Обставини справи
Заявник, народжений у 1951 році, є громадянином Франції та проживає у м. Страсбург (Франція). Він одружений. Вони з дружиною усиновили дитину.
Заявник, у свідоцтві про народження якого вказано, що він чоловік, стверджує, що є інтерсексуальною особою. Він надав медичні довідки, відповідно до яких
його біологічний інтерсексуальний статус було встановлено невдовзі після його
народження, і такий статус не змінився, коли він у віці 63 років ініціював провадження на національному рівні, у якому просив у розділі свідоцтва про народження, в якому вказано гендер, замінити термін «чоловік» на термін «нейтральний» або, якщо це неможливо, на термін «інтерсекс».
Окрім «біологічної інтерсексуальності», заявник також повідомляв про свою
«психологічну інтерсексуальність» та «соціальну інтерсексуальність». Він стверджував, що попри зазначення в його свідоцтві про народження того, що він є чоловіком, він дотримувався інтерсексуальної гендерної ідентичності, не будучи ні чоловіком, ні жінкою, і що він ніколи не вважав себе кимось іншим, аніж інтерсексуалом.
У заяві від 12 січня 2015 року заявник просив прокурора Турського високого суду звернутися до голови цього суду з проханням замінити у свідоцтві про народження заявника термін «чоловік» на термін «нейтральний» або, якщо це неможливо, на термін «інтерсекс». 20 серпня 2015 року голова Турського високого суду ухвалив рішення на користь заявника.
У рішенні від 22 березня 2016 року, розглянувши апеляційну скаргу Головного
прокурора Турського високого суду, Апеляційний суд Орлеану скасував рішення суду від 20 серпня 2 015 року. 4 травня 2017 року касаційний суд відхилив скаргу,
подану заявником.
Оцінка Суду
Стаття 8 Конвенції
Питання, яке виникло в цій справі, полягало в тому, чи, відмовляючи в задоволенні заяви, поданої заявником, про зміну його цивільного стану з огляду на необхідність захисту принципу невідчужуваності цивільного стану, забезпечення узгодженості й достовірності актових записів цивільного стану, соціальної і правової організації французької системи, держава-відповідач виконала своє позитивне зобов’язання щодо забезпечення права заявника на ефективну повагу до його приватного життя.
По-перше, ЄСПЛ зазначив, що суттєвий аспект недоторканності приватного життя особи є основним у цій справі, оскільки йдеться про гендерну ідентичність, і визнав, що розбіжність між біологічною ідентичністю заявника та його правовим статусом могла спричинити йому страждання і занепокоєння.
Потім ЄСПЛ розглянув питання про те, чи держава-відповідач належним чином
збалансувала загальний інтерес та інтереси заявника, беручи до уваги мотиви,
наведені національними судами й Урядом.
Щодо встановлення балансу між загальним інтересом та інтересами заявника
ЄСПЛ насамперед зауважив, що Апеляційний суд Орлеану вказав на те, що біологічно заявник демонстрував неоднозначні статеві ознаки від народження, і потім наголосив на тому, що приписування чоловічого або жіночого гендеру новонародженій дитині, якій характерна така неоднозначність, створювало ризик появи конфлікту між цим рішенням та сексуальною ідентичністю особи, виявленою в дорослому віці. Він додав, що справедливий баланс, який вимагає стаття 8 Конвенції, «між захистом статусу осіб, що охоплюється сферою державної політики, та повагою до приватного життя осіб, які мали інакший статевий розвиток» полягав у тому, що такі особи повинні мати можливість забезпечити те, що їхній цивільний стан не міститиме вказівки про гендер, або те, що гендер, приписаний їм, може бути змінений. Проте він уточнив, що це стосується лише випадків, коли визначена стать «не відповідає їхній зовнішності
та їхній соціальній поведінці». Тоді він відмовив у задоволенні заяви, поданої
заявником, з огляду на те, що остання умова не була виконана, оскільки його
зовнішність була чоловічою, він був одружений і з дружиною усиновив дитину.
По-друге, ЄСПЛ вказав, що Апеляційний суд Орлеану «тим паче» зазначив, що відповідно до чинного французького права задоволення заяви, поданої заявником, було б еквівалентним визнанню наявності іншої гендерної категорії,
окрім «чоловіка» та «жінки», що є питанням, яке має оцінювати законодавча влада, а не суди, адже таке визнання порушує чутливі біологічні, моральні й етичні питання.
Касаційний суд зі свого боку уточнив, що дуальна система посилання на гендер у документах про цивільний стан переслідувала законну мету, необхідну для соціальних та правових домовленостей, і що визнання суддею «нейтрального гендеру» мало б далекосяжні наслідки для норм французького права й означало б прийняття численних змін до законодавства. Потім він постановив, що апеляційний суд мав рацію, посилаючись на той факт, що заявник сприймався іншими як такий, що має зовнішність та соціальну поведінку особи чоловічої статі, що відповідало терміну, вказаному в його свідоцтві про народження, і що порушення його права на повагу до приватного життя не було непропорційним переслідуваній законній меті.
ЄСПЛ не міг прийняти цю аргументацію, оскільки вона полягала в наданні пріоритету фізичним та соціальним ознакам над біологічною інтерсексуальною
реальністю заявника. Як елемент приватного життя ідентичність особи не може
бути зведена до зовнішнього вигляду, через який така особа сприймається іншими людьми. Проте з підстав, наведених національними судами, випливає те, що вони повністю визнали той факт, що присвоєння чоловічого або жіночого гендеру таким особам, як заявник, які біологічно є інтерсексуальними, впливає на їхнє право на повагу до приватного життя. Незважаючи на те, що вони встановили, що відповідно до чинного французького права суддя не може дозволити інтерсексуальним особам бути зареєстрованими згідно з документами про цивільний стан інакше як «чоловік» або «жінка», це було пов’язано з важливістю загального інтересу.
ЄСПЛ визнав, що аргументи, наведені національними органами влади щодо
поваги до принципу невідчужуваності цивільного статусу, необхідності збереження узгодженості й достовірності записів цивільного стану, соціальних і правових механізмів у Франції, були доцільними. Він також узяв до уваги міркування касаційного суду, відповідно до яких судове визнання «нейтрального» гендеру мало б далекосяжні наслідки для норм французького права, побудованого на основі двох гендерів, і означало б прийняття численних взаємопов’язаних змін до законодавства.
Також ЄСПЛ відзначив, що Апеляційний суд Орлеану постановив, що задоволення заяви, поданої заявником, було б еквівалентним визнанню іншої гендерної категорії і рівносильним реалізації нормативної функції, яка за своєю суттю є питанням, яке підпорядковується законодавчій владі, а не судовій. Отже, повага до принципу поділу влади, без якого не було б демократії, стала підґрунтям для міркувань, наведених національними судами.
ЄСПЛ вважав, що він також має проявити стриманість у цій справі. Він визнав, що хоч заявник і стверджував, що не вимагає закріплення загального права на визнання третього гендеру, а лише просить внести зміни до його цивільного
статусу, що дозволило б відобразити його реальну ідентичність, якби ЄСПЛ
задовольнив його заяву та дійшов висновку, що відмова зазначити терміни
«нейтральний» або «інтерсекс» замість «чоловік» у його свідоцтві про народження становила порушення статті 8 Конвенції, то це б означало, що держава-відповідач, щоб виконати свої зобов’язання відповідно до статті 46 Конвенції, мала б внести відповідні зміни у своє законодавство. Проте особливу увагу слід було надати ролі суб’єкта формування внутрішньої політики стосовно загальнополітичних питань, щодо яких думки в демократичному суспільстві можуть суттєво відрізнятися. Це правильно стосовно випадків, як у цій справі, коли є питання, щодо якого суспільство має зробити вибір.
Крім того, за відсутності загальноєвропейського консенсусу в цій сфері було доречним, аби держава-відповідач визначала, з якою швидкістю та якою мірою вона може задовольнити вимоги інтерсексуальних людей, таких як заявник, щодо цивільного стану, належним чином ураховуючи складну ситуацію, в якій вони опинилися з точки зору права на повагу до приватного життя. У зв’язку із цим ЄСПЛ підтвердив, що Конвенція є живим інструментом, який завжди слід тлумачити та застосовувати у світлі сучасних обставин, і що потреба у відповідних правових заходах має перебувати під постійним контролем, особливо з огляду на зміни в суспільстві та в поглядах.
Беручи до уваги межі розсуду, якими користується держава-відповідач, ЄСПЛ
дійшов висновку, що Франція не порушила свого позитивного зобов’язання
забезпечити ефективну повагу до приватного життя заявника; звідси випливає, що порушення статті 8 Конвенції не було.
Висновок
Відсутність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 31 січня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.