Суд Європейського Союзу (Третя палата) 16 липня 2026 року у справі C‑399/25 P «Тимченко проти Ради» відхилив апеляцію Олени Петрівни Тимченко на рішення Загального суду ЄС від 2 квітня 2025 року у справі T‑298/23 (EU:T:2025:353), яким було відмовлено в скасуванні обмежувальних заходів, застосованих до неї як до особи, «асоційованої» з чоловіком — бізнесменом Геннадієм Миколайовичем Тимченком.
Обставини справи
Заявниця, громадянка Росії та Фінляндії, є дружиною Геннадія Тимченка — знайомого президента Росії Володимира Путіна, включеного до санкційних списків Європейського Союзу за підтримку дій, що підривають територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України. Рада Європейського Союзу 13 березня 2023 року рішенням (СЗБП) 2023/572 та імплементаційним регламентом (ЄС) 2023/571 залишила в силі обмежувальні заходи щодо заявниці, вперше застосовані до неї 8 квітня 2022 року. Підставою слугувало те, що заявниця разом із чоловіком здійснює підприємницьку діяльність через компанії SCI Ruth і Maples S.A., спільно набувала нерухомість, а також є співзасновницею та відіграє важливу роль у фонді Timchenko Foundation, який здійснює частину діяльності у зв’язку з інвестиційною групою Volga Group, заснованою чоловіком заявниці.
Заявниця оскаржила ці акти в Загальному суді ЄС, який 2 квітня 2025 року відхилив позов у повному обсязі, визнавши обґрунтованим застосування до неї критерію «асоційованості» за пунктом 1 статті 1 in fine та пунктом 1 статті 2 in fine Рішення Ради 2014/145/СЗБП від 17 березня 2014 року (з наступними змінами, зокрема Рішенням 2022/329 від 25 лютого 2022 року), а також визнавши пропорційним обмеження її права на вільне пересування як громадянки ЄС.
Критерій «асоційованості»: сімейний зв’язок і спільні інтереси поза його межами
Заявниця у першій підставі апеляції стверджувала, що Загальний суд надав необґрунтовано широке й непередбачуване тлумачення поняття «асоційованості» стосовно осіб, пов’язаних родинними стосунками, вимагаючи лише наявності спільних інтересів, що виходять за межі родинного зв’язку, без потреби встановлення економічного зв’язку. Суд ЄС відхилив цей довід, послався на вже сформульовану позицію у справі C‑703/23 P «Тимченко проти Ради» (EU:C:2025:608, рішення від 1 серпня 2025 року) і зазначив, що таке тлумачення відповідає принципу юридичної визначеності, оскільки Загальний суд визначив достатньо чіткі й точні критерії застосування поняття «асоційованості» до осіб, пов’язаних родинними стосунками, а саме — участь подружжя в спільній юридичній структурі (фонді), виконання в ній інституційних функцій та суттєвий внесок у її функціонування, що виходить за межі звичайного сімейного зв’язку.
Суд ЄС також відхилив довід про порушення обов’язку обґрунтування рішення, вказавши, що Загальний суд встановив достатні фактичні підстави: подружжя спільно заснувало благодійний фонд свого імені, обіймало в ньому керівні посади, а чоловік заявниці забезпечував фонду фінансову, логістичну та репутаційну підтримку через групу компаній, у якій він є одноосібним акціонером. За висновком Суду ЄС, ці обставини об’єктивно виходять за межі приватної сфери родинних стосунків.
Другу підставу апеляції — щодо необхідності встановлення зв’язку між діяльністю заявниці у фонді та збройною агресією проти України — Суд ЄС визнав неприйнятною, оскільки заявниця помилково послалася на пункт рішення Загального суду у справі T‑361/22 (EU:T:2023:502) від 6 вересня 2023 року, який не відповідає жодному пункту оскаржуваного рішення у справі T‑298/23.
Свобода пересування громадянки ЄС і санкційні обмеження поза межами Директиви 2004/38
Третя й четверта підстави апеляції стосувалися принципового питання — співвідношення санкційних обмежень, ухвалених у межах спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) на підставі статті 29 Договору про Європейський Союз (ДЄС), із правом громадян ЄС на вільне пересування і проживання за статтею 21 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) та статтею 45(1) Хартії основоположних прав Європейського Союзу.
Заявниця обстоювала позицію, що обмеження свободи пересування громадян ЄС можливе виключно на підставах, передбачених статтею 27 Директиви 2004/38/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 29 квітня 2004 року (публічний порядок, громадська безпека чи охорона здоров’я), і має ґрунтуватися на особистій поведінці конкретної особи, що становить дійсну, наявну й достатньо серйозну загрозу. На її думку, Рада не могла використовувати механізм СЗБП для обмеження свободи пересування громадян ЄС в обхід процедурних умов і гарантій цієї директиви.
Суд ЄС відхилив цю позицію. Він указав, що право на вільне пересування і проживання за статтею 21(1) ДФЄС здійснюється з урахуванням обмежень і умов, передбачених самими договорами та актами, ухваленими на їх виконання, включно з рішеннями у сфері СЗБП за статтею 29 ДЄС. Рада, маючи широку дискрецію у сфері СЗБП відповідно до статті 3(5) та статті 21 ДЄС, а також статей 23 і 24 ДЄС, вправі ухвалювати обмежувальні заходи щодо фізичних осіб, зокрема громадян держав-членів ЄС, за умови наявності об’єктивного зв’язку між категорією, до якої належить особа, і третьою країною, на яку Європейський Союз має намір чинити тиск (з посиланням на рішення від 26 березня 2026 року у справі «Пумпянський та інші проти Ради», C‑696/23 P, C‑704/23 P, C‑711/23 P, C‑35/24 P і C‑111/24 P, EU:C:2026:245). За висновком Суду ЄС, той факт, що такі обмеження не відповідають умовам Директиви 2004/38, є нерелевантним, оскільки ця директива регулює здійснення свободи пересування державами-членами, а не інститутами ЄС у межах компетенції СЗБП; на це не впливає й стаття 40 ДЄС.
Водночас Суд ЄС наголосив на двох запобіжниках, що обмежують дискрецію Ради в цій сфері: по-перше, держава-член не може відмовити власним громадянам у в’їзді на її територію — принцип міжнародного права, закріплений у статті 3 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і прямо відображений у пункті 2 статті 1 Рішення 2014/145; по-друге, будь-яке рішення про обмежувальні заходи за статтею 29 ДЄС має чітко визначати мету тиску на третю країну, юридичні критерії застосування заходів і категорії осіб, охоплених цими критеріями, так, щоб заходи не були явно невідповідними для досягнення поставленої мети.
Пропорційність і сутнісний зміст права на вільне пересування
Розглядаючи четверту підставу апеляції, Суд ЄС підтвердив методологію оцінки пропорційності обмеження основоположного права за статтею 52(1) Хартії: обмеження має відповідати визнаній Європейським Союзом меті загального інтересу, не бути явно невідповідним для її досягнення і явно не виходити за межі необхідного. Суд ЄС визнав, що Загальний суд імпліцитно, але достатньо чітко встановив непорушність цих умов, з огляду на значущість мети — тиску на владу Російської Федерації для припинення дій і політики, що дестабілізують Україну.
Щодо збереження сутнісного змісту права на вільне пересування, Суд ЄС визнав вирішальним те, що обмеження, застосоване до заявниці, не є постійним: відповідно до статті 6 Рішення 2014/145 обмежувальні заходи підлягають періодичному перегляду. Саме ця обставина, за висновком Суду, підтверджує, що метою і наслідком санкційних актів не є остаточне позбавлення заявниці прав, які випливають із громадянства ЄС, чи безстрокова зміна обсягу цих прав (з посиланням на рішення від 13 березня 2025 року у справі «Шувалов проти Ради», C‑271/24 P, EU:C:2025:180).
Резолютивна частина
Суд ЄС відхилив апеляцію в повному обсязі й стягнув із заявниці судові витрати Ради та Європейської Комісії відповідно до статті 184(2) та статті 138(1) Регламенту процедури Суду.
Значення для практики
Рішення становить інтерес для практики супроводу санкційних справ і комплаєнс-оцінки ризиків, пов’язаних із підсанкційними особами та їхніми родинами: Суд ЄС підтвердив, що для визнання особи «асоційованою» з підсанкційним родичем достатньо доведення спільної інституційної діяльності (зокрема в межах формально неприбуткової структури, як благодійний фонд), без необхідності встановлення прямого економічного зв’язку чи зв’язку між цією діяльністю та безпосередньо збройною агресією проти України. Окремо рішення уточнює межі захисту, доступного громадянам ЄС, обмеженим у праві на вільне пересування санкційними рішеннями за статтею 29 ДЄС: такі особи не можуть посилатися на процедурні гарантії Директиви 2004/38/ЄС (зокрема на вимогу доведення особистої поведінки, що становить дійсну і серйозну загрозу), а єдиними структурними запобіжниками є заборона держави-члена відмовляти власним громадянам у в’їзді та обов’язковий періодичний перегляд санкційного статусу.
Довідково
Тимченко проти Ради, справа C‑399/25 P, рішення Суду ЄС (Третя палата) від 16 липня 2026 року; оскаржуване рішення — Загальний суд ЄС, справа T‑298/23, EU:T:2025:353, 2 квітня 2025 року. Акти, законність яких оскаржувалася: Рішення Ради (СЗБП) 2023/572 від 13 березня 2023 року та Імплементаційний регламент Ради (ЄС) 2023/571 від 13 березня 2023 року, якими внесено зміни відповідно до Рішення 2014/145/СЗБП від 17 березня 2014 року та Регламенту (ЄС) № 269/2014 від 17 березня 2014 року.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.