У разі оголошення простою підприємства, установи, організації, відповідні правові наслідки простою розповсюджуються і на працівників, які виходять із відпусток, і прийняття окремого наказу (розпорядження) щодо простою такого працівника не вимагається. Водночас автоматичне застосування до працівника наказу (розпорядження) про простій (якщо він оголошений для всього підприємства, установи, організації чи для структурного підрозділу, в якому працює особа, відпустка якої закінчується) не має наслідком автоматичне нарахування оплати за простій. Умовами оплати простою є сукупність таких обставин: 1) простій виник не з вини працівника; 2) працівник готовий до виконання роботи, але в роботодавця відсутня організаційна та/або технічна спроможність забезпечити виконання роботи працівником через дію невідворотних сил або у зв`язку з іншими істотними обставинами.
Таким чином, у разі закінчення відпустки під час дії наказу про простій, оплата часу простою здійснюється після засвідчення готовності працівника приступити до виконання своїх обов’язків шляхом виходу на роботу, а якщо умовами простою присутність працівників на робочому місці не вимагається – шляхом повідомлення безпосереднього керівника та / або структурного підрозділу, відповідального за управління персоналом, про закінчення відпустки та готовність приступити до роботи
09 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу Особа_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 19 липня 2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2023 у справі №140/8189/23 за позовом Особа_1 до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області, за участю третьої особи – Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, про стягнення заробітної плати.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що вона перебуває у трудових відносинах з Державною службою з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області та з 12 вересня 2016 по 18 липня 2022 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати відповідно до пункту 18 частини першої статті 25 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі – Закон № 504/96-ВР). У зв’язку з виключенням із Закону № 504/96-ВР пункту 18 частини першої статті 25, з 19 липня 2022 позивачка продовжує працювати, проте заробітну плату з урахуванням того факту, що у відповідача мав місце простій, їй не виплачували. Відповідач зазначав, що позивачка після закінчення відпустки не повідомила про готовність працювати, не виходила на зв’язок, не виконувала обов’язків, у зв’язку з чим підстав для нарахування заробітної плати немає.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовлено. Суди виходили з того, що позивачка після закінчення відпустки не вчиняла дій для відновлення трудових відносин та не виконувала трудових обов’язків, а тому відсутні підстави для виплати заробітної плати, у тому числі як оплати простою.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Відпустка і простій є різними формами тимчасового звільнення від виконання роботи, які не можуть застосовуватися одночасно. Під час перебування працівника у відпустці правові наслідки простою на нього не поширюються.
Разом з тим, у разі оголошення простою для всього підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу дія такого наказу поширюється і на працівників, відпустка яких закінчується під час його дії, і прийняття окремого наказу щодо них не вимагається.
Водночас саме по собі поширення простою на працівника не має наслідком автоматичного нарахування оплати за час простою. Виходячи з положень статей 34, 113 КЗпП України, умовами такої оплати є те, що простій виник не з вини працівника, а також що працівник є готовим до виконання роботи, однак роботодавець не має можливості її забезпечити.
У разі закінчення відпустки під час дії простою оплата часу простою здійснюється після засвідчення працівником готовності приступити до виконання обов’язків — шляхом виходу на роботу або повідомлення роботодавця про таку готовність.
У цій справі встановлено, що позивачка після закінчення відпустки не повідомила роботодавця про зміну свого статусу, не поінформувала про місцезнаходження та не заявила про готовність виконувати обов’язки, у зв’язку з чим відсутні підстави для оплати часу простою, що обумовлює правомірність висновків судів попередніх інстанцій.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 09 квітня 2026 року у справі № 140/8189/23 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/135567336
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.