А що, якби суд мав право вирішувати недостатньо врегульоване законом правове питання відповідно до здорового глузду? З урахуванням духу закону, а не лише букви. У ст. 1 Цивільного закону Південної Кореї передбачено, що якщо в актах відсутні положення, що застосовуються до певних цивільних правовідносин, застосовується звичаєве право, а за його відсутності – здоровий глузд.
Чи така норма не потрібна в Україні, і достатньо згадки про розумність в ст. 3 ЦК України і суд вже на сьогодні має таку можливість? Чи має судове рішення, поряд із відповідністю нормам матеріального чи процесуального права відповідати здоровому глузду?
Спробуймо поміркувати над цим, а також над тим, яким є місце здорового глузду (common sense) у праві.
Про це зазначають суддя Верховного Суду Василь Крат та перший заступник керівника апарату Верховного Суду Расім Бабанли, інформує ВС.
…Щасливим є, отже, той, чиї судження правильні.
Луцій Анней Сенека
Щасливий — хто задоволений тим, що має,
яке б там воно не було, і не нарікає на життя.
Щасливий, хто влаштовує своє життя,
керуючись здоровим глуздом.
Наша попередня спільна публікація про застосування принципів права Верховним Судом викликала жвавий інтерес і, як подейкують, використовується в навчальних процесах провідних навчальних закладів для навчання студентів. І це дуже тішить.
Викликала вона й критичні застереження – начебто ми провокуємо суддівське свавілля і нехтуємо тим правом, яке втілено в законодавчих приписах.
Відчуваємо, що ця публікація може дати ще більший поштовх у звинуваченнях нас у волюнтаризмі та провокації правової анархії, а тому з самого початку відкинемо ці нападки, адже вони є безпідставними.
Застосування принципів права, природного права, здорового глузду не можна в жодному разі протиставляти правовій визначеності.
Видається, що роль правозастосувача не може зводитись виключно до буквального тлумачення правової норми, без розуміння її суті, призначення, місця в системі інших правових норм та, зрештою, її місця у регламентації правил, за якими живе соціум. Тим правилам, які на думку фундаторів концепції природного права, зокрема Томаса Гобса, нам потрібні для того, щоб ми щонайменше не повбивали одне одного.
Повторимо нашу думку та акцентуємо на ній увагу, щоб вона точно не залишилась непоміченою: ми не проти застосування закону, ми за розумне його застосування, яке ґрунтується на такому ж розумному його тлумаченні, що відповідає здоровому глузду.
У переважній більшості випадків для того, щоб досягти такого результату достатньо просто взяти і застосувати закон відповідно до буквального його тлумачення, адже здоровий глузд в першу чергу має знаходити себе в чіткому, несуперечливому законодавчому приписі, однозначність тлумачення якого не викликає жодних сумнівів.
А що, якщо ні? Якщо така норма є недостатньо чіткою та повною, якщо він суперечить іншому (іншим) законодавчим приписам, якщо він сформульований у спосіб, який суперечить меті цілого нормативного акту?
Що будемо робити у цьому випадку?
Тлумачити одну норму закону чи іншу, з’ясовуючи семантичне значення кожного слова, яке використав законодавець? Чи можливо краще подумаємо, а що саме мав на меті законодавець, чи що він хотів мати на меті з позицій здорового глузду (розумності)?
Суд справедливості Європейського Союзу взагалі першим і основним способом тлумачення використовує телеологічне тлумачення (тлумачення, яке передбачає застосування правової норми, шляхом з’ясування наміру законодавця). Попри усю правову специфічність Європейського Союзу та діяльності цього Суду і попри усі резонні застороги про неоднозначність паралелей між його діяльністю і діяльністю національних судів, видається, що цей факт доволі красномовно свідчить про те, яким є еталон вирішення правових питань у системах, які накопичували найвеличніші правові знання тисячоліттями.
Далеко не буквальне тлумачення норм при розгляді своїх справ застосовує Європейський суд з прав людини. Ознайомлення з практикою цього суду свідчить, що цьому суду характерним є формування власних концепцій, доктрин, автономних понять, трискладових тестів, які вочевидь формують певну методологію пошуку такого підходу до вирішення правового спору, який відповідатиме здоровому глузду.
В межах цієї публікації не будемо вдаватись в аналіз історії появи такої інтерпретаційної форми як тлумачення відповідно до здорового глузду, але за бажання про це, а також про співвідношення тлумачення відповідно до здорового глузду та доброї віри (доброї совісті) можна почитати у наукових джерелах (див., наприклад, роботи Ю. А. Тоботи, О.О. Гайдуліна).
Аналіз наукових пошуків свідчить про те, що такий спосіб не є новим і в своїй історії він еволюціонував від, грубо кажучи, думки більшості – до раціональної думки професіонала. Іншими словами, коли такий підхід почав з’являтись важливо було досягти того, щоб вирішення судового спору відповідало б підходу – як би вирішила більшість. Згодом почала вестись мова не так про кількісний, а не про якісний компонент, при якому джерелом такого здорового глузду є, власне, професійність та компетентність самого судді. Отже, це питання дуже давно аналізується, дискутується, еволюціонує.
Сьогодні в Україні про нього надто гучно поки що не говорять, проте ми сподіваємось, що в цьому контексті ситуація буде змінюватись і ви все частіше будете чути покликання на здоровий глузд при вирішенні правових суперечок.
А що ж таке здоровий глузд і чи можна взагалі спробувати надати хоча б якоїсь визначеності цій категорії?
За словником Оксфорду common sense (здоровий глузд) – «здатність мислити про речі практично та приймати обґрунтовані рішення». За словником Кембріджу – «базовий рівень практичних знань і суджень, які потрібні всім нам, щоб допомогти нам жити здоровим і безпечним способом»; «здатність розсудливо приймати рішення та вести розумний і безпечний спосіб життя»; «безсумнівно, рішення суду є перемогою здорового глузду».
Як би ми не намагались дати дефініцію здоровому глузду, ми не зможемо сформулювати таке визначення, яке: а) дасть змогу вичерпно зрозуміти, про що йдеться; б) влаштує усіх. Як мінімум допустимі кілька підходів до цього.
По-перше, очевидно, що можливе розуміння здорового глузду як «раціонально-емоційної категорії».
Якщо перенести це в сферу юриспруденції, правник має емоційно відчувати, що певне рішення правової проблеми є розумним (правильним, обґрунтованим, раціональним), а також він має пояснити це рішення ПРОСТИМИ аргументами за формулою: «так правильно, тому що». Пояснення на кшталт – правильно так, оскільки так передбачено пунктом 2 частини 3 статті 4 закону про регулювання всього на світі – це навряд чи пояснення з позицій здорового глузду.
Стосовно емоційної складової, то видається, що відчуття, що вирішення певної правової проблеми здійснено відповідно до здорового глузду, формується відповідно до освітньо-ціннісного «бекграунду» правника. Це відчуття потрібно культивувати і розвивати на основі еталонних і тих, які пройшли перевірку віками способів вирішень правових проблем чи конфліктів. Також ця емоційна складова залежить від природньої мудрості правника.
Щодо раціональної складової, то пошук здорового глузду має здійснюватися шляхом пошуку та застосування доктрин, які є релевантними певній правовій ситуації. Тобто раціональна складова, на нашу думку, не може обмежуватись буквальним, граматичним чи логічним тлумаченням правової норми, а рішення має йти від засадничих положень.
Тому, невід’ємною складовою застосування здорового глузду є правильний освітній та ціннісний розвиток правника. Якісна освіта має бути зосереджена не так на вивченні законів, а на вивченні загальних правових доктрин, адже знання ЗАКОНОзнавців дуже швидко застарівають і не можуть бути корисними впродовж тривалих часових періодів.
По-друге, не виключається власне характеристика здорового глузду через конструкцію «розумного чоловіка» (тут вжито термін автора, якого ми далі будемо цитувати, хоча, на нашу думку, більш коректно вести мову про «розумну особу»). Наприклад ОП КЦС ВС вказувала, що для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю.
В свій час Randy T. Austin в ракурсі судової практики аналізував, у певній мірі саркастично, про те, що ж собою означає розумність і в основу було покладено якраз термін «розумний чоловік». Зокрема, зазначалося, що різні судді запевняли нас, що розумний чоловік знає, серед іншого, закони гравітації, що вогонь горить, «а вода топить»; є багато речей, за якими ви просто не застанете розумного чоловіка; він ніколи не паркує машину на автостраді, щоб подряпати лобове скло; він не годує свою собаку свинцем; він не їсть запліснявілу їжу; ніхто ніколи не бачив, щоб він порушував закон без поважної причини; також ніхто ніколи не визнав його винним у тому, що він дав дитині зброю або позичив свою машину неповнолітньому, який не вміє водити; якщо вам пощастило побачити його особисто, не сподівайтеся, що він продає зброю; розумний чоловік не буде сидіти склавши руки, як пасажир у машині, поки водій врізається в потяг, що мчить на великій швидкості.
Однак, корисність теоретичних міркувань про здоровий глузд має певні межі, тому пропонуємо далі поговорити про те, як це працює в практиці Верховного Суду.
Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях наголошував на тому, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм.
Одним із прикладів, коли буквальне тлумачення співвідносилось із тлумаченням відповідно до здорового глузду, є справа, у якій вирішувалось питання про те, чи достатньо письмової згоди одного спадкоємця на прийняття спадщини іншим (який пропустив строк для подання заяви про прийняття спадщини), чи має бути обов’язкова згода більше, ніж одного спадкоємця?
У частині другій статті 1272 ЦК передбачено, що «за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини».
При розгляді конкретної цивільної справи виникло питання чи може таку згоду надати один спадкоємець, адже аналізована стаття вживає слово в множині. Норма сформульована так, наче не може бути випадків, коли інших спадкоємців не може бути менше, ніж декілька. Що, звісно, є абсурдом.
Верховний Суд, при розгляді справи зазначив наступне: «загалом, як свідчить буквальне тлумачення положень частини другої статті 1272 ЦК законодавець встановив загальне правило так, що допускається надання письмової згоди на прийняття спадщини саме кількома спадкоємцями, для спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини. Натомість врахування «здорового глузду» (засади розумності) дозволяє стверджувати й про те, що навіть один спадкоємець, який прийняв спадщину, може надати письмову згоду на прийняття спадщину для спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини».
Розуміємо, що цей приклад є доволі простим, можливо навіть банальним, однак не один десяток, якщо не одна сотня справ, у яких Верховному Суду доводилось ставити крапку була зумовлена досить схожими правовими проблемами, що виникали внаслідок буквального тлумачення норми, попри те, що воно суперечило здоровому глузду.
Подібний приклад має місце із буквальним розумінням положень ч. 4 ст. 1277 ЦК, про те, що територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобовʼязана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу. Якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них. Норма ч. 4 ст. 1277 ЦК викладена так, що може скластися враження про те, що територіальна громада набуває у власність відумерлу спадщину лише з певною частиною «пасиву» (боргів), які перелічені у ст. 1231 ЦК. Вочевидь, таке розуміння норми не відповідало здоровому глузду та поставило в різне (нерівне) становище кредиторів. Касаційний суд при відмові у відкритті касаційного провадження вказав, що «по своїй суті набуття територіальною громадою права на відумерлу спадщину є специфічним різновидом правонаступництва, адже воно зумовлює не тільки набуття прав («актив»), але й обовʼязків («пасив»). законодавець на рівні книги 6 «Спадкове право» ЦК України не передбачає жодних переваг чи пріоритетів для кредиторів у тому разі, якщо обовʼязки спадкодавця виконують його спадкоємці порівняно із кредиторами, якщо права на відумерлу спадщину набула територіальна громада. Висновок про те, що при відумерлості спадщини набувається лише право на майно, без обовʼязків з очевидністю суперечить здоровому глузду та ставить в різне становище кредиторів, чого законодавець не мав на меті».
Ще одним прикладом є справа, в якій Верховний Суд вирішував питання про те, чи повʼязує законодавець можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обовʼязкових платежів.
Позов про визнання договору дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в ч. 2 ст. 220 ЦК України.
Верховний Суд вказав, що «проявом розумності є те, що законодавець не повʼязує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обовʼязкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обовʼязкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не повʼязуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів».
В межах цієї публікації ми лише ілюстративно прагнули привернути увагу до того, що теоретичні міркування про необхідність пошуку здорового глузду знаходять практичне втілення і, як бачимо, застосування здорового глузду при вирішенні судових справ та тлумаченні правових норм сьогодні стало реальністю і є складовою підходу, який застосовується Верховним Судом.
Як підсумок, вважаємо, що сьогодні варто переосмислити методологію, яка використовується для пошуку відповідей на складні юридичні питання, і кожен з результатів такого пошуку перевіряти на відповідність здоровому глузду.
Легко сказати – складно зробити. І це також правда. Але шукати прості рішення складних проблем – це лише втрачати час на опції, які в кінцевому рахунку не дадуть позитивного ефекту.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.