Суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Віталій Уркевич виступив з лекцією на тему «Земельні спори за участю фермерських господарств: практика Верховного Суду».
Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.
Лекція розпочалася із проблем визначення юрисдикції земельних спорів за участю фермерських господарств. Аналізуючи практику Великої Палати Верховного Суду, суддя детальніше зупинився на постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), яка стосується дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства. За висновком суду, отримання дозволу не гарантує особі набуття такого права, оскільки сам дозвіл не є правовстановлюючим актом. Правовідносини, пов’язані з прийняттям та реалізацією рішення про надання дозволу, не підпадають під визначення приватноправових.
Натомість спір щодо правомірності набуття фермерським господарством права оренди земельної ділянки за рішенням державного органу має розглядатися в порядку цивільного чи господарського судочинства – залежно від суб’єктного складу сторін спору. Детальніше про це йдеться в постанові ВП ВС від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17 (провадження № 11-252апп18).
Лектор акцентував на тому, що спори за участю фермерських господарств не є поодинокими, адже на території України функціонує понад 45 тис. таких господарств.
У постанові ВП ВС від 16 січня 2019 року у справі № 483/1863/17 (провадження № 14-515цс18) зазначено про те, що з моменту, коли фізична особа створила фермерське господарство, у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактично зміна орендаря, і обов’язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. За практикою Великої Палати ВС, оскільки фермерські господарства є суб’єктами господарювання, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, належать до юрисдикції господарських судів.
Водночас якщо на час відкриття провадження у справі щодо спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалася земельна ділянка, а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс18)).
Окремо Віталій Уркевич зупинився на застосуванні норм матеріального права в земельних спорах за участю фермерських господарств.
У постанові ВП ВС від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (провадження № 12-160гс19) акцентується на тому, що особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем і набуває права власності на врожай, що вирощений на таких земельних ділянках. «При вирішенні таких спорів виникає складність, яка полягає в тому, що законодавство України майже не містить приписів щодо врожаю та відносин права власності на врожай. Тож суди при вирішенні таких спорів зазвичай послуговуються приписами ЗК України», – зауважив суддя.
Звернув увагу лектор і на визначення належного способу захисту земельних прав фермерського господарства. Це питання стало предметом розгляду в постанові ВП ВС від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19). У ній ідеться про те, що вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, така вимога не є нерозривно пов’язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, позаяк такі рішення за умови їх невідповідності закону не мають правових наслідків, на які вони спрямовані.