Обставини справи
Заявник скаржився на нерозкриття стороні захисту рішень суду про надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів щодо заявника, а також на те, що як докази проти нього були допущені показання свідків, які не були присутні в суді. Заявник посилався на пункт 1 та підпункти «b» та «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.
У жовтні 2010 року СБУ розпочала проведення оперативно-розшукової діяльності (розслідування під прикриттям) стосовно заявника, який на час подій обіймав посаду слідчого. У зв’язку із цим 26 жовтня 2010 року Голова Харківського обласного апеляційного суду (далі – Апеляційний суд) надав дозвіл на прослуховування мобільного телефону заявника. Така інформація могла бути отримана від різних документів з матеріалів справи, проте текст цього рішення до відома заявника доведено не було. Видається, що це рішення було єдиним, яке надавало дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів стосовно заявника.
Розслідування під прикриттям стосувалося тверджень про взяття хабаря заявником від Н.Р. Відповідні події, наведені в рішенні суду, розгорталися таким чином.
Сини Н.Р. підозрювались у вчиненні крадіжки. Заявник запропонував їм та їй, що він не буде порушувати кримінальне провадження в обмін на хабар. Н.Р., починаючи із жовтня 2010 року, сплачувала декілька частин хабаря заявникові через свого знайомого Л., проте далі, зіштовхнувшись із фінансовими труднощами, поскаржилася на дії заявника до СБУ. Остання ініціювала щодо заявника проведення оперативно-розшукових заходів. Розмови заявника та Н.Р. були записані.
19 січня 2011 року Н.Р. подала офіційну скаргу до СБУ.
Того ж дня слідчий СБУ порушив кримінальне розслідування та офіційно розпочав досудове розслідування за фактом підозри в хабарництві. Того ж дня слідчий СБУ у присутності свідків Г. та К. (які не були присутні під час наступного судового розгляду, див. пункт 17 (с) нижче) позначив декілька банкнот речовиною, видимою лише при ультрафіолетовому освітленні, та дав їх Н. Р. Наступного дня – 20 січня 2011 року – у присутності двох інших свідків (які пізніше давали показання в ході судового розгляду) СБУ знайшла позначені гроші в туалеті на підлозі відділку міліції, де працював заявник. Гроші були знайдені в сумці, в якій прибиральниця цього відділку зберігала свій змінний одяг. Н.Р. вказала, що заявник просив її покласти хабар туди для того, щоб уникнути контакту з готівкою. Заявника було затримано.
У рамках наступного розслідування СБУ передала до прокуратури записи та розшифровки розмов заявника з Н.Р. та Л. з метою їх подальшого використання у кримінальному провадженні проти заявника. СБУ зазначила, що записи проводились із 26 жовтня по 30 грудня 2010 року та з 4 по 19 січня 2010 року та що матеріали були розсекречені і більше не були таємницею. 8 квітня 2011 року матеріали були офіційно долучені до матеріалів кримінальної справи заявника (в тому розумінні, що вони були відкриті для вивчення стороною захисту після завершення розслідування).
Під час наступного кримінального розслідування заявник та його захисники неодноразово клопотали та отримували доступ до матеріалів справи. Вони також вивч али матеріали справи після завершення розслідування. Не було жодних вказівок на те, що у зв’язку із цим вони зверталися з будь-якими клопотаннями чи заявами стосовно записів.
В обвинувальному акті, направленому до Нововодолазького районного суду, прокурорпосилався на показання понятих Г. і К., опис позначених банкнот і клопотав про виклик цих свідків до суду.
У ході судового розгляду заявник себе винним не визнавав та стверджував, що Н.Р. вчинила наклеп на нього задля уникнення її синами кримінальної відповідальності. Що стосується передач грошей наприкінці 2010 року, заявник заперечував, що брав у них будь-яку участь. Щодо стверджуваної передачі грошей у відділку міліції заявник вказував на відсутність жодних доказів того, що ці кошти були призначені длянього чи що він коли-небудь їх торкався.
Суд першої інстанції неодноразово викликав понятих Г. та К. до суду, проте вони не з’являлися. Суд зобов’язав міліцію встановити їхнє місцезнаходження і принаймні чотири рази застосувати до них привід. 28 липня 2011 року міліція повідомила, що місцезнаходження свідків за вказаними ними адресами в місті Харкові встановити не вдалося. 27 жовтня 2011 року міліція повідомила, що ці свідки були призвані на військову службу та демобілізовані у квітні 2011 року.
19 квітня 2012 року заявник клопотав перед судом про отримання рішення Голови Апеляційного суду від 26 жовтня 2010 року про надання дозволу на прослуховування мобільного телефону заявника («снятие информации с каналов связи») разом з іншими рішеннями, якими було надано дозвіл на запис його особистих розмов («применение иных технических средств получения информации»).
Заявник послався на інформацію, що містилась у листах СБУ до прокуратури та підкреслив, що згідно із цими листами відповідні матеріали більше не були таємними. Голова суду, як видається, надав дозвіл лише на прослуховування телефону. Заявник стверджував, що згідно з відповідними положеннями Закону про оперативно-розшукову діяльність та постановою Пленуму ВСУ від 28 березня 2008 року стосовно процедури, яка має використовуватись при санкціонуванні оперативно-розшукових заходів, прослуховування каналів зв’язку та спостереження за допомогою інших технічних засобів (поза каналами зв’язку) є окремими заходами спостереження, і для кожного з них вимагається окремий дозвіл суду. Злистів СБУ вбачалося, що було надано лише один дозвіл, він стосувався прослуховування телефону й не охоплював інших заходів.
Заявник стверджував, що все це свідчило про незаконний спосіб отримання таких записів, і вони мають бути визнані недопустимими доказами.
Того ж дня суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви заявника про розкриття. Він вказав на відсутність необхідності запитування цих матеріалів, оскільки суд не мав сумнівів у тому, що слідчі органи виконали свої обов’язки в межах досудового розслідування у правильний та законний спосіб («нет сомнений в правильности и законности исполнения своих служебных обязанностей органом досудебного следствия при расследовании настоящего уголовного дела»).
22 травня 2012 року суд першої інстанції визнав заявника винним у хабарництві за обставин, наведених у пунктах 7 та 9 вище, та призначив покарання у вигляді 6 років позбавлення волі. Суд послався на такі докази:
(а)судові показання Н.Р., її дорослої доньки та синів, які описали обставини справи так, як наведено в пунктах 7 та 9;
(b) судові показання понятих, які 20 січня 2011 року були присутні під час особистого обшуку заявника, обшуку його кабінету та туалету, де були знайдені позначені банкноти;
(c) досудові показання понятих Г. та К., які 19 січня 2011 року бачили, як позначали банкноти, що мали використовуватися для хабаря, та як слідчий фіксував цей процес у звіті;
(d)допит двох працівників обслуговуючого персоналу відділку міліції, які зберігали змінний робочий одяг в сумці (що в свою чергу зберігалась у туалеті), в якій були знайдені позначені гроші. Вони заперечували, що клали ці гроші до сумки або знали про них;
(e) показання знайомого заявниці Л., який під час двох передач грошей наприкінці 2010 року отримував їх від Н.Р. і передав заявникові, та А., який був присутнім на одній такій передачі. Свідки вказували, що їм нічого не було відомо про характер угод;
(f) звіти слідчих про позначення грошей та їхнє знайдення у відділку міліції в присутності понятих та висновку судово-медичного експерта, що підтверджував наявність флуоресцентної рідини на вилучених банкнотах;
(g) аудіо- та/або відеозаписи телефонних та особистих розмов між Н.Р., заявником та його знайомим Л. в листопаді та грудні 2010 року та 19 січня 2011 року, які відтворювались під час судового розгляду і в яких заявник не впізнав свого голосу, проте Н.Р. впізнала його як особу, яка з ним говорила. Згідно з коротким викладом справи судом першої інстанції ці записи містили розмови стосовно непред’явлення обвинувачення синам Н.Р. та передачі нею грошей заявникові;
(h) висновки судового медичного експерта про ідентифікацію голосу на записах як такого, що належить заявникові.
У своїй апеляційній скарзі заявник відзначив низку неузгодженостей у показаннях Н.Р., зокрема щодо дати та часу, коли вона контактувала з СБУ. Згідно з версією подій, наведеною у вироку суду, вона вперше офіційно поскаржилася до СБУ 19 січня 2011 року. Проте у зв’язку із цим залишалося відкритим питання про те, хто і як проводив записи розмов у листопаді та грудні 2010 року. Крім того, була розбіжність між точним часом подачі першої скарги Н.Р. 19 січня 2011 року, яка вказала, що подала її близько 10-ї ранку, в той час як згідно із записами СБУ та звітами, підписаними понятими Г. та К., це мало місце близько 8-ї ранку. Для того щоб прояснити ці розбіжності, що, на думку заявника, становило можливу фальсифікацію доказів проти нього, було необхідно допитати свідків.
Заявник також скаржився, що рішення Голови Апеляційного суду про надання дозволу на здійснення оперативно-розшукових заходів було відсутнім в матеріалах справи, і що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у його отриманні. Це перешкоджало заявникові оскаржити допустимість відповідних записів. Заявник просив колегію суддів Апеляційного суду надати йому текст рішень Голови Апеляційного суду стосовно оперативно-розшукових заходів стосовно нього.
12 листопада 2012 року Апеляційний суд підтримав засудження заявника. Суд, зокрема, вказав на правильність оцінки доказів судом першої інстанції, показань свідків, допустимості як доказів й оцінки матеріалів оперативно-розшукових заходів.
Заявник навів ті самі аргументи та той самий запит у своїй наступній касаційній скарзі. Готуючи цю касаційну скаргу, заявник запитував відповідні рішення про надання дозволу в СБУ та Апеляційного суду.
7 грудня 2012 року СБУ поінформувала заявника про те, що дозвіл було надано, проте інша інформація не може бути надана у зв’язку з її конфіденційністю.
13 грудня 2012 року в.о. Голови Апеляційного суду поінформував заявника про те, що Апеляційний суд справді надавав «дозвіл на тимчасове обмеження прав і свобод людини» щодо заявника і що отримана під час таких заходів інформація стала допустимими доказами у його кримінальній справі, які були належно оцінені судом першої інстанції при ухваленні ним свого вироку. Інформація про будь-які інші здійснювані технічні заходи може бути отримана від СБУ.
29 жовтня 2013 року ВССУ підтримав рішення судів нижчих інстанцій, навівши в основному ті самі підстави, що й Апеляційний суд.
Заявник вказував на порушення його прав за статтею 6 Конвенції.
Оцінка Суду
Допуск показань відсутніх свідків
Суд уже мав нагоду спостерігати (див. Garbuz v. Ukraine no.72681/10, §§ 37–39, 19 лютого 2019 року)), що поняті відіграють особливу роль в українському кримінальному процесі, оскільки до їхніх функцій зазвичай належить лише підтвердження інформації, що міститься в офіційних слідчих звітах/протоколах (пункт 35 рішення).
Водночас Суд у цій справі не вбачив підстав для відступу від підходу, застосованого у справі Garbuz (там само, §40): в обох справах суд посилався на показання понятих як на окремі частини доказів при засудженні заявника. Відповідно, питання їх допустимості як доказів має розглядатись у світлі принципів, розвинутих у справі Al -Khawaja and Tahery v. the United Kingdom ([GC], nos.26766/05 and 22228/06, §§119–147, ECHR 2011) та Schatschaschwili v. Germany ([GC], no.9154/10, §§110–131, ECHR 2015) (пункт 36 рішення).
Звертаючись до трьох питань, що є відповідними за цими принципами, Суд відзначає, що національні судидоклали значних зусиль для виклику відповідних свідків. Разом із цим ці спроби можна вважати відкритими для критики в тому, що свідки були військовослужбовцями, і, імовірно, органи влади мали у своєму розпорядженні записи адрес у цивільному житті, до яких вони, схоже, повернуться після звільнення зізбройних сил. Матеріали справи не свідчили про будь-які послідовні спроби використати цю можливість для встановлення їхнього місцезнаходження. Тому Суд готовий визнати, принаймні аргументуючи, що переконливих причин відсутності свідків під час судового розгляду продемонстровано не було (пункт 37 рішення).
Хоча показання цих свідків не були «єдиними» доказами проти заявника та не було вказівок на те, що вони були «вирішальними», Суд готовий припустити, що їхні показання мали значну вагу в тому, що їхня допустимість могла послабити захист заявника (пункт 38 рішення).
З урахуванням наведеного ці показання відіграють незначну роль у справі і мають значення для оцінки обсягів урівноважуючих факторів, що вимагаються, оскільки значення цих факторів для того, щоб провадження було справедливим, є прямо пропорційним вазі показань відсутнього свідка (див. Schatschaschwili, цит. вище, §116).
Основний аргумент заявника про те, що поняті могли б прояснити очевидну неузгодженість/розбіжність у реєстрації точного часу, впродовж якого банкноти, що були використані як хабар, були позначені (див. пункт 18 цього рішення), не може впливати на справедливість провадження в цілому (пункт 39 рішення).
Інші об’ємні докази проти заявника, повністю незалежні від показань відсутніх свідків, в поєднанні з можливістю надати власну версію подій у ході провадження, якою заявник користувався, забезпечили достатні урівноважуючі фактори недоліків, з якими зіштовхнулася сторона захисту в результаті допуску неперевірених показань цих свідків (пункт 40 рішення).
ЄСПЛ висновує, що допуск показань відсутніх свідків не завдав шкоди справедливості кримінального провадження проти заявника. Важливим у цьому контексті є те, що матеріали, які органи влади не розкрили заявникові, не мали прямого зв’язку з показаннями відсутніх свідків (на відміну від, до прикладу, Yakuba v. Ukraine, no.1452/09, §§50–53, 12 лютого 2019 року) (пункт 41 рішення).
Тому порушення пункту 1 та підпункту d пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з допуском як доказів досудових показань свідків Г. та К. не було (пункт 42 рішення).
Нерозкриття матеріалів стороні захисту
ЄСПЛ підкреслив, що гарантії, наведені в пункті 3 статті 6 Конвенції, є конкретними аспектами права на справедливий суд, викладеного в пункті 1 цієї статті в цілому. Із цієї причини Суд не визнав за необхідне розглядати твердження заявника щодо цього окремо з точки зору пункту 3 (b), оскільки вони рівноцінні скарзі на неотримання заявником справедливого судового розгляду. Тому Суд обмежить свій розгляд питанням того, чи було провадження в цілому справедливим (див. Matanović v. Croatia, no.2742/12, § 149, 4 квітня 2017 року, з наступними посиланнями) (пункт 43 рішення).
Відповідні принципи усталеної практики Суду нещодавно були викладені у справі Yakuba (цит.вище, §§ 43–46) (пункт 44 рішення).
ЄСПЛ зауважує, що заявник бажав отримати одне або декілька рішень Голови Апеляційного суду, якими було надано дозвіл (дозволи) на проведення оперативно-розшукових заходів щодо нього. Заявник бажав продемонструвати, що було дозволено лише прослуховування його телефону, а не здійснення записів його приватних розмов, тому останні були недопустимими як незаконно отримані докази (див. пункти 15 та 18 цього рішення). Хоча немає абсолютної визначеності в тому, було ухвалено одне чи декілька рішень про проведення оперативно-розшукових заходів, імовірно, що таке рішення було ухвалене одне (див. пункт 5 цього рішення). Тому Суд буде посилатись на «рішення» (в розумінні одне –прим.автора) (пункт 45 рішення).
У цьому контексті ЄСПЛ повторює, що матеріали, розкриття яких може вимагатися для забезпечення справедливості провадження, охоплюють не лише докази, що прямо стосуються обставин справи, а й інші докази, що можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти перших (див.Matanović, цит.вище, § 161, з наступними посиланнями). Матеріали, про розкриття яких просив заявник, належали до останньої категорії (пункт 46 рішення).
Згідно з усталеною практикою Суду право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть існувати конкуруючі/протилежні інтереси, такі як національна безпека або необхідність захисту свідків від ризику переслідувань чи збереження таємних методів розслідування правоохоронних органів, що мають урівноважуватись із правами обвинуваченого (див.Rowe and Davis v. the United Kingdom[GC], no.28901/95, § 61, ECHR 2000-II) (пункт 47 рішення).
У тих випадках, коли, як і в цій справі, докази були утримані від сторони захисту з міркувань, пов’язаних з публічними інтересами, до функцій Суду не належить з’ясовувати питання, чи було таке нерозголошення суворо необхідним, оскільки за загальним правилом саме національні суди оцінюють надані їм докази. Замість цього завданням Суду є з’ясування того, чи процедура ухвалення рішення тією мірою, якою це можливо, відповідала вимогам змагального провадження та принципу рівності сторін і включала належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого (ibid., § 62) (пункт 48 рішення).
Розглядаючи відповідну процедуру ухвалення рішення, Суд зауважує, що національні органи влади жодного разу не посилались на міркування, пов’язані з публічними інтересами в нерозголошенні тексту відповідного рішення стороні захисту (порівняйте, Mirilashvili v. Russia, no.6293/04, § 206, 11 грудня 2008 року). Хоча це питання розглядав суд першої інстанції, він лише вказав, що «слідчі органи виконали свої обов’язки в межах досудового розслідування у правильний та законний спосіб» (див. пункт 16 цього рішення).
Не було жодних вказівок на те, що при цьому розгляді суд першої інстанції фактично мав доступ до тексту відповідного рішення суду. Крім того, мотивувальна частина рішення суду першої інстанції стосувалася лише законності в ході здійснення досудового розслідування, що розпочалося 19 січня 2012 року (див. пункт 8 цього рішення), тоді як більшість таємних записів були вже зроблені до початку офіційного розслідування (див. пункт 10 цього рішення) (пункт 50 рішення).
Також не було жодних вказівок на те, що колегії апеляційного суду та ВССУ, які розглянули скарги заявника, мали доступ до відповідного рішення про надання дозволу. Вони не намагалися доповнити коротке обґрунтування суду першої інстанції, залишивши це питання повністю без коментарів. Хоча питання про розкриття інформації зрештою було розглянуто виконуючим обов’язки Голови Апеляційного суду (див. пункт 22 цього рішення), його не було залучено до розгляду кримінальної справи заявника, і він також не наводив жодних причин необхідності обмеження доступу до відповідних матеріалів (пункт 51 рішення).
Інакше кажучи, з матеріалів справи не вбачалось ознак того, що будь-яка з колегій суддів (judicial formation), яка розглядала справу заявника, мала доступ до матеріалів, що не були розголошені стороні захисту (порівняйте, Rowe and Davis, цит.вище, §§65–67, в якій відсутність розгляду прихованих матеріалів суддею суду першої інстанції призвела до встановлення Судом порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, незважаючи на те, що ці матеріали були розглянуті апеляційним судом). Крім того, заявника не було поінформовано про підстави необхідності обмеження його прав (порівняйте, Leas v. Estonia, no.59577/08, §88, 6 березня 2012 року) (пункт 52 рішення).
Суд обізнаний у тому, що відповідні матеріали не містили жодного доказу проти заявника. Тим не менше вони стосувалися допустимості ключового елемента доказів проти нього – матеріалів оперативно-розшукових заходів (порівняйте, Miriliashvili, цит.вище, § 200). У цьому контексті Суд має підкреслити, що в питаннях доступу сторони захисту до матеріалів справи важливе значення надається як зовнішнім проявам, так і підвищеній делікатності у справедливому відправленні правосуддя (див. Öcalan v. Turkey[GC], no.46221/99, § 140, ECHR 2005-IV) (пункт 53 рішення).
З огляду на ці міркування проведена судовими органами процедура належним чином не урівноважила труднощі, з якими зіштовхнулася сторона захисту у зв’язку з обмеженим доступом до відповідних матеріалів (пункт 54 рішення).
Із цього випливає, що в цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з нерозкриттям судового рішення про надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів до заявника (пункт 55 рішення).
Висновок
Відсутність порушення пункту 1 та підпункту d пункту 3 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) у зв’язку з допуском як доказу досудових показань свідків Г. та К.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з нерозкриттям судового рішення про надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів стосовно заявника.
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 22 квітня 2021 року і є остаточним.