Припинення пенсійних виплат на період перебування у в’язниці за вчинення злочину не порушує Конвенції

Обставини справи

Заявник робив внески до фонду соціального страхування (PRSI), що давали
право на державну пенсію (SPC) відповідно до розділів 108–109 Консолідованого закону про соціальне забезпечення 2005 року (Закон 2005 року), до 10 лютого 2006 року, коли йому виповнилося 66 років. Із цієї дати він почав отримувати щотижневі виплати SPC на суму близько 230 євро.

25 березня 2011 року заявника було визнано винним у 60 пунктах сексуального
насильства та 14 пунктах зґвалтування. Наступного дня його засудили до 15 років ув’язнення з відстрочкою на останні три роки. Заявник повідомив Суду, що очікувана дата його звільнення — березень 2020 року. Він відбував покарання у, як зазначив Високий суд, «добре керованій сучасній в’язниці зі зручностями та високим рівнем догляду».

Стаття 249 (1) (b) Закону 2005 року позбавляла осіб, які перебували у в’язниці або під вартою, права на отримання будь-яких пільг, передбачених у частині 2 цього
Закону. Це стосувалося і SPC. На цій підставі виплату пенсії заявника було припинено з дати його ув’язнення.

У 2013 році заявник подав позов проти держави. Він домагався визнання оскаржуваного положення несумісним з однією чи декількома статтями Конституції, відшкодування збитків за порушення його конституційних прав і заборони державі виплачувати йому пенсію. Крім того, він стверджував, що припинення виплати йому пенсії суперечило одному чи кільком із таких положень Конвенції: статті 3, 5, 6, 8, 13 і 14, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він вимагав визнання відповідно до розділу 5 Закону про Європейську конвенцію про права людини 2003 року того, що оскаржуване положення є несумісним з Конвенцією, і вимагав компенсації за збитки, які він зазнав унаслідок цього.

Національні суди відхилили більшість аргументів, висунутих заявником, зокрема
вимогу відшкодування невиплаченої SPC, виплату якої держава припинила з моменту його ув’язнення.

Оцінка Суду

Щодо стверджуваного порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

Суд визнав, що пенсійні виплати, яких заявник був позбавлений у зв’язку з ув’язненням, не можуть розглядатися як «майно» в розумінні цього положення.

Із цього випливає, що вказана скарга є несумісною ratione materiae із цим положенням у значенні підпункту (а) пункту 3 статті 35 Конвенції і тому була
відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

Стверджуване порушення статті 14 Конвенції, взятої разом зі статтею 1 Першого
протоколу до Конвенції

(а) Загальні принципи

Для того щоб виникло питання за статтею 14 Конвенції, має бути відмінність у поводженні з особами, які перебувають в аналогічних або відносно подібних
ситуаціях (див., серед багатьох джерел, Khamtokhu and Aksenchik v. russia [GC],
No 60367 /08 і 961/11, § 64, 24 січня 2017 року). Інакше кажучи, вимога
продемонструвати аналогічну позицію не вимагає, щоб групи порівняння були
ідентичними. Заявник повинен був продемонструвати, що, враховуючи особливий характер його скарги, він перебував у відносно схожій ситуації з іншими, але ставилися до нього інакше. Суд роз’яснив, що елементи, які характеризують різні ситуації та визначають їхню порівнянність, повинні оцінюватися у світлі предмета та мети заходу, який створює відповідну відмінність (див. Fábián v. Hungary [GC], No 78117/13, § 121, 5 вересня 2017 року).

Однак не будь-яка відмінність у поводженні буде означати порушення статті 14
Конвенції. Лише відмінності в поводженні, що ґрунтуються на ідентифікованій
характеристиці або «статусі», можуть становити дискримінацію за значенням статті 14 Конвенції (див. Fábián v. Hungary [GC], § 113). У цьому контексті слова «інший статус» зазвичай мають широке значення в судовій практиці, їх тлумачення не обмежується характеристиками, які є особистими в тому сенсі, що вони є вродженими або невіддільними (див. Clift v. the United Kingdom, No 7205/07, §§ 56–59, 13 липня 2010 року).

Різниця в поводженні може набувати форми непропорційно шкідливих наслідків
загальної політики чи заходу, який, хоча й формулюється нейтрально, дискримінує групу (див. Biao v. Denmark, [GC], No 38590/10, § 103, 24 травня 2016 року). Така ситуація може становити непряму дискримінацію, яка не обов’язково потребує дискримінаційного наміру (див. D.H. and Others v. the Czech Republic [GC], No 57325/00, § 184, ECHR 2007-IV).

Різниця в ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного та розумного виправдання; інакше кажучи, якщо вона не переслідує законну мету
або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними
засобами та метою, яку необхідно досягти (див. Fabris v. France [GC], No 16574/08,
§ 56, ЄСПЛ 2013 рік (витяги), Topčić-Rosenberg v. Croatia, No 19391/11, § 36, 14
листопада 2013 року, та подальші посилання в ньому).

(b) Застосовність зазначених принципів у цій справі

(i) Скарга на дискримінацію за віком

Хоча скарга заявника була зосереджена на припиненні виплати йому пенсії за віком, Суд передусім зауважив, що стаття 249 (1) (b) Закону 2005 року застосовувалася до багатьох видів допомоги, доступних особам працездатного віку, і тому не стосувалася виключно SPC. Тому немає питання про різницю в ставленні безпосередньо залежно від віку.

Що стосується заяви про непряму дискримінацію за віком, Суд нагадав, що він визнав, що вік може становити «інший статус» для цілей статті 14 Конвенції, хоча на сьогодні він не припустив, що дискримінацію за ознакою віку слід прирівнювати до інших імовірних ознак дискримінації (див. Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal, No 17484/15, § 45, 25 липня 2017 року, та органи, цит. в ньому). Далі Суд зазначив, що заява про непряму дискримінацію згідно зі статтею 14 Конвенції передбачає доведення того, що захід, про який ідеться, мав непропорційний вплив на членів певної групи, навіть якщо він не спрямований конкретно на них і не демонструє будь-яких дискримінаційних намірів щодо них. Така претензія потребує доказів від особи, яка її висуває.

Заявник посилався на докази, які він надав Високому суду про те, як різні
захворювання, пов’язані з віком, зробили його нездатним працювати у в’язниці
(див. пункт 8). Проте докази, необхідні для обґрунтування скарги на непряму
дискримінацію щодо певної групи (старші ув’язнені в контексті справи), мають
стосуватися групи як такої, а не лише одного її члена. Заявник не надав таких
доказів. Докази, надані Високому суду, полягали в тому, що деякі ув’язнені цієї вікової групи (від 50 до 60 років) виконували оплачувану роботу в тій самій в’язниці (див. пункт 9). Це може свідчити лише проти скарги заявника на непряму дискримінацію за віком.

Відповідно, Суд дійшов висновку, що цей аспект скарги заявника за статтею 14
Конвенції не був обґрунтований.

(ii) Скарга на дискримінацію, пов’язану із джерелом або рівнем доходу

Суд зазначив, по-перше, що відповідно до статті 249 (1) (b) Закону 2005 року, усі одержувачі SPC, включно з тими, хто отримував інші пенсії та/або інші джерела
доходу, були позбавлені права на цю допомогу під час ув’язнення. Отже, формально до них усіх ставилися однаково.

Проте скарга заявника стосувалася більш серйозного впливу позбавлення виплат на ув’язнених, які, як і він, не мали іншого джерела доходу, порівняно з тими, хто мав додаткові джерела доходу, які не були припинені або скорочені через їх ув’язнення. Він стверджував, що ув’язнені першої групи були злиденними, тоді як ув’язнені другої групи мали засоби покращити якість свого життя у в’язниці.

Заявник указував, що це виявило непряму дискримінацію тих, хто перебував у його ситуації. Тому він розкритикував як помилковий підхід Високого суду до цього питання, який керувався рішенням Комісії у справі Szrabjet and Clarke v. the United Kingdom, nos. 27004/95 and 27011/95, від 23 жовтня 1997 року, яким було відхилено подібну скаргу щодо дискримінації заявників з тієї причини, що ув’язнених з різними схемами пенсійного забезпечення (державні / приватні) не можна вважати такими, що перебувають у порівнянному становищі.

Суд зауважив, що скарга за статтею 14 Конвенції, подана у справі Szrabjet and Clarke, не була сформульована в термінах непрямої дискримінації і тому не розглядалася із цієї точки зору. Якщо висувається претензія щодо непрямої
дискримінації, у центрі уваги запиту лежить не відповідна подібність між двома
порівнюваними групами, а те, чи є непропорційно упереджений вплив на одну групу осіб більше, ніж на будь-яку іншу. Однак скарга на непряму дискримінацію все одно повинна стосуватися підстави, охопленої статтею 14 Конвенції.

Заявник стверджував, що рівень його доходу та його джерело кваліфікується як «інший статус». Як згадувалося вище, цей термін отримав широке значення. Однак Суд вважав, що ця скарга стосується більш конкретно різних фінансових прав у межах загальної системи соціального забезпечення та інших схем пільг, пов’язаних із професійною діяльністю або приватними інвестиціями.

Різний вплив, який мало позбавлення виплат на ув’язнених з іншими правами
соціального забезпечення або іншими формами доходу й без них, не пов’язаний з аспектом їхнього статусу в розумінні статті 14 Конвенції. Відповідно, цей аспект
скарги заявника на дискримінацію не підпадає під дію цього положення.

(iii) Скарга на дискримінацію на основі статусу засудженого

Суд нагадав, що він визнав, що факт перебування у в’язниці може становити
«інший статус» у значенні статті 14 Конвенції. Він визнав це стосовно скарг, поданих засудженими (див. справу Clift v. the United Kingdom, no. 7205/07, 13 липня 2010 року), ув’язненими (див. Laduna v. Slovakia, No 31827/02, ЄСПЛ 2011 рік, та Varnas v. Lithuania, No 42615/06, 9 липня 2013 року), а також засудженими, переведеними до психіатричних установ для лікування (S.S. and Others v. the United Kingdom (dec.), no. 40356/10, 21 квітня 2015 року).

Далі необхідно було встановити, чи є обґрунтованими порівняння, наведені
заявником, тобто чи перебував він у відносно схожій ситуації з: (i) особами, які перебували під вартою для лікування психічних захворювань; (ii) ув’язненими.

У справі Fábián v. Hungary [GC], no. 78117/13, § 121, 5 вересня 2017 року, Велика Палата зазначила із цього приводу (у § 121) таке:

«…[Різниця у поводженні] може викликати питання з точки зору заборони
дискримінації, як це передбачено статтею 14 Конвенції, лише якщо особи, які піддаються різному поводженню, перебувають у відносно подібній ситуації з огляду на елементи, які характеризують їхні обставини в конкретному контексті. Суд зазначає, що елементи, які характеризують різні ситуації та визначають їх порівнянність, повинні оцінюватися у світлі предмета й мети заходу, який створює відповідну відмінність».

Зрозуміло, що спільним елементом між заявником та обраними ним для порівняння особами, які перебувають в аналогічному становищі (компараторами), є той факт, що їхня свобода обмежена законом протягом певного часу і що протягом періоду тримання їх під вартою їхні основні потреби задовольняє держава. Але потрібне більш ретельне вивчення питання.

Стосовно першої групи порівняння Суд нагадав, що у справі S.S. and Others (цит. вище) він прийняв порівняння між заявниками у цій справі (яких було засуджено за дуже тяжкі злочини до тривалих термінів, а потім переведено до закритих
психіатричних лікарень для лікування) та іншими пацієнтами з психічними
проблемами (які також були засуджені, але замість вироку були направлені
безпосередньо до лікарні). Водночас Суд відзначив як подібність між двома групами (потреба в психіатричному лікуванні), так і різницю з точки зору їхнього кримінально-правового статусу, яку «не можна вважати незначною або несуттєвою». Групи не перебували в ідентичній ситуації, але відповідна подібність (утримування в лікарні для лікування психічних захворювань) була достатньою для порівняння. Суд додав, що статус ув’язнених заявників є дуже важливим для оцінки його відповідності зі статтею 14 Конвенції.

Навпаки, у цій справі немає додаткового елемента, який би дав змогу
порівнювати різні категорії у справі S.S. and Others – тяжке психічне захворювання. Справді, можна сказати, що різниця між цим заявником і першою групою порівняння більша, ніж у справі S.S. and Others, оскільки в останньому випадку обидві групи були піддані кримінальному процесу. Не було жодної спроби провести порівняння з психічно хворими, які перебувають під вартою згідно із цивільно-правовими повноваженнями, як це прагнув зробити заявник. Концентрація уваги на тому факті, що особи, які перебувають у психіатричних установах, є «затриманими», приховує визначальні характеристики цієї групи. Вони пацієнти, а не в’язні. Їхня фізична свобода обмежена цивільним законодавством з метою лікування; засуджені утримуються за кримінальним законом переважно з метою покарання.

У світлі цих міркувань Суд визнав, що заявник не перебував у відносно подібній
ситуації з особами першої групи, враховуючи значні юридичні та фактичні відмінності між ними. Тому він не міг стверджувати, що зазнає дискримінації у ставленні до таких осіб.

Повертаючись до другої групи порівняння, Суд погодився, що вона ближча до ситуації заявника, ніж перша група, оскільки проти ув’язнених також було порушено кримінальні справи і вони утримувалися у в’язниці в очікуванні суду. У своїй прецедентній практиці Суд прийняв порівняння для цілей статті 14 Конвенції між двома категоріями ув’язнених, принаймні в певних аспектах. Як зазначено у справі Clift, заявник повинен продемонструвати, що «зважаючи на особливий характер його скарги, він перебував у відносно схожій ситуації з іншими, до яких ставилися інакше». Це також видно у справах Laduna та Varnas (цит. вище), де Суд визнав, що скарги заявників – ув’язнених – на обмеження контактів із родиною «стосуються всіх осіб, які утримуються у в’язницях».

Однак методологія, викладена у справі Fábián, передбачає врахування елементів, які характеризують кожну групу, що мають бути оцінені у світлі предмета й мети оскаржуваного заходу. На думку Суду, визначальною характеристикою другої
групи порівняння є статус її представників для цілей кримінального законодавства: затримані, але вважаються невинними. Уряд стверджував, що якщо таких ув’язнених виправдовують або знімають з них звинувачення, то вони взагалі не повинні були затримуватися. Суд нагадав, що як у справі Laduna, так і у справі Varnas він наголошував на тому факті, що ці заявники повинні вважатися невинуватими (див., відповідно, § 64 і § 119). У зв’язку із цим він посилався на відповідні європейські та міжнародні стандарти, які передбачають диференційоване поводження з ув’язненими відповідно до їхнього статусу «незасуджених осіб». Різниця в правовому статусі істотна. Немає ні визначеності, ні остаточності щодо перебування під вартою. Воно може завершитися до судового розгляду (відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції). Обвинувачені можуть бути виправдані, їхня невинність перед законом залишається незмінною. Статус і становище засудженого явно відрізняються, характеризуються визначеністю та остаточністю. Різницю також показує те, що означає закінчення терміну утримання під вартою для кожної категорії. Незасуджені просто повертають собі свободу. Для ув’язненого, особливо такого, який давно відбув покарання, як заявник, повернення на свободу може бути більшою мірою процесом, що передбачає зусилля з реабілітації, умовне звільнення та соціальну підтримку після повернення до суспільства.

У світлі цих міркувань Суд сильно сумнівався, що предмет скарги заявника –
безперервність виплати соціальної допомоги, яку Уряд назвав такою, що має на меті покриття основних витрат на життя пенсіонерів, міг привести вказані дві групи в аналогічну позицію, щоб дати підстави для порівняння, на яке претендує заявник.

За загальним визнанням, оскільки Верховний Суд не розглядав аргументи заявника щодо Конвенції ні в першому, ні в другому рішеннях, ухвалюючи їх натомість на його користь на більш вузьких конституційних підставах, Суду
залишався суспільний інтерес, на який посилався Уряд-відповідач на підтримку
оскаржуваного позбавлення SPC, а саме запобігання подвійному утриманню осіб – мета, яку Комісія визнала раніше (див. цит. вище рішення у справі Szrabjet and Clarke). Цей суспільний інтерес знаходить імпліцитну підтримку в підході в рішенні Верховного суду (див., зокрема, витяг у пункті 26).

У будь-якому разі Суд визначив значні відмінності між ув’язненими та засудженими. Суд зазначив, що ув’язнені під вартою також мали би бути
позбавлені SPC, якби не виняток на їхню користь, який міститься у статті 218 Регламенту 2007 року. На думку Суду, це міра, яка створює різницю між двома
групами. Суд доходить висновку, що підсудні та засуджені не можуть розглядатися як такі, що перебувають у відносно подібній ситуації щодо продовження виплат соціального забезпечення, яке розглядається в цій справі.

(c) Загальний висновок щодо скарги на дискримінацію

У світлі наведеного аналізу кожного з аспектів скарги заявника Суд дійшов висновку, що дискримінації не було, а отже не було порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Стверджуване порушення статті 13 Конвенції

Суд установив у своїй прецедентній практиці, що ефективність засобу правового
захисту не залежить від впевненості в сприятливому результаті для заявника. Він також зазначив, що лише факту відхилення позову заявника недостатньо для того, щоб зробити засіб правового захисту неефективним (див. O’Sullivan McCarthy Mussel Development Ltd v. Ireland, No 44460/16, § 160, 7 червня 2018 року). Слід наголосити, що в цій справі апеляційна скарга заявника була задоволена, а його вимога щодо грошової компенсації була задоволена частково. Тож навіть якщо надане відшкодування не відповідало вимогам заявника, лише із цієї причини не може бути сумніву в тому, що держава не виконала свого зобов’язання надати ефективні засоби правового захисту.

Із цього випливає, що цю частину заяви варто визнати явно необґрунтованою та відхилити відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Висновок

Відсутність порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації), взятої разом зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 1 вересня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Огляд рішень Європейського суду з прав людини