не свідчить про відсутність порушеного права позивача з огляду на те, що це рішення стосувалося предмета іпотеки – квартири, якої вже не існує у зв’язку з її переобладнанням у нежитлове приміщення, та було ухвалене щодо іпотекодавця (фізичної особи), який з 19.02.2008 вже не був власником предмета іпотеки і на час прийняття рішення у справі помер.
Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України “Про іпотеку” вразі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Отже, відповідно до Закону України “Про іпотеку” іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Крім того, у зв’язку з переобладнанням квартири в офісне приміщення та зміною призначення нерухомого майна (предмета іпотеки) з житлового на нежитлове відповідачем була здійснена державна реєстрація права приватної власності на нежитлові приміщення офісу.
При цьому слід зазначити, що новоствореним об’єктом нерухомості може вважатися виключно такий, що був створений без прив’язок до іншого, вже наявного нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об’єкт нерухомого майна, що становить вже наявний об’єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.
Отже, нежитлові приміщення офісу є предметом іпотеки за іпотечним договором, характеристики якого були змінені в результаті реконструкції одного й того самого об’єкта, і на зазначені нежитлові приміщення офісу, власником якого є відповідач, поширюється дія іпотеки на підставі іпотечного договору.
Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідач заявив про застосування до позовних вимог у цій справі строку позовної давності, оскільки позивач заявив позовні вимоги у цій справі поза межами трирічного строку позовної давності від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.
Колегія КГС ВС зазначила, що право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло у кредитора у зв’язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі.
Отже, у спірних правовідносинах позивач міг пред’явити позов до іпотекодавця про звернення стягнення на іпотечне майно протягом трьох років від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання, а саме після закінчення тридцяти днів з моменту отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі (наведена правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 16.04.2018 у справі No922/4461/14).
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 ЦК України, частина перша якої пов’язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів “довідався” та “міг довідатися”, що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
За змістом статті 261 ЦК України законодавець виходить не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов’язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
У даній справі було встановлено, що інформація стосовно нового власника іпотечного майна була відображена у відповідних державних реєстрах, в КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради, а отже позивач мав можливість отримати цю інформацію відповідно до норм чинного законодавства і своєчасно звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що позовні вимоги були заявлені Банком після спливу строку позовної давності.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові ВС від 21.03.2018 у справі No57/314-6/526-2012.Постанова КГС ВС від 06.02.2020 у справі No916/2828/18 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/87515722