SEDLETSKA v. Ukraine: санкціонування судом доступу слідчих до інформації заявниці, збереженої її мобільним оператором порушує Конвенцію

Обставини справи

Справа стосувалася санкціонування судом доступу слідчих органів до інформації на телефоні заявниці – журналістки з «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода», що загрожувало захисту її журналістських джерел.

Посилаючись на статтю 10 Конвенції, заявниця скаржилася на необґрунтоване втручання у її право на захист журналістських джерел.

Оцінка Суду

Загальні принципи стосовно захисту журналістських ресурсів

Суд із самого початку нагадує, що захист журналістських джерел є одним із наріжних каменів свободи преси. Без такого захисту джерела інформації можуть бути нездатними допомагати пресі в інформуванні суспільства з питань, що становлять суспільний інтерес. У результаті може бути підірвана життєво важлива роль преси як суспільного наглядача і може бути заподіяно шкоду її здатності надавати точну та достовірну інформацію (див., серед інших справ, Goodwin v. the United Kingdom, 27 березня1996 року, §39, Reports of Judgments and Decisions1996-II та Sanoma Uitgevers B.V. v. the Netherlands [ВП], no.38224/03, §50, 14 вересня 2010 року) (пункт 54 рішення).

Тлумачення Судом поняття журналістського «джерела» охоплює «будь-яку особу, яка надає журналісту інформацію», і вважається, що «інформація, ідентифікована як джерело»включає будь-яку інформацію, що може призвести до його ідентифікації, а також «фактичні обставини отримання інформації журналістом з джерела» та «неопублікований зміст інформації, наданої журналісту джерелом» (див., до прикладу,Telegraaf Media Nederland Landelijke Media B.V. and Others v. the Netherlands, no.39315/06, §86, 22листопада2012 року та Saint-Paul Luxembourg S.A. v. Luxembourg, no.26419/10, §50, 18квітня2013 року). Стримувальний ефект на свободу преси буде мати місце в тих випадках, коли журналісти будуть сприяти ідентифікації анонімних джерел (див.Sanoma Uitgevers B.V., цит.вище, §71) (пункт 55 рішення).

Застосування цих принципів у цій справі. Чи було втручання у свободу вираження поглядів заявниці

У цій справі національні суди надали доступ Генеральній прокуратурі до комунікаційних даних заявниці, що зберігались її мобільним оператором. Сторони погодилися, що оскаржуване санкціонування, незалежно від того, чи було виконано одне з двох відповідних рішень судів, становило втручання у права заявниці за статтею 10 Конвенції. Суд не вбачив причин для іншого висновку (пункт 56 рішення).

Тому Суд мав розглянути, чи було втручання обґрунтованим за пунктом 2 статті 10 Конвенції, чи було воно «передбачене законом», чи переслідувало одну або більше легітимних цілей та чи було «необхідним у демократичному суспільстві» (див., серед інших справ,Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy v. Finland[ВП], no.931/13, §141, 27червня2017 року) (пункт 57 рішення).

Чи було втручання виправданим. Чи була «легітимна мета» для втручання

Суд, по-перше, відзначив, що вище згадуване санкціонування було надане з метою сприяння розслідуванню витоку конфіденційної інформації про триваюче кримінальне провадження та приватне життя Н. Тому Суд задоволений, і не оскаржувалось сторонами те, що це втручання переслідувало деякі з «легітимних цілей», наведених у пункті 2 статті 10 Конвенції, зокрема «попередження … злочину» та «захист репутації чи прав інших» (порівняйте Becker v. Norway, no.21272/12, §60, 5жовтня2017 року) (пункт 58 рішення).

Чи було втручання «передбачене законом»

З’ясовуючи питання того, чи було це втручання «передбачене законом», ЄСПЛ підкреслив, що доступ до комунікаційних даних заявниці був санкціонований національними судовими органами на підставі статті 163 Кримінального процесуального кодексу. Тому оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві. Що стосується скарги заявниці на те, що у відповідному законі відсутні процесуальні гарантії, особливо того, що рішення суду у її справі було ухвалено в засіданні ex parte(без виклику особи), то, як видається, згідно з КПК слухання ex parte можливі лише за виняткових обставин. За частиною 2 статті 163 КПК, з метою проведення слухання ex parte(без виклику особи; див. КПК – прим.автора) особа, яка звертається із клопотанням про надання доступу до «речей і документів», має довести «наявність достатніх підстав вважати, що існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів». В інших випадках, як вбачається із частини 1 статті 163 КПК, національні суди мають викликати осіб, яких стосується клопотання про доступ, на судове засідання. На думку Суду, ця загальна вимога становить важливу процесуальну гарантію для осіб, яких, можливо, стосується клопотання про надання доступу до інформації, зокрема й журналістів (пункт 59 рішення).

З матеріалів справи заявниці вбачалося, що ця гарантія не була реалізована з огляду на особливе тлумачення статті 163 КПК районним судом. Замість наведення конкретних причин для розгляду клопотання ГПУ без виклику заявниці районний суд зробив типове посилання на «загрозу зміни або знищення речей чи документів запитуваної інформації» (див. пункт 16 цього рішення). На думку Суду, надання більш достатніх підстав для наведеного вище висновку має важливе значення, зокрема тому, що збережені мобільним оператором дані не перебували в особистому володінні заявниці. Унаслідок застосування районним судом пункту 2 статті 163 КПК заявниця також не була повідомлена про надання ГПУ дозволу на отримання доступу до комунікаційних даних, і як тільки вона дізналась про це рішення, районний суд відмовив у наданні їй копії цього рішення (див. пункти 17 та 18 цього рішення).

Імовірно, що якби заявниця випадково не дізналася про це рішення, вона не змогла б скористатися процесуальними гарантіями, що існують в національному законодавстві для захисту своїх прав. ЄСПЛ глибоко занепокоєний такою можливістю, що могла бути рівноцінною свавіллю. Проте з урахуванням того, що заявниця справді дізналася про наявність оскаржуваної ухвали й Апеляційний суд визнав за можливе прийняти її апеляційну скаргу до розгляду та скасувати ухвалу, ЄСПЛ вважає, що суть аргументу заявниці полягає в доцільності та достатності підстав, наданих судами для надання дозволу на втручання в її захищені дані. Тому Суд вважає за необхідне продовжити свій розгляд справи, повертаючись до питання, чи було це втручання необхідним у демократичному суспільстві (порівняйте Nagla v. Latvia, no.73469/10, §§87–91, 16липня2013 року; та Becker, цит.вище, §§63–64)(пункт 60 рішення).

Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві

ЄСПЛ нагадав, що його завданням в оцінці «необхідності» втручання не є заміна собою національних судів, а перегляд у світлі обставин справи в цілому, чи були ухвалені рішення згідно з їхніми повноваженнями з оцінки, сумісними з положеннями Конвенції (див., серед інших справ,Telegraaf Media Nederland Landelijke Media B.V. and Others, цит.вище, §124). Відповідно, Суд мав розглянути наведені судами причини санкціонування доступу до інформації разом з обсягом такого доступу щоб визначити, чи були ці причини «відповідними та достатніми», і тому, чи було таке втручання з урахуванням наданої державам свободи розсуду пропорційним переслідуваним легітимним цілям та чи відповідало «нагальній суспільній потребі» (див., серед інших справ,Nagla, цит.вище, §94) (пункт 61 рішення).

З урахуванням важливості захисту журналістських ресурсів для свободи преси у демократичному суспільстві Суд неодноразово повторював, що обмеження конфіденційності журналістських джерел потребує найбільш ретельного вивчення (див., серед інших справ,Roemen and Schmit v. Luxembourg, no.51772/99, §46, ECHR2003-IV, та Saint-Paul Luxembourg S.A., цит. вище, §58). Втручання, що потенційно призводить до розкриття джерела, не може вважатись «необхідним» за пунктом 2 статті 10 Конвенції, лише якщо воно не виправдане першочерговою вимогою суспільного інтересу (див., серед інших справ,Roemen and Schmit, цит. вище, §46; Voskuil v. the Netherlands, no.64752/01, §65, 22 листопада 2007 року; та Becker, цит.вище, §§65–66, з наступними посиланнями). Суд раніше постановив, що для встановлення наявності «першочергової вимоги» може бути недостатньо того, щоб сторона, яка вимагає розкриття джерела, просто продемонструвала, що він / вона не зможе без розкриття інформації реалізувати юридичне право чи попередити загрозу порушення закону, на якому він/вона ґрунтує своє твердження: міркування, які мають бути взяті Судом до уваги при перегляді справи за пунктом 2 статті 10 Конвенції, схиляють баланс конкуруючих інтересів на користь інтересу демократичного суспільства у забезпеченні свободи преси (див.Goodwin, цит.вище, §45; порівняйте також Roemen and Schmit, цит.вище, §58;Voskuil, цит.вище, §72;Martin and Others v. France, no.30002/08, §87, 12 квітня 2012 року; та Ressiot and Others v. France, nos.15054/07та15066/07, §126, 28 червня 2012 року ). У зв’язку із цим право журналістів не розкривати свої джерела не може розглядатись як лише привілей, який може бути наданий чи відібраний залежно від законності чи незаконності їхніх джерел, проте становить невід’ємну частину права на інформацію, до якого варто ставитись із крайньою обережністю (див., серед інших справ, Tillack v. Belgium, no.20477/05, §65, 27 листопада 2007 року) (пункт 62 рішення).

У низці справ стосовно обшуків будинків журналістів та вилучення журналістських матеріалів Суд визнав, що такі заходи, навіть якщо вони не були продуктивними, становили більш серйозний вид втручання, аніж цілеспрямований наказ про ідентифікацію джерела, оскільки такі заходи дозволяли відповідному органу влади отримати доступ до широкого спектра матеріалів, використовуваних журналістами у своїй професійній діяльності (див., серед інших справ,Roemen and Schmit, цит.вище, §57;Ernst and Others v. Belgium, no.33400/96, §103, 15липня 2003 року;Nagla, цит.вище, §95; та Görmüşand Others v. Turkey, no.49085/07, §73, 19січня2016 року). Схожих висновків дійшов Суд у справі, яка, зокрема, стосувалася вилучення комунікаційних даних журналіста (див.Ressiot and Others, цит.вище,§125) (пункт 63 рішення).

Застосування цих принципів у цій справі

Розглядаючи цю справу у світлі наведених принципів, Суд дійшов висновку, що наведені судами причини для втручання у право заявниці за статтею 10 Конвенції не були достатніми, щоб продемонструвати пропорційність втручання та відповідність його нагальній соціальній потребі (пункт 64 рішення).

У зв’язку із цим ЄСПЛ, по-перше, відзначив, що ухвалою районного суду від 17 серпня 2018 року про надання ГПУ дозволу було санкціоновано збір широкого кола комунікаційних даних заявниці стосовно її особистих та професійних контактів упродовж 16 місяців. Оскаржуване санкціонування включало в себе, зокрема, доступ до інформації про час та тривалість дзвінків заявниці та телефонні номери її контактів (див. пункти 15–16 цього рішення). Ці дані могли включати ідентифікуючу інформацію про конфіденційні джерела заявниці, що не мали жодного стосунку до кримінального провадження у зв’язку зі стверджувано неправомірною поведінкою С. (порівняйте та співставте Weber and Saravia v. Germany(dec.), no.54934/00, §151, ECHR 2006-XI). Ризик заподіяння шкоди інтересам, захищеним статтею 10 Конвенції, був тим більше великим з огляду на те, що робота заявниці як журналіста була зосереджена на розслідуванні корупції у високих посадових колах, зокрема, корупції в самій ГПУ. Ухвала районного суду не містила жодних гарантій виключення можливості того, що інформація, яка потенційно дозволяє ідентифікувати будь-які такі джерела, стане доступною широкому колу посадових осіб ГПУ та може бути використана в цілях, не пов’язаних з кримінальним розслідуванням стосовно С. Ці елементи були достатніми для висновку Суду про те, що обсяг дозволу на доступ до даних згідно з ухвалою суду від 27 серпня 2018 року був явно непропорційним легітимним цілям розслідування стверджуваного витоку інформації пана С. та захистом приватного життя пані Н. (пункт 65 рішення).

Уряд стверджував, що недоліки в ухвалі районного суду були усунуті, оскільки апеляційний суд прийняв скаргу заявниці до розгляду та скасував цю ухвалу, яка так і не була виконана. Проте Суд вважає, що принаймні перше рішення забезпечує відповідний та важливий контекст в цій справі (пункт 66 рішення).

У цьому аспекті ЄСПЛ підкреслив, що з формулювання вище згадуваної ухвали вбачалося, що вона не підлягала оскарженню. Незважаючи на те, що 18 вересня 2018 року Апеляційний суд скасував її, прийнявши в порядку виключення скаргу заявниці до розгляду, в період з 27 серпня по 18 вересня 2018 року ухвала набрала законної сили та підлягала виконанню. З матеріалів справи вбачалося, що ГПУ здійснила принаймні одну спробу, а саме 4 вересня 2018 року, зібрати певні дані заявниці з посиланням на відповідну ухвалу суду (див. пункт 18 цього рішення). У подальшому посадовці ГПУ надали непереконливу інформацію про те, чи відповів мобільний оператор заявниці на їхнього листа та чи розголосив будь-які її дані (пункт 67 рішення).

До прикладу, 15 вересня 2018 року Генеральний прокурор на пресконференції сказав, що він, в принципі, готовий продемонструвати відповідь мобільного оператора, щоб запевнити заявницю та громадськість у тому, що жодної інформації, яка б ідентифікувала будь-які журналістські джерела, ГПУ отримано не було (див. пункт 21 цього рішення). Його твердження створило уявлення, що ГПУ отримала певний вид комунікації від оператора мобільного зв’язку і що до цієї комунікації можуть отримати доступ зацікавлені особи. Проте 20 вересня 2018 року ГПУ відмовила в наданні або вище згадуваної відповіді, нібито отриманої від оператора, або будь-якої іншої інформації про те, чи була така відповідь отримана (див. пункт 23 цього рішення). Далі 27 вересня 2018 року у своєму зверненні до Парламенту Генеральний прокурор заперечив отримання будь-якої відповіді мобільного оператора (див. пункт 26 цього рішення). Зрештою 12 лютого 2019 року в межах цієї справи ГПУ поінформувала Урядового Уповноваженого, що в цілому нею не було вчинено жодних дій, санкціонованих одним із двох спірних рішень суду (див. пункт 28 цього рішення). На основі наведених вище тверджень, розглянутих у світлі інших наявних матеріалів, Суд не міг зробити конкретного висновку про те, чи була збережена цілісність комунікаційних даних заявниці впродовж строку дії ухвали районного суду (пункт 68 рішення).

ЄСПЛ погодився з тим, що новий дозвіл на доступ до даних заявниці, виданий Апеляційним судом 18 вересня 2018 року, що замінив ухвалу районного суду і головним чином обмежував збір її даних геолокацією та періодом упродовж 16 місяців, міг усунути вище згадувану загрозу ідентифікації джерел заявниці, що не мали стосунку до провадження проти С., якщо припустити, що ГПУ раніше не отримувала будь-якої інформації від мобільного оператора заявниці, як стверджував Уряд.Водночас варто зазначити, що сам С. розглядався органами ГПУ як журналістське джерело заявниці. Вона намагалась отримати доступ до даних заявниці саме для того, щоб перевірити припущення, що С. зустрічався із заявницею з метою надання їй конфіденційної інформації стосовно її діяльності як журналіста з розслідувань, і якщо це так, використати її дані як доказ у кримінальному провадженні проти С. Факт того, що ім’я стверджуваного інформатора заявниці було відомим органам влади і що він був причетним до кримінального провадження, сам по собі не позбавляв заявницю захисту за статтею 10 Конвенції (порівняйте Nagla, §95, таBecker, §§72 та 82, обидва цит. вище ) (пункт 69 рішення).

Тому для цілей статті 10 Конвенції Апеляційний суд все ще був зобов’язаний продемонструвати, що вилучення даних про геолокацію було виправдане першочерговими вимогами в суспільних інтересах. Інакше кажучи, Апеляційний суд мав би вказати, чому інтерес в отриманні запитуваних ГПУ даних про геолокацію заявниці мав життєво-важливе значення у боротьбі із серйозним злочином; впевнитись у відсутності інших розумних альтернативних засобів отримання запитуваної ГПУ інформації; продемонструвати, що законний інтерес у розголошенні явно переважав публічний інтерес у нерозголошенні (див. Goodwin,§45, та Ressiot and Others, §§122 та 126, обидва цит. вище ) (пункт 70 рішення).

ЄСПЛ встановив, що текст ухвали Апеляційного суду недостатньо відповідав цим вимогам. По-перше, його ухвалою було санкціоновано доступ до захищених даних заявниці про геолокацію впродовж періоду 16 місяців. З огляду на тривалість періоду та площу географічного району центру міста Києва, стосовно якого запитувалась інформація про геолокацію, телефон заявниці міг бути зареєстрований там у низці випадків, що не мали стосунку до справи, яку розслідували ГПУ. По-друге, виправдовуючи нагальну соціальну потребу у втручанні в права заявниці, Апеляційний суд зіслався лише на мету «досягнення ефективності» кримінального розслідування та встановлення «більш точного часу та місця» стверджуваної конфіденційної зустрічі (див. пункт 22 цього рішення) без надання жодних причин, чому ці міркування переважали публічний інтерес у нерозголошенні захищених геолокаційних даних заявниці. По-третє, виходячи з матеріалів справи, у відповідний час зберігалася значна невизначеність щодо того, що будь-яка інформація, що стосувалася провадження проти С., може бути отримана з комунікаційних даних заявниці. З матеріалів, наявних у розпорядженні Суду, вбачалося, що у відповідний час однозначно не було встановлено, що стверджувана зустріч С. із журналістами проходила в приміщеннях НАБУ чи інших приміщеннях, розташованих у географічному районі, що був об’єктом для ГПУ у зборі геолокаційних даних заявниці, чи що вона справді була учасником зустрічі. Між іншим, заявниця не обов’язково могла мати із собою телефон у відповідний час. По-четверте, схоже Апеляційний суд не заглибився в питання про те, чи існували інші більш цілеспрямовані способи отримання інформації, яку слідчий орган сподівався отримати з комунікаційних даних заявниці (пункт 71 рішення).

З огляду на ці міркування Суд не переконаний тим, що санкціонування судами доступу було виправданим «першочерговою вимогою в інтересах суспільства», а тому і необхідним у демократичному суспільстві ( див.Goodwin, цит. вище, §45; Voskuil, цит. вище, §72; та Becker, цит. вище, §83) (пункт 72 рішення).

Тому було порушено статтю 10 Конвенції в цій справі.

Висновок

Порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 1 квітня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.