Розмір відшкодування повинен визначатися з урахуванням встановленого потерпілому ступеня втрати професійної працездатності та з моменту заподіяння йому шкоди, а не з моменту встановлення інвалідності чи ступеня втрати професійної працездатності.
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 червня 2021 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 15 квітня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «Житомирський
облавтодор» ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – ОСОБА_2, про стягнення заробітку, втраченого внаслідок каліцтва, з урахуванням втрати ступеня професійної працездатності в межах розгляду справи про банкрутство Дочірнього підприємства «Житомирський облавтодор» ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України», і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
02 серпня 2013 року ОСОБА_2, керуючи зареєстрованим за ДП «Житомирський
облавтодор» автомобілем марки на перехресті вулиць Житомирської та Шолом-
Алейхема в м. Бердичеві Житомирської області, порушив вимоги пунктів 1.5, 2.3
Правил дорожнього руху України та допустив виїзд на тротуар, де здійснив зіткнення з металевою огорожею. Внаслідок ДТП відокремленими частинами металевої огорожі було травмовано ОСОБА_1, який отримав тілесні ушкодження, які згідно з висновком судово-медичної експертизи належать до тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості.
17 листопада 2014 року ухвалою Бердичівського міськрайонного суду
Житомирської області водія відповідача ОСОБА_2 звільнено від кримінальної
відповідальності за скоєння злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК України у зв’язку зі зміною обстановки; кримінальне провадження відносно ОСОБА_2 закрито.
Суд установив, що ОСОБА_2 вину у вчиненні злочину визнав повністю, а порушення ним вимог Правил дорожнього руху України знаходиться у прямому
причинно-наслідковому зв’язку між створенням аварійної обстановки та виникненням зазначеної ДТП.
Позивач станом на дату ДТП працював оператором котельні ТОВ «Прогрес Груп». Середньомісячний заробіток позивача за три останні календарні місяця роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, становить 1992,46 грн.
25 липня 2019 року ухвалою Богунського районного суду м. Житомира призначено комісійну судово-медичну експертизу.
Відповідно до висновку експерта від 26 листопада 2019 року за наслідками ДТП та отриманої громадянином ОСОБА_1 ступінь втрати професійної працездатності
громадянином ОСОБА_1 становить 45 %.
У зв’язку з погіршенням стану здоров’я внаслідок ДТП, втратою професійної
працездатності внаслідок каліцтва, отриманого з вини ОСОБА_2, позивач звільнився з роботи.
Звертаючись до суду з позовом, позивач стверджує, що він набув право на відповідне відшкодування саме з 02 серпня 2013 року (дати ДТП та отримання
позивачем травми).
Суди попередніх інстанцій частково задовольнили позов і визначили, що оскільки позивачу ступінь втрати професійної працездатності 45 % було визначено лише 26 листопада 2019 року, то саме з цієї дати позивач набув право
на відшкодування заробітку, втраченого внаслідок каліцтва, з урахуванням втрати ступеня професійної працездатності.
ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до частини першої статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній
особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним
внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку, що для виникнення у потерпілого права на відшкодування втраченого заробітку (доходу) обов’язковою умовою є факт втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності.
Як правильно зазначає позивач, висновком експерта від 26 листопада 2019 року встановлено факт прямого причинно-наслідкового зв’язку між ДТП, отриманою позивачем травмою та зменшенням ступеня його професійної працездатності. Тобто зменшення ступеня професійної працездатності позивача на певний відсоток відбулося внаслідок ДТП та отриманої позивачем травми.
Саме лише невстановлення МСЕК ступеня втрати працездатності при встановленні групи інвалідності позивачу не може свідчити про відсутність втрати працездатності в момент отримання позивачем травми.
Викладене свідчить про наявність підстав для відшкодування шкоди, завданої позивачу каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
Пунктом 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України No 1317 від 03 грудня 2009 року, зокрема, передбачено, що підставою для встановлення III
групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.
Судами попередніх інстанцій досліджено низку доказів, які підтверджують
наявність у позивача стійкого розладу здоров’я. Висновком судово-медичної
експертизи від 01 жовтня 2013 року встановлено, що внаслідок ДТП ОСОБА_1
отримав тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. 28 січня 2014 року
ОСОБА_1 уперше було встановлено ІІІ групу інвалідності, що підтверджується
довідкою до акта огляду МСЕК. Висновком експерта від 26 листопада 2019 року
встановлено факт прямого причинно-наслідкового зв’язку між ДТП, отриманою
позивачем травмою та зменшенням ступеня його професійної працездатності.
Отже, позивачу внаслідок ДТП заподіяні тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості Це призвело в подальшому до встановлення йому МСЕК інвалідності (тобто констатовано наявність стійкого розладу здоров’я) та визначення ступеня втрати професійної працездатності. Зазначене свідчить, що заподіяні позивачу тілесні ушкодження мали стійкий невідновний характер.
Досліджені судами попередніх інстанцій докази в сукупності свідчать про наявність у позивача стійкого розладу здоров’я з моменту заподіяння шкоди
внаслідок ДТП.
Положення частини першої статті 1195 ЦК України пов’язують обов’язок здійснити відповідне відшкодування саме із фактом втрати чи зменшення
професійної або загальної працездатності, не встановлюючи при цьому часових меж стосовно початку обрахування такого відшкодування.
Отже, момент, із яким пов’язується виникнення у позивача права на відповідне
відшкодування – це момент заподіяння шкоди. Оскільки між заподіянням шкоди та ДТП встановлено прямий причинно-наслідковий зв’язок, то момент ДТП є одночасно і моментом набуття позивачем права на відшкодування шкоди.
Частиною першою статті 1197 ЦК України, зокрема, встановлено, що розмір
втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності – загальної працездатності.
Таким чином, для обрахунку суми відшкодування необхідно встановити ступінь
втрати потерпілим професійної працездатності.
Вказане свідчить, що встановлення ступеня втрати професійної працездатності
особи має значення для визначення розміру втраченого нею заробітку і не може бути визначальним фактом, від якого залежить відновлення порушеного права позивача. Визначальним є заподіяння шкоди в результаті ДТП 02 серпня 2013 року.
Підсумовуючи викладене та з огляду на обставини цієї справи, визначення розміру відшкодування повинно здійснюватися з урахуванням встановленого
ступеня втрати професійної працездатності та з моменту, коли у позивача з’явилось право на відповідне відшкодування – тобто з 02 серпня 2013 року (дати ДТП та отримання позивачем травми).
Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що середньомісячний
заробіток позивача за три останні календарні місяця роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого
ушкодження здоров’я, є меншим від п ’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку позивача має обчислюватися виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
У постанові від 20 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі No 348/2116/16-ц за подібних правовідносин зазначив, що позивачу ІІ групу інвалідності за загальним
захворюванням встановлено 13 травня 2009 року, тому відповідні суми підлягають стягненню із цієї дати.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від таких висновків щодо дати набуття потерпілою особою права на відшкодування заробітку, втраченого внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної
працездатності на підставі статей 1195, 1197 ЦК України.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 5 жовтня 2022 року у справі No 906/1318/19 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/107510193.