На тлі підвищеної уваги суспільства до обрання запобіжних заходів, особливо щодо топпосадовців, застава відіграє важливу роль як альтернатива триманню під вартою. Саме на таких прикладах особливо гостро постає питання, чи є визначений судом розмір застави обґрунтованим і чи не обмежує він право людини на свободу фактично так само, як тримання під вартою.
Водночас його застосування супроводжується низкою суттєвих проблем: відсутністю єдиних підходів до визначення розміру застави, недостатнім урахуванням майнового стану підозрюваного, ризиком встановлення непомірних сум і формальним обґрунтуванням судових рішень. Особливо болюча тема – це визначення застави поза встановленими законом межами у виключних випадках.
Про це зазначає адвокат, член ради комітету НААУ з питань стандартів професії адвоката Артем Сірик, інформує ЮП.
21 липня 2026 року Другий сенат Конституційного Суду України (КСУ) розглянув справу та ухвалив рішення № 9-р(ІІ)/2026 за конституційною скаргою Дудіна Романа Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу 5 частини 5 статті 182 Кримінального процесуального кодексу України.
Суб’єкт права на конституційну скаргу стверджував, що відсутність чітких критеріїв та верхньої межі для застави у «виключних випадках» призводить до суб’єктивності суддів та маніпуляцій. У його справі застава неодноразово призначалася у розмірі понад 5 мільйонів гривень, що становить 1700 прожиткових мінімумів. Це, на думку заявника, перетворило заставу на «безальтернативне ув’язнення»
До ухвалення рішення КСУ в юридичній спільноті сформувалися два протилежні підходи. Прихильники першого вважали виправданим надання слідчому судді широкої дискреції у визначенні розміру застави у «виключних випадках», не вбачаючи необхідності змінювати чинне регулювання. Натомість інші наголошували, що відсутність чітких законодавчих орієнтирів, зокрема верхньої межі застави для таких випадків, створює простір для надмірної суддівської дискреції. Це, своєю чергою, може призводити до визначення непомірного розміру застави, яка замість альтернативи триманню під вартою фактично перетворюється на нездоланну фінансову перешкоду для звільнення особи.
Видається, що рішення КСУ стало певним компромісом між двома вищезгаданими підходами. Водночас воно знову привернуло увагу до одного з найбільш дискусійних інститутів кримінального процесу та актуалізувало питання щодо меж суддівської дискреції під час визначення розміру застави.
Надаючи відповідь на те, чи потрібно встановити чіткі грошові межі застави, КСУ відповів, що “майнова й інша соціальна диференціація сучасного суспільства є значною, а тому будь-який максимальний розмір застави може виявитися нерелевантним у забезпеченні стримувальної ролі застави як запобіжного заходу в кримінальному провадженні”.
Це є логічним, оскільки встановлений законодавцем максимальний розмір застави з часом може втрачати свою актуальність як унаслідок інфляції та зниження купівельної спроможності грошей, так і через зміну майнового становища осіб. Відтак законодавець був би змушений періодично переглядати положення частини 5 статті 182 КПК України, щоб зберегти ефективність застави як запобіжного заходу.
Для запобігання перетворенню застави на завуальований спосіб тримання особи КСУ зазначив: “Слідчий суддя, суд, визначаючи розмір застави в судовому рішенні, повинен обґрунтувати фінансову спроможність особи, оцінити її легальні доходи й активи, урахувати не лише розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а й інші обставини, визначені Кодексом, а також наявність осіб, які перебувають на утриманні цієї особи; водночас активи для сплати визначеного розміру застави мають бути доступними особі, яку підозрюють чи обвинувачують, зокрема має бути враховано обставину, що стала підставою для накладення арешту на майно особи в межах кримінального провадження”. Власне, зазначені критерії не є новими, проте на практиці вони не завжди знаходять належне відображення в судових рішеннях. Часто одним із ключових орієнтирів для визначення розміру застави стає сума ймовірної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Водночас на стадії досудового розслідування розмір шкоди може змінюватися за результатами подальшого збирання доказів. Тому постає питання: наскільки виправдано використовувати його як визначальний орієнтир для встановлення застави? Адже застава не є способом забезпечення відшкодування шкоди, а її розмір має визначатися з урахуванням процесуальних ризиків, майнового становища особи та інших обставин, передбачених КПК України.
Рішення КСУ має стати дієвим інструментом у руках сторони захисту. Воно надає додаткові аргументи для обґрунтування позиції в суді першої інстанції та створює підґрунтя для оскарження в апеляційному порядку невмотивованих рішень про визначення непомірного розміру застави, особливо у випадках, коли суд не врахував правових позицій КСУ.
Рішення КСУ не залишилося поза увагою спільноти. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що суди вже 21 раз посилалися на рішення КСУ від 21 липня 2026 року. З огляду на те що на момент написання цієї статті від дня його ухвалення минуло менш ніж три місяці, така кількість посилань є показовою та свідчить про актуальність сформульованої правової позиції для судової практики.
Замість висновку. Рішення КСУ має важливе значення для забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність. Воно вкотре робить акцент на неприпустимості формального підходу до обрання запобіжних заходів і необхідності належного обґрунтування судових рішень, зокрема щодо визначення розміру застави. Суд має не лише пояснювати, чому обрано саме такий розмір застави, а й оцінювати, чи не перетворюється вона через свою непомірність на приховану форму тримання особи під вартою. Водночас те, наскільки ці правові орієнтири змінять реальну судову практику, покаже лише час.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.