Для визнання правочину недійсним через насильство позивач повинен довести факт фізичного чи психологічного тиску, вчинення правочину проти справжньої волі та причинний зв’язок між тиском і правочином.
01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, до якої приєднався ОСОБА_6, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи – ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу, приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Київської області, ОСОБА_6, про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації.
На обґрунтування наявності правових підстав для визнання правочинів недійсними на підставі ст. 231 ЦК України позивач посилалася на те, що упродовж тривалого часу мала конфліктні стосунки з матір’ю, яка вимагала розірвання її шлюбу та погрожувала позбавити її майна. У червні 2019 року позивача та її чоловіка невідомі особи примусово вивезли з місця проживання та помістили до реабілітаційного центру, де її утримували проти волі, застосовували психологічний і фізичний тиск, вводили невідомі препарати та змушували підписувати документи без ознайомлення з їх змістом.
Після звільнення з центру позивач дізналася, що на підставі посвідчених нотаріусом довіреностей від її імені представником укладено договори дарування житлового будинку, земельних ділянок і квартири на користь її матері. Позивач стверджувала, що не уповноважувала представника на відчуження майна, не мала можливості вільно висловлювати свою волю та підписала документи під впливом насильства і психотропного впливу, у зв’язку з чим просила визнати недійсними довіреності, договори дарування та скасувати державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, мотивуючи своє рішення недоведеністю позивачем незаконного утримування у замкнутому приміщенні та примусовому лікуванні хімічними сильнодіючими препаратами, що паралізували її волю, у зв’язку з чим вона була обмежена у вільному вираженні своїх намірів та підписала довіреності під тиском відповідачів. Суд зазначив, що в період «реабілітації» вона неодноразово відвідувала нотаріуса для посвідчення згод на виїзд дітей за кордон, здійснювала банківські платежі за власною господарською діяльністю та навіть перебувала на стаціонарному лікуванні в іншому медичному закладі.
Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції, рішення скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково, мотивуючи своє рішення тим, що воля позивача була сформована за втручання стороннього фактора (психологічного тиску через зміну звичного ритму життя та відсутність зв’язку).
ВС, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (ст. 231 ЦК України).
Насильство виражається у незаконних діях, які породжують страх настання невигідних наслідків. Проте у цій справі встановлено, що позивач не була обмежена у вільному вираженні волі, вона особисто підписувала документи в присутності нотаріуса (що він підтвердив у суді) та вела активну життєдіяльність поза центром.
Висновки апеляційного суду про психологічний тиск ґрунтувалися лише на суб’єктивних поясненнях позивача. Сама по собі реєстрація в реабілітаційному центрі чи проходження курсу психосоціальної допомоги не свідчить про автоматичне застосування насильства чи неможливість керувати своїми діями.
Оскільки позивач не довела факту застосування до неї фізичного насильства або настання душевного страждання з метою примусу до підписання довіреностей, правових підстав для визнання правочинів недійсними за ст. 231 ЦК України немає.
ВС урахував, що, звертаючись до суду з позовом, позивач посилалася на те, що оспорювані довіреності вона підписала під дією хімічних препаратів, що паралізували її волю, у зв’язку з чим вона була обмежена у вільному вираженні своїх намірів, однак не посилалася на те, що на момент видачі оспорюваних довіреностей вона не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а наполягала на тому, що такі правочини вона вчинила під тиском батьків.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 404/8754/21 (провадження № 61-12693св25) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135577191.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.