Європейський суд з прав людини (П’ята секція) 23 липня 2026 року ухвалив рішення у справі «A.G. проти Швейцарії» (заява № 15345/20), одноголосно встановивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на повагу до приватного і сімейного життя) через відмову дозволити партнеру заявниці, біологічному батькові її ще ненародженої дитини, відвідувати її у в’язниці на пізньому строці вагітності та бути присутнім під час пологів.
Обставини справи
Заявниця A.G., громадянка Іспанії 1994 року народження, 15 грудня 2019 року була затримана в кантоні Во (Vaud) за підозрою у перевезенні близько 330 грамів кокаїну зі Цюриха разом зі співучасником B. На момент затримання вона була вагітною з очікуваною датою пологів 28 березня 2020 року і, за її словами, проживала з новим партнером C. після розлучення з чоловіком.
18 грудня 2019 року суд запобіжних заходів кантону Во обрав їй запобіжний захід у вигляді тримання під вартою через ризики переховування і змови; 7 січня 2020 року це рішення підтримала Палата з кримінальних скарг кантонального суду, додатково визнавши ризик повторного вчинення злочину, а 24 лютого 2020 року Федеральний суд Швейцарії (рішення № 1B_61/2020) відхилив клопотання заявниці про застосування альтернативних запобіжних заходів.
Наприкінці грудня 2019 і в січні 2020 року заявниця та її захисник неодноразово зверталися з клопотаннями про дозвіл на телефонні розмови й побачення з партнером C., а 29 січня 2020 року — з клопотанням дозволити йому бути присутнім під час пологів. Прокуратура відхилила клопотання про телефонні розмови 7 і 10 січня 2020 року без жодного обґрунтування; Палата з кримінальних скарг скасувала ці рішення через відсутність мотивування і повернула справу на новий розгляд. Постановою від 14 лютого 2020 року прокуратура відхилила всі клопотання — про побачення, телефонні розмови та присутність партнера на пологах, — а 27 лютого 2020 року Палата з кримінальних скарг залишила цю відмову в силі, вказавши, що навіть контрольовані побачення не виключали б ризику обговорення обставин справи.
20 березня 2020 року Федеральний суд Швейцарії (рішення № 1B_122/2020) частково задовольнив скаргу заявниці: дозволив їй один контрольований і записуваний телефонний дзвінок партнеру, водночас відмовивши в побаченнях у в’язниці та в присутності партнера на пологах, визнавши ризик змови серйозним і конкретним. Підсумковий звіт поліції від 23 березня 2020 року підтвердив роль заявниці саме в перевезенні кокаїну 15 грудня 2019 року, але не виявив жодних ознак її причетності до інших епізодів наркоторгівлі, а численні повідомлення в WhatsApp між нею і партнером визнав такими, що не містять нічого підозрілого.
1 квітня 2020 року заявниця народила дитину в лозаннській клінічній лікарні CHUV — без партнера, оскільки на той момент через пандемію COVID-19 діяли обмеження на відвідування, хоча за загальним правилом партнери могли бути присутніми під час пологів і залишатися до двох годин після них. 27 серпня 2021 року суд Лозанни визнав заявницю винною і призначив покарання у вигляді 24 місяців позбавлення волі з видворенням за межі Швейцарії; це рішення набрало законної сили. Заявниця була видворена і, за її повідомленням, нині проживає в Іспанії з дитиною без її батька.
Позиція Уряду Швейцарії
Уряд не заперечував наявність втручання у права заявниці за статтею 8 Конвенції, однак стверджував, що існування «сімейного життя» між заявницею та її новим партнером не було доведено — зокрема через те, що вона не була офіційно зареєстрована за місцем його проживання і не уточнила, коли саме розпочалися їхні стосунки. По суті Уряд обстоював позицію, що оскаржувані обмеження ґрунтувалися на статті 235 Кримінального процесуального кодексу Швейцарії та статтях 54 і 63 Регламенту кантону Во про статус ув’язнених до вироку (RSDAJ), переслідували законну мету запобігання злочинам і забезпечення громадської безпеки, а необхідність обмежень зумовлювалася тим, що слідство щодо можливої причетності заявниці й партнера до ширшого наркотрафіку на момент відмови ще тривало. Уряд також вказував, що заборона на побачення з партнером тривала, за твердженням самої заявниці, лише три з половиною місяці, упродовж яких вона щотижня отримувала дозволи на дзвінки й побачення з матір’ю та братом, а також посилався на карантинні обмеження у зв’язку з COVID-19, що діяли в березні 2020 року.
Позиція заявниці
Заявниця не заперечувала законність підстави втручання, але вважала його непропорційним. Вона вказувала, що в клопотанні про продовження строку тримання під вартою від 2 березня 2020 року прокуратура сама зазначала, що після отримання підсумкового звіту поліції (очікуваного до початку квітня 2020 року) слідство завершиться підсумковим допитом, — тобто слідство перебувало на завершальній стадії, а не на початковій, як стверджував Уряд. Підсумковий звіт від 23 березня 2020 року, за її словами, підтвердив це, не виявивши додаткової причетності до наркотрафіку і визнавши листування у WhatsApp безневинним. Заявниця також звертала увагу на суперечність: Федеральний суд дозволив контрольовану телефонну розмову з партнером, визнавши повну заборону контактів непропорційною, однак не пояснив, чому таке саме обґрунтування не поширювалося на контрольоване побачення. Аргументи Уряду щодо COVID-19 заявниця вважала нерелевантними, оскільки самі національні суди обґрунтовували відмову виключно ризиком змови, а не санітарними обмеженнями.
Оцінка Суду
Суд визнав статтю 8 Конвенції застосовною до обох епізодів: відмова в побаченнях у в’язниці стосується права на повагу до сімейного життя, оскільки існування фактичного сімейного життя є насамперед питанням факту — заявниця проживала з партнером до затримання і чекала від нього дитину, і жоден національний орган не поставив це під сумнів; відмова дозволити партнеру бути присутнім на пологах водночас зачіпає й приватне, і сімейне життя, оскільки, за усталеною практикою Суду, обставини появи дитини на світ є невіддільною частиною приватного життя людини (Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [ВП], заяви № 28859/11 і № 28473/12, § 162, 15 листопада 2016 року; Одьєвр проти Франції [ВП], заява № 42326/98, § 29, ECHR 2003-III).
По суті Суд визнав, що втручання мало законну підставу (стаття 235 КПК Швейцарії, статті 54 і 63 RSDAJ) і переслідувало законну мету запобігання злочинам, однак не було необхідним у демократичному суспільстві. Суд встановив, що національні органи, включно з Федеральним судом, не провели справжнього зважування приватних і публічних інтересів з урахуванням особливої ситуації заявниці — вагітної жінки на пізньому строці вагітності, яка перебувала під вартою: жодна з інстанцій не взяла до уваги страждання, яких могла завдати їй повна відсутність побачень, а рекомендації європейських і міжнародних інституцій прямо вказують на потребу особливої уваги до таких ситуацій. Суд також визнав період у три з половиною місяці без жодних побачень значним з огляду на конкретні обставини справи.
Окрему увагу Суд приділив відсутності пошуку менш обтяжливого заходу: дозволивши контрольовану й записувану телефонну розмову, національні органи так і не розглянули можливість контрольованого побачення у в’язниці, хоча стаття 235 КПК прямо передбачає, що побачення «контролюються в разі потреби», а не забороняються повністю. Ні національні суди, ні Уряд у своїх поясненнях Суду не наводили аргументів про те, що організація контрольованого побачення була б складною, дорогою чи небезпечною для установи. Аргумент Уряду про пандемію COVID-19 Суд відхилив, оскільки самі національні суди жодного разу не обґрунтовували ним свої рішення. Щодо відмови дозволити партнеру бути присутнім на пологах Суд встановив, що національні суди взагалі не навели жодного обґрунтування цієї відмови, чим позбавили Суд можливості здійснити європейський контроль за пропорційністю втручання.
Суд також послався на звіт Європейського комітету з питань запобігання катуванням (КЗК) за результатами візиту до Швейцарії (CPT/Inf (2025) 01, 14 січня 2025 року), який розкритикував «надмірно орієнтований на безпеку підхід» швейцарських органів до контактів осіб, які перебувають у попередньому ув’язненні, із зовнішнім світом, зазначивши, що ситуація не змінилася попри попередні рекомендації Комітету.
На підставі викладеного Суд визнав порушення статті 8 Конвенції.
Сатисфакція
Суд відхилив вимогу заявниці про відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000 євро як надмірну і присудив суму, запропоновану самим Урядом, — 1 730 євро, а також 4 000 євро (близько 204 240 грн) відшкодування судових витрат.
Довідково
A.G. проти Швейцарії, заява № 15345/20, рішення від 23 липня 2026 року (П’ята секція). Рішення станом на дату ухвалення не є остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.