Під час вебінару у Вищій школі адвокатури на тему “Правила адвокатської етики в історичній ретроспективі”, Василик Ірина, проректор з організаційно-методичної роботи Вищої школи адвокатури НААУ, юрист, кандидат історичних наук, доцент, керівник науково-методичного Центру досліджень адвокатури і права при НААУ, член Експертної та Науково-консультативної ради при НААУ, лауреат Премії ім. Тараса Шевченка Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, експерт з історії адвокатури України та правил адвокатської етики, розповіла про становище адвокатів за Литовськими Статутами (ХVІ — ХVІІ ст.).
Розглядати правила адвокатської етики в історичній ретроспективі потрібно ще із найдавніших часів, починаючи з ХIV ст. Становлення правових традицій на території українських земель залежало від тих держав, під юрисдикцією яких вони знаходились.
Адвокатура ділилась на шляхетську і міську. Саме про шляхетську адвокатуру йде мова в Литовському Статуті, а саме про адвокатів, які були в реєстрі в судах і вже там виконували свої обов’язки.
Приватна адвокатура почалася з того часу, коли встановлювалося міське самоврядування, створювались міста, відкривались торговельні шляхи. Саме в цей час були затребувані адвокатські послуги, і в Литовському Статуті вже був цілий розділ про адвокатуру.
У І Литовському Статуті (1529 р.) вказується термін «заступництво у речах» і «приятель». Так називали адвокатів.
Сеймова Конституція від 1543 р., поділяла адвокатів на платних і тих, які надавали правову допомогу безоплатно, представляючи у суді інтереси друзів, родичів чи працедавців. Адвокатів – контрактників приводили до присяги, тому зафіксовані поодинокі випадки промов адвокатів на судах.
Адвокати найбільше брали участь у вирішенні майнових справ, а також у вирішенні суперечок за землю.
В І ЛС (1529р.) є Розділ ХІІІ «Про прокураторів», тобто про адвокатів. Вимоги до адвоката (І ЛС):
- підданий цій державі
- шляхтич і простолюдин
- чужоземець тільки у справах про приниження честі
Не допускалися фальсифікації документів клієнта, що подавалися до суду.
Основна вимога до адвоката – особиста присутність на судовому засіданні.
Єдиною причиною, через яку адвокат міг не з’явитися до суду, була тяжка хвороба. Проте після одужання адвокат повинен був засвідчити про її реальність перед судом під присягою і мати, бажано двох, свідків хвороби.
Вимоги до адвоката за ІІ Литовським статутом говорили про те, що право адвокатів брати вже участь у справах про нерухомість та кримінальних справах.
Адвокати були приватні і державні. Клієнт перед судом особисто засвідчував передання справи адвокатові.
За ст. 36 ІІ ЛС (1566 р.) передбачалося без присутності клієнта не проводити жодних фінансових операцій.
Також була смертна кара, яка мала назву «на горло» за:
- передання іншій стороні документів свого клієнта
- зраду клієнта (використання печатки клієнта на користь особи, що хотіла спричинити шкоду підзахисному адвоката)
Найвища міра покарання спалення на вогнищі була за підробку доручень.
Регулювання адвокатури за ІІІ ЛС (1588 р.):
- адвокатська діяльність заборонялася суддям, підсудкам, писарями, духовним особам.
- кримінальна відповідальність, якщо умисно своїми діями завдав шкоди підзахисному—4 тижні тюремного ув’язнення
- затверджувалося право людей «убогих», вдів та сиріт на безкоштовне отримання правової допомоги від держави
- полегшено умови вступу у професію іноземцям.
Традиції, які діють досі:
- правила адвокатської етики
- процедура участі адвоката у судових засіданнях
- обмеження на здійснення адвокатської діяльності
Такий стан адвокатури, законодавчо закріплений Литовськими статутами, існував протягом перебування українських земель під юрисдикцією Речі Посполитої та в козацькій Україні, тобто до XVIII ст.