Обставини справи
В липні 1982 року заявник та його дружина запросили доньку дружини від попереднього шлюбу з громадянином Франції зупинитися в них біля озера Констанц. Одного ранку 14-річну дівчинку було знайдено мертвою. Напередодні
ввечері заявник увів їй речовину, що містить залізо, яка була призначена для лікування анемії. Знайшовши дівчинку мертвою, заявник намагався реанімувати її, зробивши їй декілька ін’єкцій.
Німецька поліція негайно розпочала розслідування за фактом смерті дівчинки. З урахуванням висновків, зроблених у результаті розтину тіла, прокуратура вирішила не вживати надалі жодних заходів. Розслідування тричі поновлювалося за ініціативою батька дівчинки, і щоразу прокуратура вирішувала не порушувати справу.
Остаточне рішення про відмову у відкритті провадження було підтримане
Генеральним прокурором в Апеляційному суді міста Мюнхена в травні 1986 року й наступним рішенням цього суду у вересні 1987 року.
Тим часом, у січні 1984 року, батько потерпілої подав скаргу щодо особи або невідомих осіб до слідчого судді міста Парижа, стверджуючи про вбивство з необережності та бажаючи приєднатися до провадження в ролі цивільної сторони. Після завершення розслідування в лютому 1991 року заявникові було пред’явлено обвинувачення у вчиненні ненавмисного вбивства в результаті насильства. В березні 1993 року заявник та його захисник не з ’явилися на судове засідання до відділу обвинувачень Апеляційного суду міста Парижа.
Рішенням від 8 квітня 1993 року відділ обвинувачень Апеляційного суду міста
Парижа постановив, щоб заявник постав перед Судом присяжних міста Парижа
за обвинуваченням у вчиненні вбивства, і видав ордер на його арешт. 4 травня 1993 року заявника було повідомлено про це рішення через прокуратуру Німеччини. Заявник не виконав жодної умови про явку за викликом для попереднього з’ясування його особи. Він подав касаційну скаргу на рішення про притягнення його до суду, стверджуючи, зокрема, про порушення принципів
non bis in idem (заборона притягнення до відповідальності двічі за те саме протиправне діяння) та res judicata (остаточність рішення суду, що набрало законної сили). Рішенням від 21 вересня 1993 року касаційний суд відхилив скаргу заявника через те, що вона ґрунтувалася на новому аргументі: заявник не повідомляв до відділу обвинувачень про те, що німецька влада вирішила не переслідувати його за ці самі діяння.
Французький захисник заявника був належним чином поінформований про дату
засідання в суді присяжних і за сприяння німецького колеги подав документи,
клопотаючи про надання дозволу на представництво заявника за його відсутності й на подання аргументів із приводу порушення res judicata. Він також просив суд ухвалити рішення за цим запереченням на власний розсуд і розпорядитися про продовження розслідування з метою отримання матеріалів розслідування, яке здійснювали німецькі органи влади, та визначити обсяг дії рішень про відмову в розслідуванні.
Вироком, ухваленим in absentia в березні 1995 року, суд присяжних визнав заявника винним у навмисному застосуванні насильства до його падчерки, що ненавмисно призвело до її смерті, і призначив покарання у вигляді 15 років
позбавлення волі, зазначивши, що якби він з’явився до суду, то судовий розгляд in absentia було б припинено й він би мав можливість висловити будь-які аргументи, які могли б бути корисними в його справі. Суд також нагадав адвокатам заявника, які були присутні під час судового розгляду, про те, що згідно зі статтею 630 Кримінального процесуального кодексу відсутній обвинувачений не має права на представництво, і тому визнав їхні заяви неприйнятними. Ухваленим так само in absentia судом присяжних у порядку цивільного судочинства рішенням заявника було зобов’язано відшкодувати шкоду батькові потерпілої. На підставі статті 636 Кримінального процесуального кодексу в червні 1995 року голова касаційного суду вирішив, що касаційні скарги заявника на рішення суду присяжних є неприйнятними.
Оцінка Суду
Попереднє заперечення (щодо невичерпання)
Хоча засудження in absentia не було остаточним, наступний його перегляд не міг
вважатися «засобом правового захисту» у звичайному розумінні, оскільки він міг
повністю залежати від об’єктивних обставин, а саме затримання (арешту)
обвинуваченого, що за визначенням не є цілеспрямованою дією з його боку. Крім того, повторний судовий розгляд щодо обвинуваченого, засудженого
in absentia, може відбутися, якщо він видасть себе; однак, дотримання цієї умови щодо поновлення провадження не може вважатися звичайною реалізацією засобу правового захисту. До того ж повторний розгляд може не привести до усунення або виправлення будь-яких порушень, які мали місце під час судового розгляду in absentia, оскільки саме такі порушення були і в цій заяві. Зрештою, повторні судові розгляди після засудження in absentia не охоплювалися будь-якими процесуальними вимогами чи строками й, кінець кінцем, могли бути гіпотетичними, якщо обвинуваченого не було заарештовано (затримано) або він не видав себе до закінчення строку давності виконання покарання за вироком. Тож попереднє зауваження Уряду варто відхилити.
Щодо пункту 1 статті 6 Конвенції, взятого в поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції
Ситуація заявника була співмірною з тією, яку розглянув ЄСПЛ у справах Poitrimol v. France (Series A no. 277-A), Lala та Pelladoah v. the Netherlands (Series A no. 297-A та B) і Van Geyseghem v. Belgium (ECHR 1999-I), в яких Є СПЛ установив,
що неявка обвинуваченого, незважаючи на належний виклик його до суду, не може навіть за відсутності виправдання виправдовувати позбавлення його права за підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції на захист адвокатом. Не видно жодної причини для відступу від цього підходу на тій підставі, що справа стосувалася розгляду в суді присяжних, а не в суді, який розглядає менш серйозні правопорушення. Проведення повторного розгляду після засудження
in absentia впливає на право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд лише в разі його арешту. Тоді органи влади беруть на себе позитивне зобов’язання надати йому право на повний перегляд його справи за його присутності. Однак не може бути мови про те, щоб змусити обвинуваченого видати себе (здатися) задля забезпечення йому права на судовий розгляд згідно з вимогами статті 6 Конвенції. Залишається з’ясувати, чи той факт, що захисники заявника не могли представити аргументи від його імені під час слухання в суді присяжних, становив порушення права заявника на справедливий суд у розглядуваній справі. Із формулювання статті 630 Кримінального процесуального кодексу випливало, що заборона на будь-яке представництво за відсутності обвинуваченого була абсолютною і не могла ігноруватися судом присяжних. Водночас ЄСПЛ установив, що суд присяжних, засідаючи лише у складі суддів, мав би мати право на уповноваження адвокатів заявника представити його справу на слуханні навіть за його відсутності, оскільки доводи захисту, які вони мали намір висловити, стосувалися питань права, а саме заперечення, заснованого на принципах res judicata та non bis in idem. Справді, Уряд не стверджував, що навіть якби суд присяжних дозволив адвокатам заявника висловити це заперечення, він би не мав повноважень для його розгляду. Зрештою, адвокатам заявника також не було дозволено представляти свого клієнта в межах розгляду цивільного позову судом присяжних. Покарання заявника за неявку на слухання через накладення такої абсолютної заборони на будь-яке представництво сторони захисту видається явно непропорційним. Тому було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, взятий у поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
Стаття 2 Протоколу No 7 до Конвенції
Відступаючи від загальних положень кримінального права, які були чинними на той час і відповідали вимогам статті 2 Протоколу No 7 до Конвенції, стаття 636
Кримінального процесуального кодексу чітко передбачала, що обвинувачений,
засуджений за його відсутності, не має права на оскарження до касаційного суду. Відповідно, жодна «скарга» до суду у звичному розумінні не була направлена проти засудження заявника in absentia після того, як справу було розглянуто судом на одному рівні юрисдикції. Мова йде про неможливість подачі касаційної скарги щодо саме недоліків судового розгляду in absentia. Можливість повторного розгляду після засудження in absentia не має вирішального значення в цьому аспекті, оскільки його основоположною метою є забезпечення дотримання принципу змагальності та права всіх осіб, обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, на належний судовий розгляд. Для заявника це означало як представлення своєї справи по суті, так і висловлення попереднього процесуального заперечення. Він не зміг домогтися
перегляду хоча б касаційним судом законності відмови суду присяжних у наданні
дозволу адвокатам захисту виступати із заявами. Відповідно до статей 630 і 639
Кримінального процесуального кодексу, взятих в сукупності, заявник не міг ні скористатися захисником у суді присяжних, ні подати скаргу до касаційного суду,
оскільки, будучи засудженим in absentia, не мав права на захист у суді першої інстанції та перегляд його засудження судом вищої інстанції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), взятого разом із підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
Порушення статті 2 Протоколу No 7 до Конвенції (право на оскарження
в кримінальних справах).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 лютого 2001 року й набуло статусу остаточного 13 травня 2001 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень ЄСПЛ щодо судового розгляду за відсутності обвинуваченого (in absentia).