Відмова органів влади в наданні запитуваної заявником інформації стосовно указів Президента, позначених певними грифами порушила Конвенцію: YURIY CHUMAK v. Ukraine

Обставини справи

Справа стосувалася стверджуваної відмови національних органів влади, зокрема судів, у наданні на запит заявника інформації щодо обмеження доступу до нормативно-правових актів.

Заявник у справі був журналістом та членом неурядової організації (Харківська правозахисна група), а також заступником редактора її бюлетеня «Права людини».

Листом від 5 травня 2005 року заявник звернувся із письмовим запитом про надання інформації до Президента України стосовно практики незаконного обмеження (шляхом обмежувальних класифікацій, не пов’язаних із законом) доступу до нормативно-правових актів. Він підкреслив, що в телепрограмі, яка була в ефірі 5 квітня 2005 року, радник Президента України П. повідомив, що певні укази Президента України,поз наче ніяк «опублікуванню не підлягає» та «не для друку», будуть опубліковані найближчим часом і що частина указів Президента України, які містили суворо конфіденційну інформацію, може бути віднесена до категорії «для службового користування».

Оскільки жодної відповіді отримано не було, 11 липня 2005 року заявник звернувся з позовом до Печерського районного суду м.Києва, вимагаючи визнання незаконною бездіяльності Президента України в наданні відповіді на його запит від 5 травня 2005 року та зобов’язання Президента України надати заявникові обґрунтовану відповідь на його запит.Заявник вказував, що він подав цей запит як член неурядової організації та заступник редактора аналітичного бюлетеня «Права людини» і що бездіяльність Президента України порушувала права читачів бюлетеня бути поінформованими про ведення державних справ.

Пізніше справа була направлена за підсудністю до Чугуївського міського суду Харківської області, за місцем проживання заявника.

Листом від 1 червня 2006 року Секретаріат Президента України поінформував заявника, що Міністерство юстиції було відповідальним за Єдиний державний реєстр нормативних актів. Будь-хто може отримати копію нормативного акта з реєстру. Проте, за статтею 37 Закону про інформацію, офіційні акти, що містять інформацію, віднесену до державної таємниці, конфіденційної чи іншої інформації, яка не була публічною, не є доступними для громадськості.

5 червня 2006 року суд першої інстанції частково задовольнив позов заявника,визнавши, що відповідь на запит заявника не була надана вчасно. В іншій частині позов було залишено без задоволення.

У липні та вересні 2006 року заявник подав інші позови до цього ж суду, вимагаючи:1) зробити заяву, в якій визнати, що відповідь від 1 червня 2006 року рівноцінна відмові надати йому інформацію на його запит від 5 травня 2005 року; 2)визнати цю відмову незаконною; 3)зобов’язати Президента України надати йому запитувану інформацію.

30 березня 2007 року заявник звернувся до Міністерства юстиції із запитом про надання йому схожої, як у запиті до Президента України, інформації, а саме щодо назв, номерів та дат указів Президента України, які були класифіковані як «не для публікації» тощо , та поінформувати його про те, які укази були розсекречені. Заявник стверджував, що він запитував цю інформацію як журналіст і член неурядової організації і ця інформація була необхідною для підготовки статті. У своїй відповіді від 24 квітня 2007 року Міністерство юстиції поінформувало заявника про розгляд його запиту.

У своїй відповіді Міністерство юстиції зіслалося на статті 30 та 37 Закону про інформацію і зазначило, що жодних правових підстав надання заявникові списку документів Президента України, що мають обмежувальні грифи,не було. Зрештою, інформації про розсекречені укази Президента України також не було.

У листопаді 2007 року суд першої інстанції відхилив заяви заявника, подані в липні та вересні 2006 року, вказавши, що запитувана інформація не стосувалася його особисто.

Апеляційний та касаційний суди підтримали це рішення.

Посилаючись на статтю 10 Конвенції,заявник скаржився на відмову надати йому інформацію, рішення про що було підтримане національними судами.

Оцінка Суду

ЄСПЛ нагадав, що втручання у здійснення заявником свого права за пунктом 1 статті 10 Конвенції буде порушувати Конвенцію, якщо не відповідатиме вимогам, зазначеним у пункті 2 статті 10 Конвенції. Тому Суд мав визначити, чи було втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька легітимних цілей, наведених у цьому пункті,та чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей (пункт 40 рішення).

Відповідні принципи для оцінки того, чи було втручання у право на свободу вираження поглядів «передбачене законом»,викладені в рішенні ЄСПЛ у справі Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy v. Finland ([ВП ], no.931/13, §§ 142–45, 27 червня 2017року). Принципи стосовно питання,чи було втручання у свободу вираження поглядів «необхідним у демократичному суспільстві», наведені в рішенні ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottság (цит.вище , §187) . Крім цього, відсутність ефективного судового перегляду може грати на користь порушення статті 10 Конвенції (див. Baka v. Hungary [ВП ], no.20261/12, § 161, 23 червня2016року,з наступними посиланнями) (пункт 41 рішення).

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що національні органи влади не були повністю послідовними у своїх аргументах, зазначивши дві підстави для ненадання заявникові інформації на його запит: її конфіденційний характер та факт того, що ця інформація не мала жодних наслідків для його прав чи свобод (пункт 44 рішення).

ЄСПЛ зауважив, що,наводячи ці причини, як адміністративні органи влади, так і суди зіслалися на різні правові положення. Проте жодне із цих положень не стосувалося головного питання, яке постійно порушував заявник під час всього провадження, а саме незаконності використання обмежувальних грифів «не для публікації» та «не для друку» і тому обмеженого доступу до запитуваних документів. Заявник, зокрема, посилався на думку Міністерства юстиції та практику «розсекречування» схожих нормативно-правових актів іншого державного органу – Кабінету Міністрів (див. пункт 19 цього рішення). Однак його аргументи залишилися без відповіді. Більше того, на жодній зі стадій провадження національні органи влади не надали більш детальної інформації про умови та процедуру віднесення конкретних запитуваних нормативно-правових актів до конфіденційних. Зрештою, у своїх зауваженнях Уряд прямо вказав, що використання цих грифів не було передбачено національним законодавством (див. пункт 37 цього рішення) (пункт 45 рішення).

ЄСПЛ вважав, що питання законності та,зокрема,передбачуваності й деталей законодавчих положень, а також переслідувана відмовою легітимна мета в цій справі тісно пов’язана із ширшими питаннями про те, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним (див., mutatis mutandis,Breyer v. Germany, no.50001/12, § 85, 30 січня2020 року) (пункт 46 рішення).

У контексті цього Суд підкреслив, що будь-який аналіз пропорційності відмови відсутній і в рішеннях національних судів. Національні суди не розглянули аргументів заявника та, незважаючи на різні наведені причини органами влади, обґрунтовували свої висновки стислим твердженням про те, що запитувана інформація не стосувалася його особисто та була конфіденційною, без наведення жодних інших причин такого висновку. Не можна стверджувати про те, що національні суди застосовували стандарти, що відповідали процесуальним принципам, закріпленим у статті 10 Конвенції,та виконали свої зобов’язання надати «відповідні та достатні» причини, що могли б обґрунтувати це втручання (пункт 47 рішення).

З огляду на це ЄСПЛ позбавлений можливості подальшої оцінки законності та легітимної мети відмови національних органів влади надати заявникові запитувану інформацію. Суд дійшов висновку, що ця справа демонструвала процесуальне порушення чи помилку з боку українських органів влади та судів (див., mutatis mutandis,Lazoriva v. Ukraine, no.6878/14, § 69, 17квітня2018 року). Тому було порушено статтю 10 Конвенції (пункт 48 рішення).

Висновок

Порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 18 березня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.