Обставини справи
У цій справі заявник скаржився, окрім іншого, що на його життя у в’язниці
негативно вплинули репресії у формі дисциплінарних стягнень і переведення до інших в’язниць, застосовані адміністрацією пенітенціарної установи після ухвалення Судом рішення у заяві No 30663/04. Ця скарга була розглянута відповідно до статті 8 Конвенції.
5 серпня 2004 року заявник подав заяву No 30663/04 до Суду, скаржачись,
зокрема, на те, що 3 жовтня 2003 року Апеляційний суд Донецької області виніс
вирок, залишений без змін Верховним Судом 11 березня 2004 року, засуджуючи його за вбивство, з порушенням закону, пункту 1 статті 6 Конвенції на підставі свідчень, наданих його відсутніми співобвинуваченими під час досудового розслідування, згодом спростованих як такі, що були зроблені під тиском.
18 грудня 2008 року Суд ухвалив рішення в цій справі (див. Луценко проти України, No 30663/04), встановивши порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Того ж дня сторони були повідомлені про вручення рішення, оприлюдненого на сайті Суду.
Після оприлюднення цього рішення заявника, серед іншого, було піддано низці
дисциплінарних стягнень, що призвело до запровадження суворішого режиму
ув’язнення. Його також тричі переводили до інших в’язниць, розташованих далі
від його дому. Заявник скаржився на санкції, деякі з яких були скасовані
прокуратурою. У травні 2011 року національний суд надав заявнику дострокове та негайне звільнення, посилаючись на його зразкову поведінку під час ув’язнення. Хоча це рішення було скасовано, в результаті нового розгляду національний суд знову постановив його достроково звільнити.
Оцінка Суду
Оскаржувані заходи суттєво вплинули на повсякденне життя заявника у в’язниці. Наприклад, йому більше не дозволяли користуватися тимчасовим звільненням або відвідувати родину, зберігати гроші чи носити цивільний одяг. Відповідно, стаття 8 Конвенції була застосовна й ці заходи становили втручання в його приватне життя. Суд мав визначити, чи було втручання законним.
Стосовно дисциплінарних стягнень і встановлення суворого тюремного режиму
було зазначено, що безпосередньо перед публікацією рішення Суду адміністрація пенітенціарної установи неодноразово хвалила заявника за його хорошу поведінку і він був поміщений під менш суворий режим утримання. Однак після цього його поміщали в дисциплінарний ізолятор на строк від 10 до 15 днів за порушення правил ув’язнення, а згодом умови його тримання під вартою змінили на несприятливі шляхом переведення в камеру з більш суворим режимом. Застосовне національне законодавство передбачало, що зміна тюремного режиму була можлива лише в разі грубого порушення тюремних правил. Уряд не стверджував, що неправомірна поведінка заявника, яка призвела до запровадження суворішого режиму (відсутність на робочому місці та володіння мобільним телефоном), становила грубе порушення за змістом чинного законодавства.
Що стосується переведення між в’язницями, то заявник спочатку відбував
покарання у в’язниці, розташованій за 18 км від його дому. Однак після рішення Суду з 2009 року по 2011 рік його переводили до трьох різних в’язниць, розташованих на відстані від 72 км до 1390 км від його дому. Згідно з національним законодавством передача дозволялася лише за виняткових обставин.
Єдиним доступним документом, що стосувався санкцій і переміщень, було
рішення національного суду в травні 2011 року про перше дострокове звільнення
заявника. Він назвав санкції «безпідставними та незрозумілими» та акцентував на винятковому характері переведень. Також було зазначено, що прокурор скасував санкції як упереджені та безпідставні, а пізніше начальник однієї з в’язниць скасував санкції після внутрішньої перевірки, яка виявила їхню необґрунтованість і незаконність. Рішення було скасовано з невідомих причин, а справу повернуто на новий розгляд. Після повернення національний суд знову постановив звільнити заявника на підставі відгуків про його хорошу поведінку, його позитивне ставлення до роботи, навчання та відсутності будь-яких негативних коментарів з боку адміністрації четвертої в’язниці щодо його поведінки або дотримання ним тюремних правил. Це рішення, в якому не було зазначено, що висновки рішення в травні 2011 року були неправильними, стало остаточним.
Наведеного було достатньо для Суду, щоб дійти висновку, що оскаржувані
дисциплінарні стягнення, які призвели до запровадження суворішого режиму
ув’язнення, та рішення про неодноразове переведення заявника до інших в’язниць не мали правових підстав та порушили статтю 8 Конвенції.
Заявник скаржився також за статтею 18 Конвенції, що під час перебування у в’язниці він піддавався репресіям як помсті за успішний результат розгляду його
заяви до Суду. Суд відхилив цю скаргу як явно необґрунтовану: як у заявах заявника, так і в заявах Уряду бракувало достатніх деталей із цього питання, що завадило Суду розглянути скаргу й ухвалити рішення щодо мети оскаржуваного ставлення.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 15 вересня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.