Обставини справи
Справа стосувалася кримінального провадження, порушеного щодо заявника, який заперечував неупередженість головуючого судді колегії суддів з розгляду апеляцій у кримінальних справах та повторного розгляду Суду Кантону Женева, який в апеляційному порядку, розглядав кримінальне обвинувачення щодо нього.
Заявник, Erwin Johann Sperisen, є громадянином Швейцарії та Гватемали, який народився в 1970 році. Він є колишнім генеральним директором Національної цивільної поліції Гватемали (НЦП). Наразі перебуває у в’язниці в м. Краухталі (Швейцарія).
У 2007 році, незабаром після відставки з посади голови НЦП, пан Sperisen покинув Гватемалу і оселився в м. Женеві зі своєю сім’єю.
20 липня 2007 року Женевське об’єднання синдикальних дій (Communauté genevoise d’action syndicale) та різні інші неурядові організації подали кримінальну скаргу проти заявника, звинувативши його у вчиненні кількох правопорушень під час його роботи в НЦП; зокрема, вони стверджували, що заявник брав участь у позасудових вбивствах у Гватемалі. 31 серпня 2012 року заявника було затримано на підставі ордеру, виданого Женевською державною прокуратурою.
3 вересня 2012 року суд обрав щодо заявника запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 3 місяці. Строк дії цього запобіжного заходу регулярно продовжувався, і всі наступні клопотання заявника про звільнення були відхилені.
У обвинувальному акті від 10 січня 2014 року пану Sperisen було пред’явлено
обвинувачення по суті, у тому, що він був співучасником у вбивстві шести
ув’язнених і вбив сьомого під час операції «Pavo Real» 25 вересня 2006 року (пункт обвинувачення I.1), а також у тому, що він був співучасником у позасудовому вбивстві трьох ув’язнених під час операції «Gavilán» (пункти обвинувачення II.2 та ІІІ.3).
Вироком від 6 червня 2014 року кримінальний суд Кантону Женева виправдав заявника за обвинуваченням у вбивстві щодо подій 22 жовтня 2005 року (пункти обвинувачення II.2 і ІІІ.3 обвинувального акту) і засудив його за той самий злочин щодо операції «Pavo Real» від 25 вересня 2006 року (пункт I.1 обвинувального акту).
Вироком від 12 липня 2015 року колегія суддів з розгляду апеляцій у кримінальних справах та повторного розгляду Суду Кантону Женева («CPAR»)
визнала пана Sperisen винним у вбивстві за фактами, викладеними у пунктах II. 2 та III.3 обвинувального акту, та залишила без змін решту вироку суду першої інстанції. Заявник подав скаргу.
Рішенням від 29 червня 2017 року Федеральний Верховний суд скасував вирок від 12 липня 2015 року.
12 липня 2017 року пан Sperisen подав клопотання про звільнення, стверджуючи про недостатність доказів проти нього. 18 липня 2017 року суддя A.C.F.-B., як слідчий суддя, відхилила його клопотання.
27 вересня 2017 року пан Sperisen вперше заявив відвід судді A.C.F.-B.; по суті, він звинуватив її в упередженості, яка, як він стверджував, призвела до відхилення 18 липня 2017 року його клопотання про звільнення. Отримавши заяву про відвід, суддя A.C.F.-B. у своїх зауваженнях від 3 жовтня 2017 року зазначила, що відвід було подано з запізненням, і що в будь-якому випадку він має бути відхилений як необґрунтований.
9 жовтня 2017 року пан Sperisen вдруге заявив відвід судді A.C.F.-B., звинувативши її в упередженості, цього разу через деякі зауваження, які вона використала у своїх зауваженнях від 3 жовтня 2017 року.
Рішенням від 31 жовтня 2017 року CPAR відхилив заяви заявника про відвід на тій підставі, що, навіть якщо припустити, що вони не були подані із запізненням, такі заяви були необґрунтованими.
Вироком від 27 квітня 2018 року CPAR, засідаючи у складі колегії з семи суддів під головуванням судді A.C.F.-B., частково задовольнив апеляцію заявника та скасував вирок Кримінального суду Кантону Женева від 6 червня 2014 року. Він виправдав пана Sperisen за обвинуваченнями, викладеними в пунктах II.2 та III.3 обвинувального акту, але визнав його винним у пособництві та підбурюванні до вбивства за обвинуваченнями, викладеними у пункті I.1. Суд засудив його до 15 років позбавлення волі, при цьому час перебування під вартою повинен був бути вирахуваний з цього строку.
5 вересня 2018 року пан Sperisen оскаржив вирок від 27 квітня 2018 року, скаржачись на те, що, серед іншого, суддя A.C.F.-B. не була неупередженою.
Рішенням від 14 листопада 2019 року Федеральний Верховний суд підтримав
засудження пана Sperisen. Що стосується стверджуваної відсутності неупередженості судді A.C.F.-B., суд постановив наступне: «… Федеральний
Верховний суд постановив, що така підстава для апеляції є неприйнятною,
оскільки відвід було заявлено із запізненням. З цього слідує, що це питання, яке
виходить за рамки спору, викладеного в рішенні про передачу справи, не може
бути переглянуто під загрозою поставлення під сумнів питання, яке є res judicata …».
Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції заявник стверджував, що головуючий колегії суддів CPAR не мала неупередженості через певні зауваження, які вона виклала в ухвалі від 18 липня 2017 року та у своїх зауваженнях від 3 жовтня 2017 року. Посилаючись на статтю 3 Конвенції заявник стверджував, що його було піддано поводженню, яке принижує його гідність через умови ув’язнення у в’язниці Champ-Dollon. Зрештою, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції він скаржився, що тривалість його тримання під вартою, превентивного затримання та домашнього арешту була необґрунтованою.
Оцінка Суду
Пункт 1 статті 6 Конвенції
Ухвала від 18 липня 2017 року
Суд взяв до уваги твердження заявника про те, що суддя A.C.F.-B. не мала неупередженості у своїй ухвалі від 18 липня 2017 року. ЄСПЛ зазначив, що стаття 58 Кримінального процесуального кодексу пропонує заявникові засіб правового
захисту у формі відводу, який повинен бути заявлений «невідкладно». Однак, як у
своєму рішенні від 30 січня 2018 року, так і у рішенні від 14 листопада 2019 року
Федеральний Верховний суд постановив, що заявник не дотримався цих вимог.
ЄСПЛ не вбачив нічого незаконного в тому, як Федеральний Верховний суд встановив відповідні факти та застосував статтю 58 Кримінального
процесуального кодексу в обставинах цієї справи. Заявник не дотримався
застосовних правил, що було однією з умов, які повинні були бути виконані, щоб
задовольнити вимогу вичерпання національних засобів правового захисту
відповідно до статті 35 § 1 Конвенції.
З цього слідує, що скарга щодо стверджуваної відсутності неупередженості судді A.C.F.-B. через терміни, використані нею в ухвалі від 18 липня 2017 року, є неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту.
Зауваження судді A.C.F.-B. від 3 жовтня 2017 року
По-перше, ЄСПЛ зауважив, що в матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що суддя A.C.F.-B. виявляла ворожість або недоброзичливість по відношенню до заявника з особистих причин. Як голова колегії CPAR, відповідальної за розгляд в апеляційному порядку кримінальної справи проти заявника, суддя A.C.F.-B. також була суддею у справі про тримання заявника під вартою. У відповідь на відвід заявника після скасування постанови про продовження його превентивного затримання, суддя A.C.F.-B. у своїх зауваженнях від 3 жовтня 2017 року повторила слова про те, що існує «достатньо доказів», які дозволяють припустити, що засудження заявника було «вірогідним» і матеріали кримінальної справи «продовжують[ли] доводити вину заявника».
Суд зазначив, що зауваження судді A.C.F.-B. щодо необхідності продовження попереднього ув’язнення заявника були зроблені не на початку кримінального
розслідування у його справі, а тоді, коли матеріали розслідування вже були
завершені та фіналізовані. ЄСПЛ вважав, що ці зауваження від 3 жовтня 2017 року виходили за рамки висловлення простої підозри; вони свідчили, що межа між оцінкою необхідності продовження попереднього ув’язнення заявника та встановленням його вини наприкінці судового розгляду стала дуже тонкою. З цього слідувало, що заявник міг обґрунтовано побоюватися, що суддя A.C.F.-B. мала упереджену думку про його вину коли через декілька місяців вона ухвалила
рішення у його справі в якості члена колегії CPAR – де вона фактично головувала – та яка своїм вироком від 27 квітня 2018 року засудила його до 15 років позбавлення волі.
Як наслідок, Суд виснував, що побоювання заявника щодо того, що суддя A.C.F.-B. не була неупередженою, були об’єктивно обґрунтованими. На думку Суду, з цього слідувало, що апеляційний суд, тобто колегія CPAR під головуванням судді A.C.F.-B., яка визначила кримінальне обвинувачення проти нього, не забезпечила гарантій неупередженості, що вимагаються пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, оскільки вона гарантує право на неупереджений суд.
Інші статті Конвенції
З огляду на свій висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ЄСПЛ зазначив, що не було необхідності окремо розглядати прийнятність або суть інших скарг за статтею 6 Конвенції.
З приводу стверджуваного порушення статті 3 Конвенції, Суд зазначив, як і Уряд, що заявник не порушував скарги щодо умов утримання в CPAR. Тому ця скарга була неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту.
Щодо стверджуваного порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, Суд повторив, що період тримання під вартою, який слід ураховувати відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції, починається тоді, коли особа була затримана або взята під варту, і закінчується, коли вона була звільнена та/або було визначено (розглянуто) обвинувачення. У цій справі такий період закінчився 27 квітня 2018 року, датою, коли CPAR засудив заявника після повторного розгляду його кримінальної справи в апеляційному порядку. Заявник подав свою скаргу до Суду 27 травня 2020 року, що значно перевищує шестимісячний строк, і тому його скарга за пунктом 3 статті 5 Конвенції є неприйнятною, оскільки подана поза часом.
Висновок
Порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 червня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.