У такому разі позовну вимогу зобов’язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
17 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Чернігівської обласної прокуратури у справі за позовом Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі – ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для індивідуального садівництва з державної власності Вознесенської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку та запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Суд установив, що наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13 вересня 2016 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки та передано у власність останньої для індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності. 14 вересня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку.
Звертаючись із позовом до суду, прокурор зазначав, що передача у власність ОСОБА_1 земельної ділянки відбулася за рахунок земель державної власності історико-культурного призначення без погодження із спеціально уповноваженим органом у сфері охорони культурної спадщини, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує інтереси держави, оскільки спірна земельна ділянка розміщена в межах пам’ятки культурної спадщини місцевого значення «Улянівка-1» (Микитин Рів) і ґрунтовий могильник XV-XI, VIII-ІІІ ст. до н. е., ІV – V ст. до н. е.
Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено.
Постановою апеляційного суду рішення районного суду змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову та зазначено про те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки
разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння
останнього набувача. Суд зазначив, що позовні вимоги не відповідають
належному способу захисту.
Постановою Верховного Суду постанову апеляційного суду змінено, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, з огляду на таке.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам’ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико- культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби (стаття 53 ЗК України). Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (частина перша статті 54 ЗК
України).
З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам’ятки
археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим.
Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного
власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам’ятка археології, слід розглядати як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, що узгоджується із пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України, частин першої, другої, шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини». У такому разі позовну вимогу зобов’язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам’ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема вимагаючи повернути таку ділянку.
При цьому колегія суддів наголосила на тому, що отримання громадянами та юридичними особами у власність земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташована пам’ятка археології, суперечить вимогам законодавства.
Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам’ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного фонду державі, на думку колегії суддів, слід розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї
ділянки.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20 (провадження № 61-11516св22) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/111125335